Чому сучасні музеї мають бути доступними на всіх рівнях: просторовому і комунікаційному? Як говорити на складні теми просто і що потрібно робити, аби культурні інституції залишалися бажаним місцем дозвілля? Розповідають експертки Музею Ханенків.
Ольга Носко, комунікаційниця Музею Ханенків
Розкажи про особливості комунікації музею. Як говорити на складні теми просто?
Ольга Носко: Мені дуже подобається, як з текстами працюють група художників та художниць із синдромом Дауна і без «ательєнормально» та дизайн студія «Троянда», з якими у нас нещодавно відбувся проєкт «це мені можна» — вони прості, зрозумілі, та при цьому надзвичайно захоплюючі.
Що ж до музею, то ми, з одного боку, маємо розповідати про експозицію просто та цікаво, з іншого — дати свої наукові напрацювання (адже у музеї ведеться ґрунтовна дослідницька робота).
Тому часто ми будуємо проєкти так, щоб у людей була змога регулювати ступінь своєї зануреності.
Чи виникають складнощі з масовим піаром, умовно кажучи, «продукту не для всіх»?
Варто пам’ятати, що у кожного продукту є своя цільова аудиторія. Музейна специфіка у тому, що ми завжди маємо розширяти аудиторію.
Лукавством буде сказати, що труднощів на цьому шляху не виникає — інакше ми би вже давно не чули жарти про «музейний пил». Але за динамікою змін спостерігати приємно.
Які комунікаційні проєкти в рамках роботи в Музеї Ханенків — твої улюблені?
Коли я тільки прийшла працювати у Музей, просто закохалася в те, як інституція працює з інклюзивними програмами. Ганна Рудик, заступниця директора з освітніх програм, започаткувала цей напрям ще у 2008 році. Це не про зовнішню комунікацію, але для мене це той напрям, що визначає вектор розвитку.
Окремо маю відзначити створення айдентики разом з Projector. Це абсолютно базова та необхідна річ не лише для побудови бренду, але й для побутової роботи з візуальною частиною. Це дуже полегшує життя дизайнерам і дизайнеркам, а за компанію — усім, хто з ними працює.
Колеги з Projector запропонували нам ґрунтовний підхід через стратегічні сесії. Ми в музеї якраз працювали над загальною стратегією та розробляли новий сайт з урахуванням усіх правил доступності. Вважаю, що у той період ми проговорили та зафіксували для себе багато важливих речей.
Як впоратись з критикою? Скоріш за все, ви нерідко стикаєтесь з нею. Скажімо, картини, які виявляються копіями — як пояснити це людям?
Цікавий момент — ми майже ніколи не отримуємо критику чи хейт. А якщо й отримуємо, то найчастіше вона пов’язана з тим, що люди не розуміють, чому певні процеси відбуваються саме так, а не інакше.
Пам’ятаю, якось з постійної експозиції забрали портрет Декарта. Роботу переатрибутували та перемістили у фонди, як таку, що не відповідає високому рівню експозиції. Це викликало зацікавлення у представників Інституту математики НАН України.
Тоді ми влаштували відкриту зустріч для них та для представників ЗМІ, і кураторка європейської експозиції Олена Живкова влаштувала міні-лекцію про те, що таке копії та підробки, і чим вони відрізняються.
Якщо коротко — не всі копії це погано, а от підробкам в експозиції не місце.
Чи можеш дати дієві поради комунікаційникам, які хочуть майстерно впоратись зі складнощами та «хейтом»?
Маю дві.
Перша: якщо ви припустились помилки, найкраще, що можна одразу зробити — це визнати помилку. Помилка є помилкою, виправдання зараз нікому не потрібні.
Друга: сприймайте «хейт» головою, а не сердцем. Вигоріти можна дуже швидко, та й емоційні реакції не завжди вам на користь. Все колись проходить, і навіть найстрашнішу помилку можна проаналізувати. Таким чином, ви отримаєте висновки замість зайвих образ.
Що в комунікаціях тобі подобається найбільше, а що дається непросто?
Найбільше подобається те, що в музеї завжди є місце для зростання. Тут можна працювати роками і не відчувати того, що «вперся у стелю».
А от найбільша складність — це бюрократичні нюанси. Колеги ще якось дають цьому раду, а от мене всі офіційні подання вводять в транс.
Як думаєш, саме комунікації формують бренд музею? Якщо так, до якої картинки прагне ваша команда?
Бренд музею формує не лише комунікація. Вона, звичайно, допоможе оформити все, що відбувається, таким чином, щоб залучити якомога більшу аудиторію.
Але без якісного продукту та теплого підходу до відвідувача жодний піар не допоможе. Більше того — якщо картинка дуже відрізнятиметься, вона буде викликати дисонанс.
Тобто, якщо ми будемо рекламувати концерт як рок-оперу, а люди прийдуть на класичну музику, вони будуть розчаровані. І не тому, що, можливо, не люблять класичну музику, а через невідповідність очікувань.
Ми прагнемо бути максимально доступними та людяними. Важливо пам’ятати, що шлях до цього — вічний. В цьому — вся суть.
Які картини не показують глядачам, і чому?
Лише ті, що зараз у фондах чи на реставрації. Але варто знати, що в експозиціях музеїв зазвичай показано лише близько 10% колекції. Більше не дозволяють виставкові площі. Але ми обов’язково влаштовуємо тематичні виставки, щоб показати якомога більше фондових експонатів.
Катерина Гоцало, наукова співробітниця Музею Ханенків, кураторка проєкту «Тактильні копії шедеврів світового мистецтва та інші засоби доступності для Музею Ханенків»
Чи була інклюзивність частиною політики музею до поточного проєкту?
Так, безперечно. Музеї — вагома частина культурної спадщини. Вони акумулюють духовний капітал людства і є цінним ресурсом для суспільного та особистого розвитку. Як соціальні інститути музеї формулюють і просувають цінності гуманізму, знання, толерантності, розмаїття, рівності прав та інклюзії.
Напрямок інклюзії почав розвиватися в Музеї Ханенків у 2008 році. Тоді його відвідала група слабозорих дітей. На практиці вдалося усвідомити, що якісне знайомство незрячих та слабозорих людей із музеєм, колекцією та мистецтвом в принципі потребує від співробітників занурення у царину спеціалізованої інклюзивної освіти, фаховості у роботі з конкретними аудиторіями.
Науковці та науковиці музею відтоді почали досліджувати інклюзію як окремий напрямок, відмінний від загальної педагогіки. Його розвиток очолила Ганна Борисівна Рудик, нині — заступниця директора з освіти та комунікації.
В 2013 році Музеєм Ханенків було зініційовано семінар, покликаний стимулювати обмін досвідом між українськими фахівцями та фахівчинями у царині музейної інклюзії. У 2013–2014 роках впроваджувалися програми «Музей гуртує» та «Трамплін», що складаються з арт-терапевтичних сесій.
У 2015 році, спільно із громадської організацією «Ми разом», Музей Ханенків проводив освітню програму для київських музеїв про особливості роботи з людьми з інвалідністю.
Попередні напрацювання спонукали до створення у 2019 році постійної програми «Музейхане» — майстерні для дітей та молодих людей, які мають труднощі в навчанні та комунікації, їхніх друзів та членів родини.
Паралельно, з 2016 року, розвивається музейна пропозиція для незрячих та слабозорих відвідувачів та відвідувачок. Для цього співробітники та співробітниці консультуються з європейськими колегами, вивчають практики закордонних музеїв.
У музеї проводяться спеціалізовані екскурсії для незрячих та слабозорих людей. Крім того, практикуються онлайн лекції про колекцію, мистецтво для «Київського центру незрячих». В 2020 році була розроблена Комплексна програма розвитку послуг Музею Ханенків для людей з порушенням зору на 2021–2023 роки.
В 2019 році за підтримки Українського культурного фонду в нас з’явився новий вебсайт, адаптований до міжнародних стандартів Web Content Accessibility Guidelines (WCAG) 2.1.
Незважаючи на те, що музей розташовано в історичній будівлі кінця ХІХ століття, волонтер(к)и та співробітники/ці музею допомагають відвідувач(к)ам з порушеннями опорно-рухового апарату дістатися другого поверху.
Інклюзивність уже давно стала частиною політики музею. Однак поточний проєкт «Тактильні копії шедеврів світового мистецтва та інші засоби доступності для Музею Ханенків», фінансований Zagoriy Foundation, важливий ще й тому, що в його рамках ми виготовляємо керамічні тактильні копії саме для постійної експозиції.
Звідки взялась ідея з тактильними експонатами?
Тактильність — необхідний канал взаємодії для пізнання мистецтва незрячими та слабозорими людьми. Під час екскурсій та занять ми вивчали та застосовували принципи аудіодискрипції — опису предметів та просторів для таких аудиторій. Однак для найбільш повного ознайомлення з мистецтвом, незрячим та слабозорим людям необхідно дивитися на твори і самостійно, шляхом тактильного огляду.
Тактильні копії творів мистецтва — єдиний спосіб задовольнити цю потребу, бо у музеях класичного мистецтва заборонено чіпати експонати. Стаціонарні копії, що постійно перебуватимуть в експозиції, є таким собі втіленням принципів Універсального Дизайну — вони цікаві усім, бо інформують про мистецтво завдяки додатковому каналу сприйняття.
Що було найскладнішим в процесі реалізації?
Доволі непросто адаптувати твори мистецтва, роблячи з них тактильні копії. Цим в нашому проєкті займається професійний адаптор — викладачка спеціалізованого інтернату для незрячих та слабозорих дітей Ольга Свєт та співробітники та співробітниці «Ресурсного центру «Безбар’єрна Україна». Важливо знайти баланс — відтворити предмет мистецтва якомога точніше, але таким чином, щоб його можна було побачити тактильно, розібравши на дотик різноманітні деталі.
Поділіться, на якому ви етапі?
Наразі розроблено ескізи інклюзивних підставок для копій. Ескізи створено професійним архітектором та художником Олексієм Нашивочніком.
Ми вже завершили виготовлення двох керамічних тактильних копій творів, за що відповідає майстерня Sakhno Art. Зовсім скоро вони будуть встановлені на підставки.
Інші твори також вже адаптовано до пластикових тактильних копій. Їх ми використовуватимемо під час спеціалізованих програм для незрячих та слабозорих людей.
Тож лишилося розробити та виготовити мнемосхеми (тактильні мапи) приміщень, а також інформаційні таблички до тактильних копій, дубльовані шрифтом Брайля. Апробація усіх продуктів запланована на початок листопада.
Які плани на майбутнє в рамках проєкту? І чи є дотичні ідеї?
Маємо на меті у майбутньому адаптувати музей до самостійного відвідування незрячими та слабозорими людьми. Плануємо скоро взятися за створення спеціальних аудіогідів, а також вдосконалювати наші онлайн пропозиції, щоб музей можна було «відвідати» навіть поза межами фактичних музейних приміщень.
Ресурс музею не обмежується його будівлею: він має бути доступним в усіх сенсах.
