Троє сестер покинули рідний Краматорськ, рятуючись від війни. Їдучи у потязі “Краматорськ–Ужгород”, вони ще не знали, куди заведе їх життя. Вирішили, що поїдуть до Луцька, у шелтер для вимушених переселенців. На Волині жінки помаленько повертаються до життя, допомагають волонтерам та чекають, коли зможуть переступити поріг рідної домівки.
Далека мандрівка від війни
З 24-го лютого на вулицях Краматорська було гучно: постійно лунали вибухи від ракетних та артилерійських обстрілів. Багато людей виїхали до безпечніших міст. Ті, хто залишився, ховались у підвалах та укриттях. Майже щодня внаслідок обстрілів руйнувались будинки та об’єкти інфраструктури.
Квартира 73-річної Любові знаходилась у безпечнішому районі міста, який майже не обстрілювали. Тому до неї переїхали рідні сестри: 76-річна Олена та 67-річна Лідія. Так вони почувались спокійніше: жінки з дитинства завжди тримались разом. Вирішили, що не покинуть рідний Краматорськ.
Одного березневого ранку Олена заглянула до своєї квартири, щоб пересвідчитись, чи все з нею гаразд. Однак, переступивши поріг рідної домівки, жахнулась: від вибуху повибивало вікна, шматки скла розлетілись по кімнаті, засипавши підлогу та ліжко.
Щодня обстріли у Краматорську посилювались, тому сестри вирішили, що потрібно їхати у безпечніше місце. Збирались поспіхом: із речей — лише найнеобхідніше. Олена поклала до сумки альбоми із сімейними фотографіями.
О 8 ранку залізничний вокзал Краматорська вже був вщент переповнений. Евакуаційні потяги один за одним вивозили людей подалі від війни. Люди стояли на платформі, притиснувшись плечем до плеча. У руках міцно стискали нашвидкоруч зібрані валізи, в які вмістилось усе життя. Спочатку вивозили жінок з дітьми, потім — всіх інших.
Поміж натовпу бігали розгублені собаки, яких господарі не змогли забрати з собою та залишили на пероні.
Сестри дочекались своєї черги о 13:30, потяг «Краматорськ—Ужгород» віз їх у невідоме. Сідаючи до вагону, вони не знали, куди їхатимуть і що на них чекає. Дочка Ліди, яка живе у Києві, намагалась вирішити це питання.
Люба розповідає, що у потязі люди їхали мовчки, боячись невідомого:
«Всі дуже хвилювались, ніхто не знав, що його чекає. Також дуже боялись обстрілів, особливо, коли проїжджали Харків».
Доля жінок вирішилась, коли доїхали до Львова: зателефонувала донька Ліди і сказала, що знайшла арт-хостел «Адреналін» у Луцьку. Там зробили шелтер для вимушених переселенців. Так три жінки із Краматорська, рятуючись від війни, потрапили на Волинь.
«Я вже і в село не їздила, бо тяжко, мені вже багато років. А тут така мандрівка, ніколи не думала, що я так далеко поїду», — ділиться спогадами Олена. Вона, як найстарша із сестер, завжди бере лідерство на себе. Тому і говорить найбільше.
Дві війни
Олена, Люба та Ліда народились у селі Львівка Донецької області. Батьки працювали у колгоспі, дівчата вчились та підтримували одна одну.
«Наше село дуже красиве. Там є багато ставків, невеликі гори та дуже багато зелені. Львівка не потрапила в тимчасову окупацію, Слава Богу, вони туди не добрались», — каже Олена.
Згодом усі переїхали до Краматорська, аби працювати та облаштовувати життя. У 2014-му році у місто зненацька прийшла війна. Олена розповідає, що було дуже страшно.
«Ніхто не очікував, що так буде. Спочатку у місті було багато сепаратистів, стояли їх пости на вулицях. Краматорськ постійно обстрілювали зі сторони Слов’янська. Артилерійські обстріли були дуже сильні, поруйнували будинки».
Жінка додає, що більшість людей в укриттях тоді не ховались, залишались у домівках. Вона постелила у коридорі квартири матрас, щоб ховатись там, коли починались обстріли. Разом із нею від війни ховались коти:
«У мене тоді були дві кішки і коли починався обстріл, все бахкало, я бігла і падала на матрас у коридорі. Коти бігли за мною і від страху вискакували мені на спину. Після тих обстрілів у мене вся спина була у подряпинах від їх кігтів». Жінка боялась, що від вибуху заблокуються вхідні двері і вона не зможе вийти із квартири. Тому підготувала план евакуації: спочатку у кошику з мотузкою спускає через вікно котів, потім злазить сама.
Середня сестра Люба жила біля парку, звідки постійно лунали автоматні черги та бігали військові. Каже, що від звуків танків, які руйнували гусеницями асфальт, закладало вуха.
Олена додає, що ще у 2014-му році погляди їх знайомих розділились: хтось підтримував Україну, хтось — сепаратистів.
«Ми дивились українське телебачення, тому вірно розуміли, що відбувається. Хоча були люди, які казали «путін — наш президент». Вибори якісь там проводили, щоб до росії приєднатись. То ми на них не ходили».
«Одна дівчина сказала: «Ну, повітря таке свіженьке повіяло». То я через те «повітря» перестала з нею спілкуватись», — додає Люба.
Однак, воєнні дії у Краматорську згодом затихли. Люди почали поступово повертатись до звичайного життя. Місто потрохи розвивалось та відбудовувалось до ранку 24-го лютого 2022-го року.
«Я повернулась додому з дня народження подруги, лягла спати. А потім о 3:30 ранку як бабахнуло, я відразу зрозуміла, що саме знову почалось», — пригадує Олена.
Так до Краматорська знову повернулись постійні вибухи, а повітря щогодини сколихували звуки сирени тривог. Оговтавшись від страху, сестри вирішили, що потрібно переїхати на квартиру Люби, у безпечніший район.
Перших три тижні жінки жили у підвалі разом з іншими сусідами. Багато людей покинули місто, здебільшого залишились пенсіонери і ті, кому не було куди їхати.
Люба розповідає, що через постійну біганину до підвалу, борщ сестри іноді варили цілий день:
«Тільки почнеш варити борщ, треба бігти в укриття, тільки почистили щось, вже знов треба бігти назад. А ще нам не було чути сирени, тому іноді приходили у підвал, а люди вже назад повертались. То потім один хлопець поставив нам додаток про повітряну тривогу на телефон».
«У 2014-му році було не так страшно», — каже Ліда. Вона говорить найменше, лише посміхається та постійно киває головою, погоджуючись із сестрами. Каже, що розмовляє українською мовою не так добре, як би хотіла, тому соромиться зробити помилку.
У березні сестри взяли усе необхідне та поїхали на Волинь. Їхали з думкою, що це ненадовго.
Волонтерство
У Луцьку жінки поселились у арт-хостелі «Адреналін», де волонтери зробили шелтер. Окрім них тут живуть майже двісті вимушених переселенців із різних регіонів України. Волонтерський хаб «VolWest», в рамках якого функціонує шелтер, долучає усіх мешканців до волонтерської діяльності. Люди допомагають складати сухпайки та аптечки для військовослужбовців, готують їжу та прибирають приміщення.
До волонтерської діяльності долучились і сестри з Краматорська. У перші дні свого життя у Луцьку вони познайомились з жінками з Київщини. Домовились, що не хочуть сидіти без діла та допомагатимуть.
Тепер Олена має свої волонтерські обов’язки — мити підлогу всього другого поверху. Згідно з графіком працює через два дні. Сестри допомагають.
«Лєна після хвороби відразу побігла мити підлогу, бо казала, що її черга», — сміється Ліда.
«Дехто напевно дивиться і думає: що вони ту бабусю мучать зі шваброю? Часом люди питають скільки мені років і чи мені не важко», — додає Олена.
Її сестри також вирішили не сидіти без діла: допомагають покоївкам прасувати та складати білизну.
«Не можна сидіти і нічого не робити. Хочеться допомагати, ми ж тут живемо, хочеться бути корисними», — каже Олена.
Окрім цього, жінки допомагають іншим волонтерам у шелтері, коли є потреба. Розповідають, що поливали дерева та допомагали готувати їжу для інших вимушених переселенців.
Поза волонтерством сестри їздять гуляти Луцьком, відвідують гуртки, вишивають бісером та читають книги із місцевої бібліотеки. Розповідають, що чуже місто з часом стало ближчим: уже знають майже усі зупинки та мають улюблені місця.
Як і раніше, усе роблять разом:
«Нам не можна вже ходити окремо одна від одної. Якщо когось з нас немає, то всі починають запитувати, що трапилось і куди поділи сестру. Завжди маємо бути втрьох», — каже Олена.
У шелтері сестер люблять діти та влаштовують для них справжні концерти: малюють запрошення та готують номери з виступами.
«Іноді це виглядає дивно, бо діти виступають, а три бабусі сидять і дивляться, більше нікого немає. Дітям ж теж скучно за домівкою, їм хочеться щось робити. То ми їх підтримуємо, аплодуємо їм», — каже Люба.
«Спочатку було страшно, адже ми у чужому місті, нікого не знаємо. Але вдалось адаптуватись», — розповідає Олена. Також додає, що потоваришували з іншими мешканцями шелтеру та з працівниками закладу.
Так хочеться жити
Зважаючи на те, що зима у Краматорську буде складною, жінки вирішили перечекати її у Луцьку. Адже в їхньому рідному місті зараз немає газопостачання, можливо, не буде води і опалення.
«Я ж думала, у травні назад додому поїдемо. Потім думали, що до нового року будемо вдома, а тепер, впевнені, що вже аж наступного літа потрапимо у Краматорськ», — каже Олена. Додає, що поки вони жили у шелтері, у її квартирі від вибуху повилітали вікна і в іншій кімнаті. Окрім цього, сусід розповів, що до будинку занадились мародери. Однак, її домівку поки не чіпали.
«Страшно, бо якщо не розіб’є квартиру від обстрілів, то може бути таке, що приїдеш, там нічого не буде через мародерів. Але, головне, аби квартира залишилась», — додає жінка.
За квартирами сестер наглядають літні сусіди, які там залишились. У Лідиній домівці на неї чекають 140 горщиків фіалок та орхідей, за якими дивиться знайома. Сподівається, що квіти її дочекаються.
Після повернення додому сестри планують почати жити по-справжньому.
«Я раніше думала: Боже, вже такий вік, можна вже і вмерти. А тепер, знаєте, так хочеться жити, повернутись додому, навести у квартирі лад. В мене є клумба під балконом, я думала, вона мені вже не по силах. А тепер думаю, що вернусь додому і в мене будуть найгарніші квіти. Аби тільки вдома», — каже Олена.
