З перших днів повномасштабного вторгнення Альона Філімонова разом із сім’єю потрапили в окупацію в Бучі. Після декількох тижнів щоденних обстрілів вирішили виїжджати у безпечніше місце. Подолавши складний шлях «зелених коридорів», сім’я виїхала на підконтрольну Україні територію. Коли Бучу звільнили, повернулися додому. Тепер Альона — волонтерка ініціативи «Бучанські павучки». Її основна мета — допомагати військовим, як вони свого часу допомогли їй.
***
У березні Альона разом із сім’єю вирішили, що потрібно виїжджати з Бучі. Два тижні вони ховались у підвалі власного будинку, не знаючи, що вже потрапили у тимчасову окупацію. Не було зв’язку. Коли отримали інформацію про «зелений коридор», швидко зібрались: речей майже не брали, у переноски посадили двоє котів. За порадою знайомих порізали на смужки білу тканину, повністю обвісили нею автівку, також начепили клаптики на себе. Це позначка, що у машині — цивільні.
Альона чула, що росіяни обстрілюють евакуаційні машини, тому вирішила зробити все можливе, аби вберегти життя 5-річному сину. Вона сіла на заднє сидіння авто, хлопчика посадила собі між ноги, щоб він ліг на підлокітник водія. Думала: якщо почнуть стріляти, тіла інших пасажирів захистять дитину від куль.
Зробивши глибокий вдих, Альона разом із сім’єю та батьками повільно поїхали вулицями Бучі. Прохолодний березневий вітер грався білими смужками на автівці, залітав всередину через опущене скло. Їхати повільно. Вікна опустити. З телефонів видалити всі українські пабліки та фотографії.
Їдучи у невідоме, ховаючи сина під собою, Альона беземоційно дивилася на вулиці рідної Бучі: згорів будинок, в якому був її улюблений магазин, зруйнували салон краси, догорав гіпермаркет. На дорозі стояли спалені та розстріляні автівки. Здавалося, це кадри із фільму, а не реальність невеликого, донедавна спокійного містечка.
Нарешті доїхали до евакуаційної колони з кількох десятків автівок із такими ж опущеними вікнами та білими смужками.
Дозвіл їхати. Перші машини в колоні повільно рушають, проїжджають недалеко та зупиняються. Назустріч виїжджає російський БТР, навівши дуло на колону.
«Не все так однозначно»
Альона Філімонова — бучанка. Має сім’ю та виховує 6-річного Матвія, який цього року піде до першого класу.
Читаючі тривожні новини про можливе повномасштабне вторгнення, жінка не вірила, що таке може статися. П’ючи каву з подругою, говорили про те, що «Росія «не піде».
До повномасштабного вторгнення Альона працювала онлайн із російською компанією: допомагала запускати різні навчальні курси. 22 лютого у неї якраз закінчився проект. За роки роботи вона потоваришувала зі своїми російськими колегами. Жінки щодня спілкувалися та планували влітку зустрітися десь за кордоном відпочити.
«За час співпраці мені здавалося, що я знайшла віртуальних друзів. Нас було п’ятеро дівчат. Я — з України, всі інші росіянки. Ми подружились. Іноді торкалися теми війни, але дівчата мене завжди переконували, що коли почався Майдан, вони нас дуже підтримували. Натоді мені здавалось, що я спілкуюся з нормальними росіянами, не відчувала, що вони — за російський режим».
24 лютого Альона прокинулася раніше, ніж зазвичай, та пішла пити каву. Вже в інтернеті прочитала про все, що відбувалося того ранку. Вийшовши надвір, побачила батьків, які сказали: «Ну що, війна почалася». Здалеку доносилися звуки вибухів, Альона пішла будити чоловіка.
«З 11 години тиші вже не було, постійно лунали вибухи. Я ввімкнула сину мультики на повну гучність».
У новинах говорили про те, що ворожий десант уже висадився у Гостомелі, палав тамтешній аеродром. Окраїну Бучі, де живе Альона, та Гостомель розділяє невеликий ліс. З обіду над будинком почали літати гелікоптери та винищувачі.
«Ми зробили помилку, як і багато хто тоді: думали, що за день-два все закінчиться. Тому вирішили, що виїжджати не будемо».
Альона написала у чат російським подругам, що їхня країна напала на Україну. У відповідь отримала: не все так однозначно.
«Потім мене назвали бандерівкою і нацисткою. Сказали, що моїй дитині доведеться жити з тим, що я бомбила 8 років Донбас. Я видалилася з чату назавжди».
Боялися, що вибухи припиняться
Сім’я встигла купити товари першої необхідності, у підвалі облаштували невелике житло. У новинах говорили, що росіяни вже прориваються в Бучу. Від постійних вибухів трусило будинок, а мозок відмовлявся сприймати увесь масштаб небезпеки.
«Коли спустились у підвал, стало дуже страшно. Мені здавалось, що при кожному вибусі через усе тіло проходить електрична напруга, наче тебе б’ють електрошокером. Я лежала і сильно притискала до себе малого».
Живучи у підвалі, сім’я чекала, поки російських військових виб’ють із міста. Згодом через обстріли зникло світло та стало дуже холодно. Мобільний зв’язок можна було зловити лише на вулиці, якщо залізти на стільчик та високо підняти телефон над головою. Інтернету вже не було. Їжу готували на газовому балоні. Ще мали генератор, але вмикати його було небезпечно: на звук могли прийти російські військові з автоматами.
Одного дня у сусідський будинок стався приліт, усе палало. Альона боялась, що їхній дім теж загориться, тому намагалася викликати пожежників. І тоді виявилось, що район Бучі, в якому вони жили, вже був у тимчасовій окупації. Рятувальники не могли до них прорватися.
«Тоді ми дуже боялись тиші. Вибухи давали нам зрозуміти, що за тебе хтось бореться, що тебе тут не лишили і ти тут не сам на сам з ворогом».
Знайомі, які жили у багатоповерхівках, розповіли, що до них заходили російські військові, аби привітати жінок з 8 березня.
«Розказували, що кому як пощастило: когось приходили і били, перевертали все в домівках, когось не чіпали. Ми поняття не мали, що там таке робиться. Ми сиділи у підвалі і думали, що військові з військовими воюють».
Білі стрічки
Вранці 11 березня зважилися виїжджати. Згодом дізнаються, що ввечері того дня, як вони виїхали, до їхнього двору зайшли російські військові.
«Ми вже знали, що розстрілювали автомобілі: 9 березня оголосили про гуманітарний коридор для цивільних. Авто моєї знайомої росіяни обстріляли, як тільки вона намагалася виїхати зі свого двору».
Однак вирішили ризикнути. В авто, обвішане білими стрічками, Альона взяла сина на руки.
«Я подумала: якщо почнуть обстрілювати, наші тіла та метал автомобіля захистять сина від куль. Зараз уже розумію, наскільки це абсурдно, адже я бачила машини, прострілені навиліт».
Коли доєдналися до «зеленого» коридору, то були вже 37-ю автівкою в колоні. Спочатку почали рухатися автобуси, за ними — буси з пораненими, яких вдалося забрати з лікарні. Раптом початок колони зупинився — назустріч виїхав ворожий БТР. Він деякий час наводив дуло то на одну, то на іншу машину. Та згодом дозволив колоні рухатися далі.
«Тато так вчепився у кермо, що у нього побіліли руки. Мені здається, якби йому треба було швидко відпустити його, не зміг би».
На виїзді з блокпосту знову не пропускали. Люди, які їхали в колоні першими, поверталися назад і кричали іншим: не їдьте! Розвернувся і бус із пораненими. Альона з сім’єю вирішили, що їхатимуть за ним. За ними рушило ще декілька машин, а всі інші повернулися до Бучі.
На Житомирській трасі із лісу вискочив чоловік і почав кричати: «Туди не їдьте, там рашисти розстрілюють. Ми вас проведемо».
«І вони нас вивели якимись селами, полями та лісами. Ми проїхали кілька російських блокпостів. Коли доїхали до Білогородки, побачили наших військових. У мене малий спав на руках, а мені хотілося вискочити з авто і всіх їх розцілувати та обійняти».
Альоні здавалося, що вона зробила глибокий вдих у Бучі і змогла видихнути лише на одеській трасі. Сім’я їхала до бабусі і у Вінницькій області вирішили зайти в супермаркет, аби купити продуктів. Перші 10 хвилин вони сиділи в машині на парковці, дивилися одне на одного та боялися вийти.
«Нам було дивно, як так просто люди можуть піти в магазин? Згодом нас питали: ви що, не могли навіть цього зробити в Бучі? Та ми з підвалу не могли вийти, не те, що в магазин!».
Перші три тижні у бабусі 6-річний Матвій боявся виходити з дому та шуміти, аби «не почули та не прийшли погані люди».
Повернення
Бучу деокупували 31 березня. Сім’я Альони повернулася додому 11 травня. За їх відсутності будинок сильно не постраждав, лише уламками від вибухів повибивало деякі вікна.
Взялися наводити порядки в будинку та у дворі. В садочок, куди ходив Матвій, прилетіла ракета, — заклад не працював. Сидіти вдома і постійно моніторити новини Альоні було нестерпно, тому вирішила чимось зайнятися.
Одна дівчина запропонувала плести маскувальні сітки для військових. Для комунікації створили чат, знайшли однодумців. Одна зі шкіл віддала свій спортзал для волонтерів, адже влітку всі діти були на канікулах. І там вже діяв невеликий центр гуманітарної допомоги.
Коли всі зібралися до праці, то виявилося, що ніхто сіток ніколи не плів. Довелось дивитись відео в ютубі та розпитувати інших волонтерів. За місяць робота налагодилася, люди приносили тканину, приходили допомагати нарізати. Згодом до волонтерства долучилися вимушені переселенці.
У той час діти гралися поруч, будуючи із гуманітарного одягу величезні халабуди.
«Коли ми сплели першу сітку і передавали її військовим, дуже хвилювалися. Думали, що вони нам її намотають на шиї, такий був страх господній. Самі не знали, шо наплели. Зараз на них дивимось і сміємось».
Спочатку волонтерки вирішили назвати свою команду «SpiderMom», адже більшість там були жінки з дітьми. Однак згодом до них долучився чоловік, тому зупинилися на «Бучанських павучках».
«Бо ми просто цілими днями сидимо і плетемо, як павуки».
З часом вирішили, що плетіння маскувальних сіток недостатньо. Тому почали робити військові кікімори, шити шапки, рукавиці, подушки, флісові піддупники, білизну, штани для військових у госпіталь та робити окопні свічки. Одна бабуся подарувала їм дві старенькі швейні машинки. Шити вчились самостійно.
«Сміємось: якщо нам дадуть металобрухт і скажуть зібрати танк, ми навчимось і почнемо збирати».
Працюють завдяки донатам, допомозі благодійників та небайдужих людей з усієї України.
Зараз у команді близько 60 людей. Хтось ходить працювати вдень, хтось — увечері. Кожен має свої обов’язки, робота налагоджена. У спортзалі вже не вистачає місця, тому волонтери планують шукати інше приміщення.
Альона каже, що наразі її основне завдання — допомагати військовим та робити свій внесок у перемогу. Своє життя вона поставила на паузу.
«Я хочу бути причетною, не можу просто сидіти і нічого не робити. Військові на фронті для того, щоб наші життя продовжувались. Але якщо їх там не буде, нас тут не буде теж. Я це дуже гостро на собі відчула. Якби на початку війни не було військових, які захищали мене у Бучі, то й мене б вже не було. Тому будемо працювати стільки, скільки буде треба. До перемоги».
