Чи може щире добро перетворитися на токсичне і як цьому запобігти? Розбираємося за допомогою психолога, засновниці благодійної організації та волонтерки зі стажем.
Як ми уявляємо собі добрі справи? Іноді все відбувається наче у відеогрі. Бачимо стареньку, яку треба перевести через дорогу — виконуємо завдання та заробляємо «плюсики в карму». У нашому суб’єктивному сприйнятті ми зробили світ трохи кращим, не врахувавши головного: а чи хотіла взагалі старенька потрапити на той бік вулиці?
Бути добряком — дуже крута тенденція. Проте чи не здається вам, що робити добрі справи через силу — неправильно? Розмірковуємо над цим разом з експертками.
Ірина Лутак, психологиня
«В професійній психологічній літературі ви навряд чи зустрінете поняття «токсична доброта», адже воно швидше філософське. До того ж, кожен з нас може дати цьому явищу власне визначення, якщо відчував його наслідки на собі.
Як може нашкодити добра справа? Коли об’єкт, на який вона направлена, відчуває себе зобов’язаним перед благодійником. Тоді людина усвідомлює власне безсилля, в неї формується відчуття неспроможності нести відповідальність за себе. Виникають провина, сором, апатія, роздратування.
Одна з яскравих характеристик тих, хто вчиняє токсичне добро — допомагати в усьому, коли не просять. Так вони відчувають себе потрібними, важливими, своєрідними спасителями.
В психології токсичні добрі вчинки майже завжди розглядаються в межах теорії про драматичний трикутник Карпмана. В ньому є три позиції: Жертва, Переслідувач, Спаситель. Саме останній схильний до такої поведінки.
Є багато причин, чому люди беруть на себе роль Спасителя. Певно, основна — вони самі колись потребували порятунку від складних життєвих обставин і тепер переносять цю потребу на інших. Часто токсично-добра поведінка пов’язана з намаганням тримати все під контролем. Таким чином у Спасителя формується відчуття безпеки.
Можливим критерієм переходу від просто доброї справи до токсичної можемо вважати почуття, що виникають у процесі. Якщо Спаситель прагне відчувати вдячність і власну значущість, а Жертва починає відчувати безсилля та впадати в пасивну позицію, то краще зупинитись».
Якщо Спаситель прагне відчувати вдячність і власну значущість, а Жертва починає відчувати безсилля та впадати в пасивну позицію, краще зупинитись.
Що занадто
Інколи ми бачимо, як заголовки статей, лозунги кампаній та постери по місту кричать «поспішайте робити добро», «творити добро — це просто». Книги та фільми на кшталт «Заплати іншому» надихають, а супергерої стають культовими. Популяризація добра — хороша тенденція, але дуже важливо, щоб соціальна реклама не чинила тиск на споживача.
Нерідко інформаційні кампанії направлені на емоції — це допомагає зібрати кошти або привабити волонтерів. Здавалося б — благородна місія, чого тут цуратися?
Насправді, якщо комунікація побудована на тому, щоб змусити людину діяти на емоціях — це скоріш маніпуляція, а не власний вибір. Маніпуляції змушують серце розриватися, а пальці — блискавично вводити реквізити для переказу грошей. Однак варто подумати: до яких наслідків такі заклики можуть призвести у перспективі?
Згідно з дослідженням «Мотивація та благодійність», близько 70% реципієнтів допомагають через співчуття. Само по собі це почуття непогане, проте є в емоційної благодійності і зворотній бік.
По-перше, роблячи пожертву на емоціях, інколи людина ніби прагне відкупитися від негативних почуттів. Це може призвести до негативних асоціацій з благодійністю і, як наслідок, до уникнення теми.
Інша справа — підхід раціональний. З «холодною головою» благодійник має ресурс оцінити всі За та Проти, перевірити звітність та документи, і, таким чином, по-перше, захиститися від шахраїв, а по-друге — отримати насолоду від системної допомоги і забажати повернутися до добрих справ згодом.
Марія Артеменко, засновниця і керівниця БФ «Клуб Добродіїв»
«Для мене токсична благодійність — це маніпулювати почуттями добродіїв, а також допомагати в спосіб, який тільки ви вважаєте вірним, без синхронізації з реальними потребами благоотримувача.
Ось чому добрі справи краще робити через фонди, які розбираються в проблемі та пропонують рішення, враховуючи сотні деталей проблематики.
Крім того, токсична благодійність — це героїзувати добрі справи. Я прагну жити у світі, де просити допомоги та допомагати іншим є нормою, адже кожному з нас в якийсь момент потрібна підтримка.
Токсичне добро — це робити хороші справи в мінус собі. Віддавати та ділитися потрібно від наповнення та любові, а не навпаки. Це добре описано в книзі Лора Арріллага-Андрессен «Благодійність 2.0». Головна її думка: кожна людина має просканувати та проаналізувати себе, виявити, скільки часу вона готова приділяти благодійності, скільки грошей віддавати та як часто допомагати».
Токсична благодійність — це маніпулювати почуттями добродіїв, а також допомагати в спосіб, який тільки ви вважаєте вірним, без синхронізації з реальними потребами благоотримувача.
Іванка Коваль, волонтерка «Агентів крові», колишня волонтерка «Життєлюбу» та «Таблеточок»
«Для мене добро — це завжди про обмін і взаємодію. Багато років я живу за правилом «потрібно бути добрішим» і прокачую цю рису як м’яз. Намагаюсь тримати баланс і не порушувати чужі кордони своїми «добрими справами». Це стає модним, що, безумовно, класно, однак слід пам’ятати про етику добра.
Для мене токсичне добро характеризується нав’язливими, бездумними, імпульсивними діями, спрямованими на людей, які не мають на це запиту. Також це добро, що робиться людиною, яка не має для цього достатньо ресурсу/ енергії, в мінус собі.
На добрі справи обов’язково має бути запит. Щоб зрозуміти, чи не завдаєте ви добро, достатньо просто спитати. Тут важливі комунікаційні навички, об’єктивність, неупередженість, а також вміння чути слово ні та приймати його без образ.
Слід пам’ятати, що люди мислять різними категоріями — у кожного своє розуміння правильного, морального та доброго. Часто ми вважаємо, ніби знаємо все краще за інших і біжимо пропонувати варіанти вирішення проблеми без запиту. Однак, це елементи токсичної поведінки.
Як побачити межу між добрими справами та токсичними добрими справами? Перші не порушують кордони інших та відповідають на запит про допомогу.
Слід вивести категорію добро у філософську площину та подивитися на нього як на послугу. Як і в будь-якій сфері послуг, ми зможемо досягти якості лише за наявності стандартів.
У книзі «Токсична благодійність» Роберт Люптон писав: «Навіть найдобріші, справедливо мотивовані пожертви — такі ж невинні, як і дари різдвяних іграшок дітям — можуть завдати ненавмисну шкоду гідності батьків». Адже ми не бачимо контекст і не усвідомлюємо почуття інших. Проте ми можемо запитати — це точно в наших силах».
