Чимало українців після 24 лютого змінили сферу діяльності. Хтось — вимушено, бо, наприклад, улюблений офіс закрили і всі пішли в неоплачувану відпустку. А хтось — свідомо, адже хотів допомогти військовим, біженцям чи просто людям, які постраждали через війну. Розповідаємо історії харків’ян, які зробили свій внесок в українську перемогу, наважившись змінивши роботу.
«Думки про військових максимально мотивують»
Єгор та Людмила Горошки нині забезпечують військових харчуванням. Але до повномасштабного вторгнення вони працювали в ІТ-сфері. 24 лютого, коли вирішили допомагати, їхні життя змінилися кардинально.
Спершу в їхньому розпорядженні був хіба що невеликий запас продуктів та маленька кухня на базі колишньої пиріжкової. Саме там народилася «Пекельна кухня», яка годує українських захисників до сьогодні.
«Така назва народилася в перші тижні війни, — каже Єгор. — Кухня дуже маленька, а в ній одночасно готували їсти і пекли хліб. Тоді було вкрай мало місця. Багато роботи, багато людей одночасно, спека. Волонтери метушилися, бігали. Ніхто з нас раніше не займався ресторанним бізнесом. Так, наша професійна шеф-кухар була єдиною людиною, яка знала, як готувати в промислових масштабах. З перших днів ми готували 500-600 порцій. Бувало й таке, що кухня готувала до 2 тисяч — і це на такій площі».
«Я не уявляю, як люди живуть та готуються до війни, — додає Людмила. — Ми були настільки розгублені, відчували страх, не розуміли, що робити. Нас тут було близько двадцяти людей. Ми могли брати одну справу та виконувати її з криками «Ааа!». Спали по 3-4 години на добу. Роботи було дійсно багато — але тепер її в рази більше».
«Пекельна кухня» працює без вихідних. Була хіба що вимушена перерва 24 серпня, коли комендантська година тривала цілу добу. Та навіть тоді у волонтерів знайшлася додаткова робота — війну на паузу ніхто не ставить. Але зараз працювати стало простіше: вдалося систематизувати роботу, налагодити поставки продуктів. А в перші дні волонтери приносили власні харчі. Як зауважує Людмила, починали вони з пів пачки борошна та кілограма картоплі.
«Вдома ми просто вигребли все з холодильника, — згадує Єгор. — Усі зі своїх домів побрали продукти та привезли сюди. Товариш із Полтави завітав до села та проїхався по дворах. Люди просто накидали в бус все, що мали напохваті. Потім заїжджали в супермаркет, кидали в робочий чат повідомлення, що треба скупитися на 30 тисяч гривень. І за три хвилини таку суму кидали на картку. Поки людина стояла в черзі в Полтаві, в неї вже були гроші заплатити».
Єгор обрав для себе волонтерство — йому до вподоби, коли справи виконують швидко, коли він сам не обмежений якимись інструкціями, коли може працювати швидко та ефективно. За словами Єгора, військові часто дивуються, настільки швидко волонтери «Пекельної кухні» вирішують усі нагальні питання:
«Ми нічим не обмежені — хіба що постулатом, що люди мають нам довіряти. А для цього ми маємо знати, що робимо і чому. Має бути прозорість.
У нас немає вихідних, відпусток. Немає свободи сказати: «Сьогодні у мене немає настрою цим займатися». Люди хочуть їсти щодня. Не можна сказати: «Потерпіть до завтра». Цю війну треба виграти».
Людмила розповіла, що у неї жодного разу не виникала думка виїхати з Харкова — це її принципова позиція. До того ж, в неї є мотивація працювати — це люди. Кожен хлопець та кожна дівчина, які стали на захист нашої країни, її максимально мотивують.
«Ми намагаємося побудувати напрямки, організувати відповідальних людей, — каже жінка. — Але ніхто за це не отримує гроші. І відповідно люди кудись від’їжджають, хворіють чи просто йдуть. Часто доводиться когось підміняти — це означає, що деколи можемо прокидатися о четвертій годині ранку (або засинати). Але в моменти, коли ти дійсно виснажений, а треба включитися в роботу, сама лиш думка про будь-кого з військових, про матір, яка втратила свою дитину, про наших азовців — максимально мотивує».
Страх за власне життя відступав на другий план
До вторгнення Ірина Водомєрова працювала в центрі розвитку «Арбуз» педагогом-психологом. 24 лютого її син, який повернувся з нічної зміни, вирішив піти на війну добровольцем. Жінка не стала його відмовляти, і для себе вирішила, що не сидітиме просто так удома. Вже наступного дня Ірина взяла в руки пакети та пішла до людей, які не могли себе забезпечити. Так до середини березня вона розносила їжу людям, які ховалися по підвалах. Які або не могли вийти через травми, або не мали грошей, щоб себе забезпечити.
А коли на базі її старої роботи виник волонтерський центр, перейшла туди. Так Людмила разом із іншими волонтерами стала забезпечувати мешканців селища Жуковського їжею, ліками та засобами гігієни. З цією допомогою вони навідувались і до Харкова.
«Потім додалися турботи про хлопців на нулі, — розповідає Людмила. — Спочатку це був підрозділ мого сина, а потім й інші почали звертатися — і я взялася допомагати. У мене є внутрішнє відчуття, що те, що ми робимо — це гарно, ми наближаємо нашу перемогу. Це найбільший мотиватор. Не опускати руки, не плакати, а допомагати й бути сильнішими за обставини».
Особливо запам’яталася перша поїздка до сина на фронт. Їхати було страшно, волонтери навіть не розуміли, наскільки небезпечна їх подорож, чи зможуть повернутися до комендантської години, чи їх взагалі завернуть. А везли стратегічний вантаж для бійців: обмундирування, харчі, форму. Сильно переживали. На блокпостах бійці давали знати, що волонтери спізнюються.
Але коли вони чули, звідки повертаються волонтери, то казали: «Які ви молодці! Дякуємо за співпрацю. Їдьте швиденько!».
Люди вигрібали з будинків все, що мали
Дитяча письменниця та драматургиня Юліта Ран після кількох тижнів онлайн-волонтерства перебралася з Харкова до більш спокійної Полтави. Там при академічному театрі ляльок відкрили хаб, який опікується переселенцями з дітьми. Юліта приєдналася і стала організовувати оптові поставки харчування, засобів гігієни, книжок та іграшок, проводити збори коштів на потреби військових та забезпечувати їх необхідним.
«Усі актори театру стали волонтерами, — каже Юліта. — Це була ініціатива директорки. Перші місяці хаб небайдужі полтавці приносили одяг, іграшки, постільну білизну. Вони вигрібали з будинків усе, що було. Я побачила, в чому є велика нестача і почала діяти системно: виходити на різні фонди, забезпечувати оптові постачання. Звикати неважко — така робота культурного менеджера: піднімаєш якісь контакти, пишеш запити, з кимось зідзвонюєшся, займаєшся логістикою, проводиш грошові збори, а потім робиш мільйон фото- та відео-звітів».
Літераторка згадувала, як через треті руки вийшла на французький фонд Annecy. В однойменному місті небайдужі люди збирали гуманітарну допомогу для України. У волонтерів пішло чимало часу на те, щоб зв’язатися з фондом та довести свою надійність. Але цей квест був пройдений, гуманітарна допомога прийшла до Івано-Франківська. І знайшлися люди, які оплатили доставку величезної фури до Полтави. Причому це не були волонтери — просто представники місцевої фірми. Завдяки цьому волонтерський хаб два місяці мав чим допомагати як цивільним, так і військовим.
Але там де багато людей — там різні характери. Юліта згадувала, як в хабі залишилося багато нового взуття та одягу. Люди з п’ятої ранку займали місце в черзі, складали списки. Але якоїсь миті обстановка стала настільки напруженою, що довелося викликати поліцію — почалися сварки та бійки. Але, на щастя, вдячних людей теж вистачає.
«Треба зважати, що всі люди різні, ніхто не має досвіду бути переселенцем чи біженцем, — мовить Юліта. — Усі виїжджають із різних умов. Люди, які залишили руїни, у яких на руках діти, вдячні за будь-яку допомогу. Але є люди, які звикли до хороших умов, які, в принципі, мають змогу все купити самі. Просто треба розуміти, що волонтерство — це ініціатива людей, що такі хаби не мають централізованих постачань чи підтримки адміністрації. Це все робиться силами небайдужих».
«Коли щось робиш, сам почуваєшся краще»
До війни психологиня Анастасія Ангелова допомогла людям із аутизмом та їхнім родинам, а також працювала в особливій майстерні «Art for autism». Після 24 лютого роботи не стало. У перший місяць великої війни Анастасія просто намагалася вижити — як і багато інших харків’ян.
Згодом зрозуміла: сидіти вдома куди страшніше. Вирішила присвятити себе волонтерству. Спочатку Анастасія допомагала в гуманітарному штабі, а через п’ять місяців разом з колегами відновила діяльність майстерні. Там уже не проводять майстер-класи, а сортують гуманітарну допомогу для родин із дітьми, ЗСУ та тероборони.
«Потрібно підтримувати нашу спільноту, допомагати тим, хто залишився, і тим, хто виїхав, — каже Анастасія. — Слід працювати на організацію, підтримувати імідж і власне психічне здоров’я. Бо коли щось робиш, то сам почуваєшся краще. Раніше я не займалася гуманітаркою, тим паче, в таких масштабах. Але це насправді подібне до того, що ми робили до війни: так само шукаєш кошти».
Тепер, із досвіду Анастасії, стало набагато простіше знайти спільну мову з іншими організаціями, об’єднати зусилля, дізнатися про додаткові можливості знайти необхідні кошти та ресурси. Люди дійшли до думки, викликів на сьогодні наскільки багато, що роботи вистачить на всіх.
«Є люди, яким також важливо щось віддати, — каже Анастасія. — Тобто людина може отримати гуманітарну допомогу або взяти участь в якійсь програмі, а після цього якоїсь миті задонатити гроші. Якось ми закупили обладнання для 113-ї бригади, але все ще потребували коштів на доставку. Паливо або відправка поштою — це така не дуже популярна стаття витрат. Ми зробили маленький внутрішній збір. Половину отримали від родин нашої молоді з інвалідністю. Це було дуже зворушливо — бачили, наскільки людям важливо зробити свій внесок, висловити вдячність».
