Жодна дитина не має залишатися наодинці зі своєю травмою — так звучить місія благодійного фонду «Голоси дітей». Із 2015 року він надає психологічну та психосоціальну допомогу дітям, які постраждали від війни. Останні кілька тижнів, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, фонд працює нон-стоп: допомагає потерпілим дітям та сім’ям з усієї країни, надає термінову психологічну допомогу, асистує в евакуації людей, забезпечує потрібним при переїздах, надає поміч із поселенням. А ще створює осередки для проведення групових занять із дітьми, яких евакуювали з-під обстрілів, та допомагає сім’ям індивідуально. Про все це спілкуємось із засновницею фонду Оленою Розвадовською.
Як вас застало 24 лютого, день, коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України? Що змінилося у діяльності фонду і якої нової роботи додалося?
З’явилися нові напрями, але жоден із них не є для нас чужим. Евакуація, постачання продуктів, надзвичайна швидка допомога лікарням, дітям, сім’ям — усе це було актуальним у 2014-2016 роках, коли ми починали працювати як волонтери. Фокус діяльності — психологічна, психосоціальна підтримка дітей війни — окреслився вже тоді, коли зрозуміли, що потреба у матеріальному вже не така сильна, як раніше.
А тепер знову актуальне вивезення, швидке реагування, розміщення, розселення, пошуки даху над головою, тому знову цим займаємося. Що точно в новизну і вперше — неймовірного розмаху масштаб. Ця війна вразила всю країну — напевно, в Україні нема людини, яка б так чи інакше не постраждала від неї. Є гарячі точки, де відбувається геноцид і прицільні вбивства мирних, водночас і поза ними безпека відносна. Масштаби вражають: у найстрашніших планах і прогнозах годі було уявити, що наші міста зрівнюватимуть із землею.
Хоча ще за кілька місяців напередодні ми вже перебували у відповідному інформаційному потоці та розуміли: треба готуватися. Ми постійно працюємо на сході і усвідомлювали, що очікуване загострення погіршить ситуацію на місцях. Але попередній план на початок лютого виглядав так: командою ми мали поїхати на схід та почати роботу над книжкою, в якій мали зібрати історії дітей, які вже 8 років живуть у війні. У середині лютого я приїхала до Трускавця — трохи видихнути, закрити звітності та оглянути, наскільки місто годиться для імовірної евакуації, як можна розконсервовувати під цю потребу місцеві санаторії, що робити з інтернатами.
Після вторгнення все змінилося кардинально. Львівська область стала найбільшим хабом прийому вимушених переселенців, перша хвиля їхала з Миколаєва, Києва, Сум, Чернігова, інших гарячих міст. Люди або залишалися, або їхали далі різними маршрутами. Зараз ми зосереджуємо свою роботу тут, підтримуємо зв’язок із нашими людьми на сході, з місцевими, з якими давно співпрацюємо, передаємо їм кошти на евакуацію, бензин, розміщення, на закупівлю їжі, підтримку пунктів, де живуть переселенці. Бензин, до речі, є великим дефіцитом, по нього наші друзі зі Слов’янська їдуть аж до Дніпра.
Також ми допомогали облаштовувати шелтери. Один із них, найбільший, у Львові, приблизно на 250 місць, — для нього оплатили і більшу частину оренди, і всього, що потрібно для прожиття. Передали кілька сотень матрасів на локації у Трускавці, допомагали облаштовувати ліжка, купували для людей, що втікають від війни, продукти, багато ліків, гігієни, палива. Продовжуємо підтримувати такі центри у Львові, водночас проводимо постійні закупівлі і відправки поближче до сходу, ось зараз плануємо вантаж на Запоріжжя. Співпрацюємо з організаціями з-за кордону, координуємо допомогу звідти.
Наш фонд надає безкоштовну психологічну допомогу для батьків та дітей під час війни. Дзвінки безкоштовні в межах України: 0800 210 106. Також можна залишити заяку в telegram за номером: +38 099 198 57 95 (telegram-бот: https://t.me/kidsMentalHelpBot; Viber-бот: https://is.gd/5xIr0J).
Команда з понад 20 психологів щодня від 09:00 до 20:00 допомагають українцям подолати страх, шок, біль розлуки і втраченого дому.
Розвиваємо і фізичні локації: визначаємо певний день, коли психологи працюють із людьми очно. Такі осередки для дітей, батьків, вчителів є в Трускавці, Східниці, Полтаві. У Львові теж відкрили центр, де будемо вчити, як надавати таку поміч, і безпосередньо допомагати дітям.
Які страхи, болі дітей, що приїжджають із зони бойових дій?
На сході ми постійно працювали з Лисичанським центром соціально-психологічної реабілітації дітей — це форма притулку, коли дитину забирають із родини, поки у суді триває справа про позбавлення батьківських прав. Це такий собі транзитний період —- ще не сирота, але вже не проживає в біологічній родині. Центр евакуювали у Львів, тут наші психологи працюють із його вихованцями. Так само підтримували зв’язок із притулком із Сєвєродонецька, який теж був евакуйований і нині переміщений до Австрії.
Знаю, що виїжджає багато сиріт. Загалом нема дітей, які не страждають від війни. Страшно думати про тих, хто досі в окупованих містах або під обстрілами. Не уявляю, що відбувається в Маріуполі, — там теж наші друзі, з якими жодного зв’язку. Це травма на покоління для всіх нас, це не мине просто так.
Часто діти бояться будь-якої згадки про війну, тоді краще виїжджати. На телефонну лінію до нас звертаються батьки, які розповідають: діти агресують, їм не можна дати ради. Або, навпаки, не розмовляють і закриваються. У кожної психіки своя реакція, але все пережите точно не минає безслідно. Діти, з якими зараз займаються наші психологи, відчувають багато тривоги, мають багато невисловлених емоцій. Малюнки, створені ними на арт-терапії, дуже сумні і напружені — видно, що за ними криється багато страхів.
Зараз важко прогнозувати наслідки такої ситуації. Діти, навіть попри те, що виїхали, досі не можуть розслабитися. Сім’ї досі в пошуках — або місця, або спокою, смислу. Не знати, що робити далі. Це не класичне полегшення: вийшли, вижили і тепер розслабилися. Так, можна видихнути, але все одно це інше життя, це непристосованість — або в дорозі, або шукаєш свій дім.
Ще не настає той момент, коли дитина може проявити все, що в неї всередині, вона як стиснута пружина. Діти, яких я бачила, не почувають себе в безпеці, їхня психіка незахищена. Справжні наслідки всього, що відбувається тепер, побачимо значно пізніше. Зараз це тільки відкрита рана, і як довго вона заживатиме, покажуть наступні 30, 40, 50 років.
За твоїми спостереженнями, як реагують нині на війну діти, які вже були свідками бойових дій у 2014-му і пізніше?
Очевидно, що дуже негативно: психіка за час, що минув, вже пристосувалася, змирилася, тож посилення бойових дій зараз — це стовідсотковий регрес. Хтось виїжджає, хтось не встиг, деякі села захопили так швидко, що вже годі прорватися (наприклад, на Луганщині). Незадовго до війни в дитсадку у Станиці-Луганській працювала наша психологиня — тепер же селище під окупацією. Все сталося дуже швидко, нема зв’язку з багатьма нашими.
Багато хто сидить до останнього, бо важко вирішити знову їхати — коли є досвід першого виїзду 2014-15 року, коли не змогли облаштуватися на новому місці і повернулися знову до життя в таких умовах. Почали звикати, якось відбудовувати все. Деяким прифронтовим містам це вдалося — ось, наприклад, Авдіївці, де останніми роками і дороги будували («Велике будівництво» туди дійшло), і нове освітлення з’явилося, і мурали на стінах малювали. Ознаки відживання попри те, що поруч ішла війна. Це дало трохи спокою, тож зараз потреба знову бігти лякала так само, як і знову страшні обстріли. І ця важкість посилюється тим, що ніде знайти безпечне місце. Але стараємося всіляко підтримувати людей.
Які фахівці наразі залучені до роботи?
Підключили зараз багатьох колег, які мають досвід соціальної роботи, досвід ведення обліку, створення баз даних — щоб усю допомогу, яку надаємо, оцифровувати, бо це масиви інформації. Також залучені люди, які мають досвід розробки анкет, звітів, які знають, як, відповідно до закону, збирати інформацію про порушення прав дітей, бо це окрема процедура.
У кому або в чому зараз маєте потреби?
Плануємо розширювати команду. Якщо до нас хоче доєднатися людина, яка має менеджерські здібності, і готова працювати багато, ми б були раді. Донейшни потрібні завжди, зараз їх роблять активно, нас багато підтримують з-за кордону. Також будемо раді, якщо відгукуватимуться волонтери на місцях, у гарячих точках. Ми можемо закупити і доставити все, але часто в якісь локації просто не прорватися, тому інформація з поля і живі контакти вкрай важливі. А ще потрібні і дуже важливі люди, які поруч біля тих, хто потребує (дітей, батьків, дітей із інвалідністю), щоб бути такими собі зв’язковими. Ми намагаємося максимально працювати на місцях.
Що зробити, аби голоси дітей стали почутими? Допоможіть донейтами у зручний спосіб: на сайті організації; Patreon; Paypal.
