На їхніх донедавніх фотографіях у соцмережах звичне життя молодих людей: гірські походи, закордонні подорожі, фестивалі. Багато сонця, сміху, драйву. Останні півтора місяці фото інші: авта, забиті ящиками й пакунками, будинки, що палають, військова форма і польові дороги. Знімки знерухомлених танків і руїн, що їх лишили по собі російські війська.
Це історія про київську компанію друзів, які знають одне одного змалку: разом росли у дворі, рибалили на озері, грали футбол. Зараз вони розвозять гуманітарну допомогу по Києву й у населених пунктах поблизу. Допомагають ЗСУ спорядженням. Донедавна, коли Чернігів перебував в облозі, вивозили з міста людей. А тим, хто залишався, передавали їжу, ліки, генератори та інші потрібні речі. Як допомагати іншим, ризикуючи собою, — читайте в матеріалі.
База
Ми говоримо на базі. «База» — це простора квартира неподалік центру. Хтось із родичів надав її волонтерам, аби було зручно всім разом збиратися. На базі ночують, їдять, планують виїзди. Високі стіни і стильні люстри контрастують із нинішнім армійським виглядом квартири: матраци й спальники на підлозі, берці в коридорах. Гуртом розпаковують велику салатову валізу — передача сестри Віталія, одного з хлопців, що тут живе, зі Штатів. Тепер у всіх будуть броники і каски. Приміряють, сміються, добродушно жартують одне над одним, як давні друзі. Вони приблизно одного віку, до 30, і дружать давно, хтось навіть виростав разом у дворі.
У квартирі мешкає людей зо 7-8, і кожен чимось зайнятий. Хтось шукає каски й тепловізори, хтось розвідує маршрути шляхів, щоб довезти допомогу, хтось комунікує з іншими волонтерами і дізнається, де, що і кому потрібне.
Про те, щоб допомагати, хлопці задумалися в перші дні війни, коли відправили свої родини у безпечніші місця. Бо що довше скролиш новини, то більш безпомічним почуваєшся. Не хотіли бути осторонь. Влад Горін двічі сходив у військкомат — двічі без відповіді. Віталій Лісунов перші два тижні був у одній зі столичних ТрО, потім, каже, стало нудно стояти на блокпості і перевіряти паспорти — здав автомат. Костя Гончаренко, логіст за професією, теж хотів допомагати (це він знайшов квартиру).
Почали телефонувати в різні волонтерські організації, ніхто толком не відповідав. Стали продзвонювати різні лікарні — так з’ясували, що пенсіонерам у Броварах потрібна їжа, супермаркети у перші дні війни там не працювали. Самі все купували або брали гарячі обіди з ресторанів і розвозили: по станціях метро у Києві, по навколишніх селах, по точках, де годували літніх людей. Друзі дали покористуватися своїми автівками, три машини на компанію. Реагували на потреби ЗСУ: підсобити пальним чи ще чимось.
А потім прийшли до того, щоб евакуювати людей із оточеного Чернігова.
Шлях до Чернігова і назад
Уперше написала знайома: її мама з собачками лишилася в обложеному місті. Натоді в Чернігові вже не було ні світла, ні води, ні газу. Хлопці взялися їхати, попередньо розвідавши маршрут і звіряючись на блокпостах. Завчасно написали у телеграм-групу «Евакуація, Чернігів», що є вільні місця. За 10 хвилин від миті публікації зголосилося 25 людей. Усіх, хто помістився, забирали з адрес, які вказували родичі. У місті без зв’язку годі інакше.
Чернігів у ті березневі дні виглядав так: дими, вогонь, розруха. Їсти готували на вогнищах у дворах, на балконах або на сходових клітках. Воду люди набирали з пожежних гідрантів, носили відрами або везли на велосипедах. Снаряд падає, люди пригинаються. Стихає — знову встають, ідуть по справах. Звикли. У місті під постійними обстрілами люди гинули від куль і снарядів, але також і від нестачі продовольства, тепла, ліків.
Головною своєю ціллю хлопці вважали вивозити людей, та заодно вирішили возити з собою гуманітарну допомогу. Коли їхали вперше, навмання скупилися продуктами, підгузками, налили бензину в каністри, щоб віддати тим, хто має власний транспорт, але не може виїхати через відсутність пального. Почали їздити постійно: охочі виїхати у телеграм-групі записувалися на день уперед.
Налагодили спілкування з іншими волонтерами: з одного боку з тими, які збирали допомогу в Києві, з іншого — які приймали в Чернігові і могли сказати, що потрібніше. «Оксана, Жіноча сотня, Чернігів», «Іра, гуманітарка, Київ» — так записані контакти в телеграмі. Ірина допомагала все спакувати в Києві, Оксана приймала речі на місці.
Костя брав на себе комунікацію і обдзвонював родичів людей, яких потрібно було вивезти. Або ж самі хлопці реагували на запити, що надходили. Евакуація — безплатна для людей. Переважна більшість тих, кого вивозили, — пенсіонери. Молодші люди просили вивезти їхніх бабусь-дідусів, які до останнього не хотіли полишати домівки.
Рушали удосвіта, Ірина спаковувала дві їхні автівки їжею, ліками, часом генераторами. Туди-назад — 8 годин дороги городами. Коли росіяни підірвали всі мости, дістатися до міста можна було тільки об’їздом. Поле — найвідкритіша, отже, найнебезпечніша ділянка. Саме там їх застали одного дня найстрашніші обстріли.
Зв’язок між машинами — по раціях. Оптимальна кількість людей у салоні — по двоє: ще є місце для людей і не так лячно, як одному. Інтернет не ловить, мобільний зв’язок практично теж. Тягне джіпіес, або ж можна знаходити вулиці за офлайн-картами. Знаючи номер дому, поверх і квартиру, шукали людей, гукаючи за прізвищем. Мають паперовий список із прізвищами. Якщо не заставали людей у помешканнях, йшли в укриття поблизу.
Люди їхали сумні, пригнічені — але вдячні. Хоч дехто вже випрацював навики буддистського спокою в умовах життя під постійними обстрілами. Заходить Костя в одну з квартир — дідусь смажить картоплю (дивом мав газ).
«У вас 5 хвилин на збори», — сказав Костя. За вікном гуділа ворожа авіація.
«Без проблем», — спокійно відказав дідусь, перевернув картоплю, доготував, переклав у судочок, перевзувся і взяв з собою страву. 4 хвилини на все. Виявилося, військовий.
Хлопці, які організовували евакуацію власним коштом і зі своїх заощаджень, кажуть, що ніколи не брали з людей гроші, коли ті питали: «Скільки?». Лиш деколи, вже порозвозивши по адресах у Києві або доправивши людей до вокзалу, знаходили на задніх сидіннях гривневі купюри. Витрачали на пальне.
«Війна, які гроші? Для нас досить, що люди дякують. Витрачати зараз усе одно особливо нікуди. Це допомога від душі. Ми сподіваємося, що, вивозячи з-під обстрілів, рятуємо людям життя», — каже Влад.
У нього, як і в інших волонтерів із компанії, більшість витрат за останній місяць — на бензин, їжу, іншу допомогу. Коли власні запаси вичерпалися, почали публікувати номер карток у соцмережах й отримувати донати по 500-1000 гривень. Підрахували, що в них на один заїзд іде десь 5 тисяч гривень: повністю заправити бак дизелем плюс кілька каністр роздати тим, хто потребує на місці.
Рятуючи інших, самі не раз потрапляли під обстріли, на їхніх очах снаряди потрапляли в житлові будівлі: «Дім стає виїденим, як торт». Осколки розліталися навколо і люди в їхньому авто голосили про одне: «Швидше».
Після обстрілів
Для Віталія Лісунова це були треті — і найстрашніші — обстріли. Один снаряд влучив за 10 метрів від нього і від двох друзів, які були з ним у тій поїздці. Це сталося через день після того, коли росіяни підірвали міст через Десну, який сполучав Чернігів із Києвом.
Прочитавши зранку нічну новину про міст, все одно рушили їхати. Дізналися: неподалік є ще пішохідний міст, по якому можуть їздити і машини. Дві автівки, троє людей. Десь за півтора кілометра від мосту в авто Влада пробилося двоє коліс. Місце максимально непідходяще — відкрите поле. Олег, водій другої машини, поїхав із колесом до єдиного шиномонтажу, що натоді працював у Чернігові, і до закриття якого лишалося 20 хвилин. Взяв із собою трохи харчів, щоб лишити в місті. Тоді перший снаряд влучив у міст.
Натрохи все заспокоїлося, Влад побіг назустріч Олегу забрати колесо, той чекав у заторі по той бік мосту. Тільки почали ставити, як знову обстріл.
Спершу вистріли чути здалеку, але ось уже і військові поруч лягають, звук гучнішає. Цілилися в військову колону. Знову стихає. Вирішують трохи перечекати, беруться поки знову до коліс. Інші люди на авто тим часом розвертаються у бік Києва — 20-30 автівок утворюється затор.
Знову залпи, цього разу найближче до хлопців. Відбігають від машин, лягають на землю. Лежачи на животі, Віталій трохи піднімає голову і помічає, що снаряд потрапляє в дерево за їхньою машиною.
Яскравий спалах, земля розрихлюється й злітає, загоряється трава. У Віталія в голові тільки одна думка: швидше б закінчилися снаряди. Потім каже: навіть якщо не вірянин, тієї миті можна було увірувати в що завгодно.
Коли стихає, хлопці пакуються в одну, Олегову, машину. Інша — з хлібом, із їжею, з пробитими колесами — залишається в полі. Хвилин за 5, від’їхавши, починають обмацувати спину, ноги, руки: чи не поранилися. Здається, болить усе, але ні, все гаразд. Починають усміхатися. Пощастило.
Віталій переповідає цю історію у магазині спортивного спорядження — закладі, який під час війни перетворився у волонтерський склад, коли його працівники почали допомагати українським бійцям. Вікна забили дошками й ящиками, зняли вивіску й відкрили натомість чорний хід. Віталій любить ходити в гори, обійшов Карпати, був у Грузії, цього літа планував на Казбек.
Віталій один зі всіх був у бронежилеті. Амуніцію роздобула двоюрідна сестра, що живе й працює в Штатах. Такий цього року подарунок на 28-й день народження у березні. Невдовзі вона передасть жилети й каски для всіх на компанію.
Кілька днів по обстрілах хлопці дізнавалися новини від тамтешніх знайомих, що з покинутою машиною. Отримували фото з вибитими вікнами і слідами від куль. Зрештою, за кілька днів авто забрали, взялися ремонтувати.
«Підбите, але не зломлене», — жартує Влад. Можна знову їздити. Чернігів за цей час встигають деблокувати, там більше нема ворожих військ. Відтак шукають нові маршрути, переправляють зусилля на деокуповані села Київщини.
«Нам просто хочеться зробити хорошу справу, хоч якусь», — кажуть хлопці.
Після війни, ймовірно, в їхньому житті й дружбі все стане, як колись, — і водночас уже нічого не буде, як раніше. Є в хлопців одна мрія: наступного разу піти в гори у Криму. Набрати з собою українських прапорів і розвішувати їх усюди.
