Розмірений темп, кава і домашні смаколики — у цьому закладі ви не побачите сотні гостей або меню на двадцять позицій. Але саме тут відчувається трепет і любов тих, хто створив кафе і тих, хто щодня зустрічає відвідувачів із відкритим серцем.
У соціальному кафе на Буковині ми спробували місцеві смаколики і поспілкувалися з ініціаторкою створення закладу Людмилою Крестяніковою про місце, реабілітацію для молоді з інвалідністю та перспективи розвитку.
Медова випічка й особлива атмосфера
Приміщення світле, на стінах малюнки, для гостей — достатньо зручних столиків. Людмила Крестянікова, одна з ініціаторок цього соціального кафе, каже, що дизайн ще не завершений, волонтери з місцевої школи вже розмальовують картини, щоб прикрасити кафе ще більше. На підлозі біля каси — велике горнятко-вазон. Його купила Саманта, одна з працівниць. Коли побачила, то відчула: воно мусить бути тут. Тепер кам’яні троянди у ньому привертають увагу, а гостям тут люблять дарувати невеликі вазони — на згадку про це місце.
Людмила каже, що кафе стало таким, адже кожен з працівників зробив свій вклад: хтось готує смаколики, які невдовзі продадуть гостям, а хтось малює логотип, який прикрашає вивіску та фартухи працівників. Лого вигадала Саманта, а її мама — вишила. Саманті 25 років і вона теж готує каву та чай в кафе. Це не єдина її робота, дівчина також працює на «Новій пошті», а сюди приходить за змоги.
«Тут формується особистість — людина стає самостійною, відточує координацію рухів, запам’ятовує послідовність дій і бере відповідальність на себе», — каже Людмила.
Кожен куточок тут зроблений із любов’ю, кожен крок сповнений увагою. Людмила допомагає працівниці Іванці зав’язати фартух та одягнути чепчик, зручно сісти на робоче місце. Іванці 18, вона працює у кафе. Спочатку трішки хвилюється, але готує чай і пропонує смаколики.
Людмила каже, що Іванка вже доволі смілива — за майже 1,5 місяці роботи впевненіше спілкується з відвідувачами, розповідає, які смаколики мають та радить гостям. Радить, бо сама готує з мамою деякі з них. Сьогодні пригощають свіжим медівником. Іванка каже, що готувати любить і часто допомагає мамі вдома. Дівчині трохи важко ходити, вона користується спеціальними ходунками, лишає їх і пересідає на крісло за касою — кавовий апарат та полички доволі низько, тож їй зручно працювати.
Мама Іванки — одна з засновниць ГО «Мрії особливих дітей», саме ця організація сприяла появі соціального кафе — перш за все як місця, де молодь з інвалідністю буде відчувати себе комфортно.
Іванка готує каву, чай, стежить за чистотою свого робочого місця, складає посуд та подає гостям замовлене. Вдома Іванка теж любить мати справу з готуванням: допомагає мамі з випічкою, ліпить вареники. Це її перша робота і вона щаслива бути тут. Каже, що кожного ранку вже не дочекається приходу на роботу.
На столі, що зараз слугує барною стійкою (вже замовили нову з вітриною для смаколиків, — калькулятор та невеликий блокнот. Хоча калькулятором Іванка не скористалася, коли рахувала замовлення.
Людмила стимулює працівників рахувати самостійно, щоб зосереджуватися і тренувати пам’ять. Іванка досить швидко запам’ятала всі ціни та легко підраховує суму для гостя. А в блокноті кожен записує, що продав за сьогодні — тоді наприкінці тижня рахують, скільки вдалося вторгувати.
Іванка спочатку переживала, чи все вийде. Але вже звикла і тепер із радістю спілкується з гостями.
«Нам важливо давати можливість комунікації, соціалізувати дітей, щоб вони могли самі ухвалювати рішення, обслуговувати себе», — каже Людмила.
Дівчина ж розповідає, що навіть за півтора місяці роботи у закладу з’явилися постійні клієнти. Поруч — місцевий завод, тож його працівники кожного дня приходять на обід сюди, замовляють чай чи каву з солодким.
Людмила розповідає про ще одну гостю, місцеву бабусю, яка щоп’ятниці їздить у Чернівці продавати молоко. Зупинка автобусів поруч з кафе, тож якось жінка зайшла зігрітися, замовила чай і випічку. Тоді прийшла ще раз — уже зі смаколиками для Іванки, з вдячністю за таке місце. Їй хотілося підтримати «Горнятко».
«Дзвіночок» й нове місце
Для Іванки «Горнятко» — не перше місце для соціалізації. Раніше дівчина відвідувала центр «Дзвіночок» для реабілітації дітей з інвалідністю у Кіцмані (колишній райцентр на Буковині). Була активною учасницею майстеркласів, наприклад у місцевому кафе діти вчилися випікати піцу. А також багато виступали, співали, розказували вірші.
«Дзвіночок» більше не працює, розповідає його колишня очільниця Людмила. Установу розформували, тож тепер батьки та діти з інвалідністю гуртуються навколо нового місця — Центр комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю «Допомога життю» у Мамаївській ТГ, керівницею якої і стала Людмила Крестянікова. Вона продовжує працювати на новому місці.
«Я вже 20 років у цій сфері, “Дзвіночок” — перший центр реабілітації для дітей з інвалідністю на Буковині. Я розуміла, ми знаємо, що поруч з нами є люди з інвалідністю, але ми їх ніколи не бачимо, вони не мають можливості вийти кудись. Проте зміни є», — вважає Людмила.
«Горнятко» — це лише початок масштабних планів. У ОТГ уже почали роботи з облаштування великого реабілітаційного центру.
«Це має бути потужна установа — на професійному рівні будуть надаватися послуги з фізичної реабілітації. Працюватимуть фізичні терапевти, інструктори з фізкультури. Ми чітко розуміємо, що також має бути соціальна та професійна реабілітація: кожна з молодих осіб десь бачить своє майбутнє. Хтось хоче бути баристою, а хтось — кравчинею, хтось себе бачить у IT-технологіях. Тому в планах у нас мати кілька таких локацій, кабінетів, де діти зможуть опановувати навички саме таких професій», — каже Людмила.
Тепер у стінах разом з «Горнятком» діють дві організації: комунальна установа Центр комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю «Допомога життю» та ГО батьків дітей з інвалідністю «Мрії особливих дітей». Людмила також одна із засновниць громадської організації.
У «Дзвіночку» діти мали можливість не лише реабілітації, а й дозвілля:
«Виступаємо з дітьми — хтось на візках, хтось на ходунках, когось посадили, хтось бігає і крутиться, бо в нього аутизм — але ми на сцені. І цей виступ дає можливість комусь подивитися, що діти з інвалідністю щось можуть, їм самоствердитися, а батькам — погордитися за своїх дітей, бо вони їх дуже люблять», — пригадує Людмила.
Але виступи не припинилися, хоч «Дзвіночок» уже не існує. На новому місці Людмила з вихованцями на свята організувала коляду. Колядували не самі, а з шелтером для ВПО, що діє у громаді — всього майже 30 людей. Колядники відвідали і місцеві підприємства, церкву, а також їздили у Чернівці. Людмила каже, що у захваті були всі — і ті, хто приймав гурт, і самі колядники:
«Спочатку кожен на нас дивиться і співчуває, а посередині концерту емоція змінюється на радість від того, що ми — класні. Тож багато людей побачили, що ми можемо запам’ятати коляду, розказати вірші, пожартувати, пощедрувати. Наш виступ тривав 30 хвилин — це 4 повні коляди, вірші, посівання та спільна пісня».
Повірити в себе
Тож у громаді люди з цікавістю поставилися до «Горнятка», часто заходять, аби підтримати. Все ж це перше соціальне кафе на Буковині. Кафе у центрі містечка, кожен може зайти і поспілкуватися з хлопцями та дівчатами.
«Є дуже тонкий бар’єр сприйняття, бо всі знають, що є люди з інвалідністю, але коли ми їх бачимо, нам краще відвернути голову і не подивитися», — каже Людмила.
Вона працює з дітьми з інвалідністю все життя, тож розуміє, як їх сприймають інші.
«Наші діти майже завжди вдома, не завжди можуть комунікувати з іншими. Треба мати соціальну сміливість — вміти товаришувати з дітьми з інвалідністю», — каже Людмила.
Діти, а тепер уже молодь — мали різний шлях. Іванка, наприклад, вчилася вдома, тож соціалізації дівчинці бракувало — спілкувалася у «Дзвіночку» та в родині. А от Віталій — ще один працівник кафе, ходив до звичайної школи. Мама Тамара щодня водила його туди, у хлопця церебральний параліч і він пересувається на кріслі колісному. Тепер Віталієві 19 і він вчиться в університеті — на факультеті іноземних мов, мріє стати перекладачем. У кафе працює у вільний від навчання час.
Соціальне кафе «Горнятко» — це не бізнес, а можливість спробувати себе у професії, каже Людмила. Прибуток від продажу чаю, кави та смаколиків вкладають у закупівлю продуктів, щоб підтримувати роботу кафе. А працівникам виплачують винагороду за виконану роботу від ГО «Мрії особливих дітей». Юристи працюють над тим, щоб кафе діяло у правовому полі, тож «Горнятко» поки тільки на початку свого шляху.
«Усе це — для дітей, щоб вони вміли все робити. Соціальне кафе дає можливість повірити в себе як людину, у те — що я особистість, можу бути корисна для себе і держави, навчитися самостійності», — каже Людмила.
Втілювати мрії дітей
До розмови приєднується Тамара Хащева — це її 19-річний син Віталій з церебральним паралічем вступив до університету. Жінка розповідає про ГО «Мрії особливих дітей», вона одна із співзасновниць. Всього 6 батьків із Кіцманя, Витилівки та Мамаївців об’єдналися у 2019 році, щоб зробити життя своїх дітей кращим. Вони усі вже були знайомі, адже відвідували «Дзвіночок» у Кіцмані.
«Поки діти малі були, то ще кожна мама знала, де лікувати, що робити, а що далі — то складніше. Коли дітям виповнюється по 18 років, їх немає де лікувати, їм нікуди вийти», — каже Тамара.
Про свого сина говорить з материнською гордістю, адже знає, що Віталій втілює власну мрію і вчиться на перекладача.
Тамара пригадує, що раніше мали цікавий проєкт, в рамках якого діти їздили за кордон без батьків, лише з вихователями. Це був важливий крок до самостійності — адже діти мали самі летіти в літаку, проживати в номерах, займатися в групах із дітьми з інвалідністю з різних країн. Іванка була на обох поїздках: одного року — у Греції на острові Тасос, а другого — у Польщі. Людмила теж їздила з вихованцями, каже, Іванка проявила себе дуже добре — крім того, що брала участь у активностях, так ще й жила на другому поверсі, тож мусила постійно спускатися сходами. Зараз Іванка освоює ще одну новинку для себе — електроскутер.
За кілька хвилин до кафе заходить ще одна жінка — це керівниця та співзасновниця ГО Світлана Бурак. Вона приєднується до розмови і підтверджує думку Тамари про те, що до 18 років діти з інвалідністю мають багато активностей та занять, є реабілітації, але потім стає все складніше.
«Після 18 років життя наших дітей наче зупиняється, бо в когось є можливість навчатися, а в когось — ні. Хтось не може себе обслуговувати, але хоче бути у суспільстві. Мій син Роман не може навчатися чи дбати про себе, але хоче бути в соціумі, хоче бачити людей, спілкуватися», — ділиться Світлана.
Роману 20 років і він не розмовляє. Але це не зупиняє хлопця — його в кафе називають адміністратором, адже попри неможливість сказати, він ретельно контролює роботу, нагадує, що треба вимкнути світло чи кавову машинку. Світлана розповідає, що контролює і її, коли жінка забуває свій телефон вдома, наприклад. Він спілкується поглядами, звуками.
Світлана каже, що почали роботу над соціальним кафе, бо розуміли, що діти вдома деградують — Роман, наприклад, постійно проводить час у комп’ютері чи планшеті, є ті, що деградують психологічно.
«Є ті, що замкнулися в собі, не хочуть говорити. Війна додала багато страхів, внутрішні переживання дуже відображаються на психіці», — додає Людмила.
Ось Іванка у свої 12 років була настільки сором’язливою, що взагалі не говорила на людях. Опускала голову і мовчала. Тепер залюбки спілкується, а головне — вірить у себе.
Відвідати і підтримати «Горнятко» можна за адресою: смт Лужани (Мамаївська ТГ), вул. Центральна, 47а, Чернівецька область
