Діана Максименко двічі втрачала дім через війну, але ніколи — власні мрії. Уже під час повномасштабного вторгнення вона відкрила власну кав’ярню, яку собі намріяла ще в дитинстві. Це сталося в Теплику на Вінниччині — одному з численних міст у її вимушеному маршруті, спричиненому війною.
У пошуках дому
Історія з кав’ярнею починається задовго до 2022 року — ще в дитинстві Діана Максименко, родом із Авдіївки, мала таку мрію. Вона хотіла відкрити власну кондитерську, бо любила пекти різні тортики та тістечка. Втілити омріяне вдалося через роки — але вже під час повномасштабного вторгнення. До цього Діані та її родині ще доведеться втрачати дім — і не один, переїжджати і будувати все спочатку.
Коли у 2014 році розпочалася війна, Діана — ще школяркою — поїхала з рідного міста. Це був початок травня, дівчина тоді займалася вокалом і на 9 травня мала співати на концерті. Натомість батьки спакували пожитки та забрали засмучену Діану з міста. Так почалася довга дорога пошуків і знахідок.
«У 2014 році, коли ми вперше поїхали з дому, я усвідомила: потрібно жити саме зараз, не відкладати на потім. Це війна і ніхто не знає, що далі. Якщо витрачати свій час і сидіти на одному місці — можна пів життя так провести», — каже Діана.
Переїхала сім’я на дачу, проте назвати її найбезпечнішим місцем не можна — вона у містечку Водяне біля Донецького аеропорту. Тепер ми знаємо, що з ним трапилося, а тоді сім’я шукала там власний дім. Ця дача — мрія Діаниної мами, яка виросла в тих краях і дуже хотіла мати там будинок. Перед війною тато Діани виконав цю мрію і придбав дачу, але пожити там довго не вийшло.
Так з’явився уже третій дім для сім’ї — ще одна дача у містечку Щурове біля Краматорська. Діанина молодша сестра — алергік, а природа навколо будинку полегшувала стан дівчинки. Оселилися там.
Діана вчилася у Лимані та Краматорську, а 11 клас закінчила уже в Києві — сім’я знову переїхала, проживши у Щурівому 4 роки. У столиці Діана вступила до торгово-економічного університету на готельно-ресторанний бізнес, проте відвідувати навчання вдалося лише кілька місяців — у 2020 році почався карантин і сім’я знову переїхала до Щурового, звідти Діана вчилася дистанційно. Через півтора року перейшла на заочне навчання. Вчиться і досі.
Любов до Щурового і будинку там зародилася не одразу. Діана спершу дуже не хотіла там жити, адже у містечку не було ні школи, ні садочку, ні розваг — найчастіше люди жили там влітку як на базі відпочинку. Але з часом будинок став рідним — там сім’я дівчини, приємні спогади. Тож наступний переїзд у Київ теж дався нелегко.
Бабуся та дідусь дівчини ще у 2015 році повернулися в Авдіївку, на початку березня 2022 року сім’я вмовила їх переїхати хоча б у Щурове. А коли і там стало небезпечно, забрали їх з собою до Теплика.
«Для мене були важливі альбоми з фотографіями всієї родини, ми їх вивезли з Авдіївки на дачу, і коли цього року там посипалося скло, то попросили сусіда забрати фото, — каже Діана. — Він це зробив. Для мене це пам’ять. Цього більше ніде не знайти».
Об’єднувати і будувати нове
Теплик — містечко з населенням близько 6 тисяч осіб. Із початком війни тут з’явилося багато внутрішньо переміщених людей, у березні місцеві не впізнавали свого містечка. Дівчина каже, що від кінця лютого тут уже народилося 3-4 немовлятка у тих, хто покинув свій дім і оселився у Теплику.
Родина перебралася сюди до рідних Діаниного хлопця, на Вінниччині було спокійніше, ніж у столиці. Хоча часті переїзди уже втомили сім’ю — мама ще 24 лютого, збираючи речі, сказала, що вже не хоче нікуди їхати. У Теплику прожили кілька місяців. Діана каже, що з переїздом з’явилася апатія — дівчина постійно переглядала новини, нікуди не виходила і хотіла додому. А тато і хлопець вмовляли дівчину виїхати за кордон з мамою та сестрою.
Але Діана відмовила, захотіла залишитися тут і бути разом з усіма. Разом зі своїм хлопцем вирішила розпочати бізнес на власні заощадження. Знайшли приміщення і почали робити ремонт у кав’ярні — так з’явилися сили, можна було відволіктися від новин. Всередині травня почали працювати над новим місцем.
«До ремонту багато залучали місцевих: зараз такий час, що людям потрібні гроші, тож ми давали можливість їм заробити», — каже Діана.
На роботу в кафе також брали місцевих — зараз там працює двоє хлопців-барист та дівчина, яка виготовляє для закладу десерти. Макаруни замовляють із Вінниці, а місцевий хлібозавод спеціально виготовляє для Milk&Honey трубочки з кремом.
Щодо інтер’єру, то яскраві малюнки та написи теж робила місцева мисткиня — Діані її порадили як хорошу художницю. Її картини продаються у закладі, а частину вторгованих коштів віддають на ЗСУ. Дещо сім’я робила сама — як ось світильники з пляшок від молока та люстри з вазонами.
«Деякі люди не запам’ятовують назву Milk&Honey, а називають “Кафе під липками”, бо біля закладу ростуть ці дерева», — сміється дівчина.
Та все ж зміни у Теплику дівчина бачить. Каже, що у кафе уже є постійні гості — приходять щодня. З усіма відвідувачами команда спілкується, з усіма вітається — створюється гарна атмосфера. Діана помітила, що у заклад приходить багато молоді. А загальну атмосферу підтримує компанія з гітарою — часто збираються і співають вечорами.
У меню є лимонади, мілкшейки, авторські напої, чизкейки, макаруни — Діана каже, що дуже смачні і мають попит. Є стійка з цукерками, але батьки просять прибрати цю вітрину, бо діти постійно просять щось купити звідти.
«У Теплику не було куди піти із сім’єю, а зараз ми відкрилися. Мені подобається, що діти малюють, місцеві грають в настільні ігри, а деякі приходять працювати з ноутбуками», — розповідає Діана.
Камін, картина і нова мрія
У серпні сім’я повернулася до Києва, а Діана буває і у столиці, і в Теплику, адже розвиває бізнес. Планів і в кафе, і у Діани багато. Наступного року дівчина хоче розширити літню терасу, поставити пуфи і проєктор, щоб місцеві могли ввечері приходити і дивитися фільми. А також планує відкрити заклад і у сусідньому Гайсині — каже, що мріє розвивати невеликі містечка, аби люди могли проводити час по-іншому.
Кафе у Теплику — не перший бізнес Діани. Раніше сім’я відкривала заклад у Києві, але через пандемію його довелося закрити, а перед війною у 2022 році Діана з хлопцем відкрили магазин ґаджетів та аксесуарів у Краматорську. Встигли попрацювати менш як 2 тижні — до великої війни.
Уже у Теплику Діана дізналася: у Щуровому більше немає їхньої дачі, її знищили росіяни.
«Я вже не знаю, де мій дім. Я дуже люблю Донеччину — так надіялася, що дача вціліє і ми зможемо туди приїжджати. Коли кілька місяців тому мені надіслали фото, що від нашої дачі нічого не залишилося, я спочатку дні три просто лежала і нічого не хотіла: ні їсти, ні пити, ні вставати. Але треба рухатися далі, бо життя продовжується».
Водіне було під окупацією, його вже звільнили. Проте від дачі залишилося згарище.
«Мені дачу більше жаль, ніж бізнес. Це місце моєї душі. Тато сказав, що більше не буде туди повертатися. А у мене з’явилася велика мрія — хочу розвиватися і працювати, щоб відбудувати дім своїм батькам», — розповідає Діана.
Саме ця мрія мотивує Діану рухатися. Годі відбудувати все так, як було. Але цінний не сам будинок — а деталі, які сім’я звозила з різних місць, спогади, пов’язані з ним. Камін, сімейна традиція спільно прикрашати ялинку до свят, картина з кіньми, яку намалювала сестра, — дуже любить цих тварин.
Цього не відтворити, але можна збудувати заново.
