Ці лікарі вкрай різні. Перший із них, відомий імунолог, став бійцем ТрО. Подружжя лікарів узялося волонтерити у Львові. Анестезіолог у Києві приймав стількох поранених у найлютіші для столиці дні, що годі порахувати.
Різні долі, але одна спільна риса. Та, завдяки якій українцям вдалося вистояти в перші дні війни, і завдяки якій ми продовжуємо триматися. Це вміння будувати горизонтальні зв’язки і діяти без вказівки зверху.
Читайте, як працюють на медичному фронті.
Історія перша. Федір Лапій — лікар-боєць із суперсилою
Федора Лапія часто цитують як наукові видання, так і мами на майданчиках, коли говорять про вакцинацію дітей. Суперсила цього лікаря — у здатності пояснювати важливе просто й зрозуміло.
Федір Лапій — педіатр та дитячий інфекціоніст, завідувач кафедри дитячих інфекційних хвороб та дитячої імунології. До війни разом із колегами заснував громадську організацію «Академія педіатричних спеціальностей України».
З перших днів великої війни Федір приєднався до загону територіальної оборони «Чорна Лоза» на території Пірнівської громади Вишгородського району на Київщині.
У ТрО встиг і окопи покопати, і організувати медичну допомогу для жителів громади, і вакцинувати бійців-побратимів.
Про своє рішення розповідає так:
«На території цієї громади я живу, тут мій дім. З січня вже стало зрозуміло: треба готуватися. У ніч на 24 лютого я заснув близько першої години ночі. Ввечері з сім’єю ми все обговорили. Я домовився, куди на заході Україні вони будуть евакуйовуватися. Сам вирішив залишатися. Обговорили, що брати, підготували валізи.
О 4:40 почалися вибухи. Били не по території нашої громади, але зовсім поруч, де є кілька стратегічних об’єктів.
Через кілька годин в центрі села зібрали чоловіки громади з лопатами. Сіли в машини, поїхали до військових неподалік. Отримали наказ копати окопи. Над нами літали ракети, постійно чули вибухи, по раціях передавали: “Ховайтеся в укриття”. Хто міг, той молився».
У перший день війни Федір вирішив, що тут, у громаді, знадобиться більше, ніж на постійному місці роботи. Коли писав заяву в тероборону, познайомився з багатьма людьми, зокрема, з місцевим фельдшером. Відразу обговорили, як надавати допомогу людям, що залишилися, як налагодити медичне забезпечення ТрО, як транспортувати поранених, якщо «відріжуть» від Києва.
Фельдшерка Валентина впізнала лікаря. Каже: «У мене донька вагітна. Федоре Івановичу, пологи приймете?».
Лапій на те: «Ну, якщо не буде інших варіантів, то перехрещуся і буду приймати».
На щастя, вагітну змогли довезти на пологи в Вишгород. Але готувалися до різного.
На кафедрі (кафедра дитячої імунології та дитячих інфекційних хвороб Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, — ред.) Федір Лапій сказав, що йому складно буде доєднатися до навчання:
«Перші тижні в мене були чергування шість годин через шість. Тобто не факт, що через шість годин підеш додому, але через такий же проміжок часу мусиш знову бути на чергуванні. Спиш по три години, плутаєшся, де ніч, де день, спиш на підлозі (ліжок не було) і патрулюєш».
Він був у мобільній групі, виїжджали на сигнали: десь хтось стріляє, хтось ходить, хтось тікає. Напруга неймовірна.
Крім чергування і патрулювання, Федір Лапій зайнявся вакцинацією бійців загону ТрО. Тих, хто не був вакцинований від COVID-19, щепили. Також провели ревакцинацію від дифтерії і правця.
З доставкою вакцин виникали певні труднощі, адже логістика і робота складів були порушені. Але все вдалося організувати завдяки взаємодії між лікарями.
Також в перші дні війни виникла проблема із ліками. В аптеці не було рецептурних препаратів, зокрема, інсуліну, тероксину, гормональних препаратів. Люди мали труднощі з оплатою: хтось не мав де зняти готівку, у когось не було грошей взагалі.
Якби не зв’язки лікарів між собою і здатність швидко реагувати й взаємодіяти, ситуація могла бути набагато гіршою, вважає Лапій:
«Ми почали телефонувати один одному, питати, хто де, кому що потрібно. До мене почали йти посилки з ліками від колег. Приходили турнікети для територіальної оборони — ми готувалися до різного, зокрема й до того, що доведеться вести партизанську війну. Колеги передавали перев’язки, аптечки.
Ми такі згуртовані та самоорганізовані завдяки змінам, що почалися після Євромайдану. Ми (педіатри) створили Українську академію педіатричних спеціальностей, колеги — Академію сімейної медицини України. З’явилися інші лікарські асоціації за зразком європейських, американських — сучасні, активні.
Ми почали будувати між собою зв’язки, співпрацювати на основі цінностей. Зараз, під час війни, особливо видно, наскільки ми — і медичне середовище, і все суспільство — змінилися. Без цих змін ми просто не вигребли б».
Закінчуємо розмову з Федором Лапієм біля його будинку, який за 10 хвилин їзди автомобілем від штабу ТрО. Будинок він зводив таким, щоб той був ідеальним для себе і своєї сім’ї. Дерев’яний ганок, квіти, на стінах у будинку картини, подарувані друзями. Над ганком український прапор. Він тут був завжди.
На подвір’ї верба: велика, розлога. Федір розповідає, що тут, на Київщині, верби майже не ростуть — не дуже добрий грунт для них. Пагін своєї верби він привіз із малої батьківщини, з Житомирщини. Прийнялася і виросла. Під вербою дитяча гойдалка, та на ній під час нашої розмови не було кому гойдатися — діти мусили покинути домівку.
«Вони повернуться і ми доробимо усе заплановане», — спокійно і впевнено каже Федір, сідаючи в машину, щоб повернутися до свого штабу ТрО. Туди, де має бути зараз.
Історія друга. Сергій Дубров. До чого неможливо звикнути
Скло в дверях лікарні, де працює Сергій Дубров, затулене афішами з анонсами міжнародних наукових конференцій, де він був спікером. У найлютіші дні лютого в дворі лікарні були російські ДРГ, постійно лунали постріли — потрібно було зробити так, щоб не було видно, що відбувається за дверима лікарні.
Афіші були під рукою. Сергій Дубров, лікар-анестезіолог, Президент Асоціації анестезіологів України, професор, завідувач кафедри анестезіології Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця, експерт МОЗ за фахом «Анестезіологія» — до війни наукові конференції були його звичною буденністю.
На початку війни Сергій працював 38 днів без вихідних. У його робочому кабінеті жило 5 колег, лікарів та інтернів. Спали на кріслах, на підлозі.
На вулицю вперше вийшов через 5 днів після 24 лютого. Переступивши поріг лікарні, відразу зробив крок назад: від повітря і сонячного світла було незвично.
Сергій пригадує найбільш важкі дні російської атаки на Київ:
«Було дуже багато поранених: військові, цивільні, дорослі, діти. Дефіциту рук не було — на роботу вийшов весь колектив, навіть ті працівники, які перед цим звільнилися. Всі працювали як одна команда, спали максимум 1-2 години на добу. У нас не вперше був такий режим. Так само ми працювали 18-20 лютого 2014 року на Майдані».
Каже, що до роботи в надзвичайно складних умовах виявилися готовими. Все необхідне знаходили дуже швидко. Варто було написати в групі в соціальних мережах, що в лікарні є якась потреба, як за кілька годин волонтери знаходили необхідне.
Підприємці, які орендують квартири подобово, привезли постільну білизну. Завжди була їжа і для пацієнтів, і для медичного персоналу. Ось тільки 26 лютого закінчився хліб, вода і вся їжа — неможливо було доїхати через обстріли. Але навіть тоді не залишилися без продуктів та води надовго. Вже після обіду волонтери змогли це довезти.
«Волонтери вражають, це просто неймовірні історії. Наприклад, у нас є волонтерка, яка до війни була топ-менеджером великої фармацевтичної компанії, а зараз працює у нас санітаркою, — розповідає Сергій. — Нам постійно телефонували волонтери, працівники фармацевтичних компаній і запитували, що нам треба».
Дубров каже, що колеги з інших країн також підтримали українських лікарів:
«Співпраця з закордонними колегами — це не лише моральна підтримка. На одному з заходів американські анестезіологи зібрали 100 тисяч доларів для української медицини».
Найважче було опанувати емоції, коли привозили поранених дітей:
«Навіть досвідченому лікарю важко бути готовим до того, коли привозять поранених кулями дітей. У перші дні війни привезли родину, яка просто їхала за місто і потрапила під обстріл російських військових. У дитини була куля в голові, дитина при цьому була в свідомості.
До такого неможливо звикнути».
Історія третя. Анастасія Ходан та Ігор Заставний. «Сама людина не може нічого»
Анастасія та Ігор — подружжя сімейних лікарів зі Львова, співзасновники мережі сімейних амбулаторій «Вулик» та громадської організації «Академія сімейної медицини України».
Розмову з Настею та Ігорем ми розпочали на складі гуманітарної допомоги, де вони волонтерять, а продовжили в місті Винники під Львовом, де працює їхня амбулаторія. Такі їхні звичні дні після 24 лютого: в режимі «встигнути все».
Анастасія розповідає про перші дні війни, сортуючи ліки. Просто стати і говорити — завелика розкіш зараз.
«Ми живемо біля Львова, у Винниках, там же й розташована одна з наших амбулаторій. О 7 ранку 24 лютого мені зателефонувала мама з Луцька і сказала, що наш будинок здригнувся від вибухів. Ми подумали, що вже окупована майже вся територія, що росіяни скрізь. Тоді ще не розуміли, з якої далекої відстані можуть летіти ракети. Це вже зараз знаємо все і про ракети, і про війну».
Відразу зібрали котів, тривожні валізки і поїхали на роботу, в амбулаторію. Перші два тижні війни не могли скласти ніякого плану. Чекали, що можливо, прийдуть повістки, адже Анастасія з чоловіком — обоє військовозобов’язані.
З перших днів війни в «Вулику» почали безкоштовно оглядати вимушених переселенців. Лікарі продовжували працювати. Невдовзі Анастасії зателефонував знайомий: на склад приїхало дві вантажні машини з гуманітарною допомогою і серед вантажу багато ліків, тому потрібен лікар, щоб допомогти розібрати і посортувати.
Далі їхня волонтерська діяльність набувала обертів: знаходилися потрібні люди, ліки. Створювалася спонтанна, але дуже дієва система.
Пацієнти приносили з собою на прийом турнікети, які їм вдалося купити в Швейцарії, хтось інший знаходив і приносив ліки.
«Наша громадська організація “Академія сімейної медицини України” організувала збір коштів на ліки та турнікети. АСМУ згуртувала лікарів з усієї України. Впевнено можу сказати: зараз вони готові один для одного на все.
Війна для мене засвідчила дуже важливу річ: якщо людина сама, вона не може зробити нічого важливого. Все вирішують зв’язки між людьми і команда. Команда, яка здатна робити хороші речі, — це головне», — розповідає Анастасія.
Ігор Заставний додає: в Україні добре працюють горизонтальні зв’язки, коли людям вказівки, що робити не «спускають зверху», а вони самі здатні приймати рішення. Пояснює це на прикладі їхньої громадської організації:
«Наша організація дуже “горизонтальна”, у нас немає вказівок зверху, що кому робити і люди не бояться ухвалювати рішення. Саме завдяки такій моделі ми виявилися ефективними під час війни. Лікарі від імені АСМУ напряму контактували з постачальниками ліків, шукали способи доставити медикаменти туди, де вони потрібні. Медичне середовище України показало свою зрілість і спроможність».
У «Вулику» немає відчуття, що ми в лікарні чи поліклініці. Здається, що просто в гостях у хороших людей: теплі кольори, затишок, на стінах намальовані бджілки.
Ігор показує сховок під сходами, де облаштували укриття: там лежать олівці, розмальовки, іграшки. І розповідає про те, як «Вулик» з’явився і чому, власне, така назва.
«Спочатку, ще інтернами, ми — я, Настя і третя наша співвласниця Ярина Пікулицька — займалися освітнім проєктом для лікарів. Під час інтернатури ми всі побачили, що є багато медиків, які проти вакцинації і вирішили, що так не має бути, треба щось робити. Створили нашу громадську організацію, на лого якої була бджола.
Потім вирішили, що потрібно не просто розповідати, як правильно, а взяти й зробити самим. Так з’явилися наші амбулаторії».
За вікном чути, як граються діти. Сонце, тепло, чисті охайні вулиці, типовий європейський затишок на доглянутих вулицях.
Настя Ходан каже:
«Дивлюся на це все і розумію: наші люди цього не віддадуть. Україна точно переможе. Зараз, як ніколи, є відчуття, що це наша країна, все довкола наше і все, що ми робимо, робимо для себе».
