Ліжка збирали з декорацій, а їжу для переселенців готувало пів міста. З перших днів повномасштабного вторгнення в театрі Леся Курбаса, що у центрі Львова, приймали людей зі сходу та півдня України.
Про створення шелтеру, допомогу армії та значення мистецтва на війні ми поспілкувалися з акторкою театру й вокалісткою гурту «KURBASY» Наталією Рибкою-Пархоменко.
Наталю, розкажи, як тебе застав початок повномасштабного вторгнення.
Повірити, що може початися війна, про яку нам розповідали бабусі та дідусі, було неможливо. З січня йшли хвилі нагнітання, але я не до кінця могла усвідомити, що це стане правдою.
24 лютого прокинулася від звуку мобільного. Побачила чимало пропущених. Одні від тата, а він із Харкова. Інші — від Андрія Водичева з театру (у нього також родина із Харкова). Швидко перетелефонувала татові і почула те, що всі чули того ранку: «Почалося».
Того дня у голові снували різні думки: як забирати харків’ян? Що буде з нами? Що робити з донечкою Агафійкою? А на вечір був запланований збір колективу в театрі.
Коли зайшла туди, відчула, що все, чим ми займалися раніше, вже не актуальне. Багато акторів і актрис плакали (у когось батьки в Сєвєродонецьку). Після збору трупи нас відпустили додому подумати, хто що буде робити.
Ввечері мені пощастило побувати на лекції одного поважного чоловіка з духовної сфери. Він сказав класну фразу: рідні стіни лікують. І треба не бігти кудись у сльозах, а максимально зупинитися, а тоді вже ухвалювати усвідомлені рішення. Я почала міркувати, де можу бути не емоційною, а саме ефективною. Подруга підказала ідею: прихисток для внутрішньо переміщених осіб буде найактуальнішим. Коли я прийшла на наступний збір трупи, вже мала пропозиції, що нам робити далі: створити такий прихисток в театрі. Всі схвально відгукнулися і директор дав згоду.
Зібралися актори, адміністративна група. Прибрали декорації на сцені і почали розставляти ліжка з наших театральних помостів (ідеально підійшли). Зробили дві зони: на круглій сцені — місця для дорослих, а на прямокутній — дитячу і жіночу зони.
Я написала пост в фейсбуці, що від завтра відкриваємо шелтер імені Леся Курбаса і просимо львів’ян допомогти нам облаштуватися. Коли ми відчинили двері о 12 годині дня 27 лютого, були вражені кількістю людей, які почали зносити постіль, подушки тощо. Наші галицькі пані варили борщі, ліпили вареники. Ще у нас є така перевага: бомбосховище. Була і своя кухня. Тож ми створили дійсно гарний простір.
Селилися люди, які пройшли реєстрацію (щоб уникнути диверсійних груп). Спочатку були люди з Одеси, Запоріжжя і Києва. Потім — із Харкова, дуже багато. Загалом ми могли прийняти на ночівлю 18 осіб (це так, щоб усім було комфортно), але в період харківських евакуацій приймали і по 30. Люди приходили з дітьми, були готові на будь-які умови, тільки б їх пустили.
З одного боку це був неймовірно складний час, але з іншого — час найбільшої згуртованості і людяності. Час колосальної самоорганізації й відкритих сердець. Один чоловік приніс тисячу доларів для шелтеру, люди неймовірно допомагали.
Я щодня приймала по 100 дзвінків. Волонтери зносили коробки з допомогою одна за одною. Якоїсь миті зрозуміли, що можемо бути хабом. Дуже багатьох людей одягнули, дали їм ліків, їжі. Крім того, ми зробили декілька перевантажень гуманітарної допомоги фурами — до Харкова, Дніпра.
Крім ліжок, на сцені був великий стіл, за яким люди могли поїсти і водночас поспілкуватися. За цей час ми зустріли багатьох міжнародних журналістів, почули з ними багато різних важких історій. Одна жінка навіть кулю привезла, яка в неї в шпалерах застрягла. Вона сама з містечка Пологи Запорізької області. А одним із найдраматичніших регіонів був Маріуполь.
Загалом шелтер проіснував 40 днів.
Розкажи, будь ласка, про підтримку військових. «KURBASY» закуповували різну техніку на фронт.
Декілька років тому ми з іншою учасницею гурту Марічкою були в турі Америкою, звідки в нас залишилися гарні контакти. Ми нікого нічого не просили, проте тамтешні організатори концертів після 24 лютого самі почали писати, що готові передати кошти.
Ми за цей час багато чого купили: зброю, прилади нічного бачення тощо. Важливою умовою для мене було, щоб у підрозділі, якому ми допомагали, була людина, з якою маю емоційний контакт.
Ви також проводили концерти для збору коштів. Як це почалося?
Нас запросили на найбільший у Європі фольклорний фестиваль, що проходить у німецькому місті Рудольштадт. Ми їхали зі своєю програмою «Пісні українського лісу» разом із «Радіо Культура». Але без співачки Мар’яни Садовської це було б неможливо. Саме вона і Гете Інститут дали кошти на дорогу. І Мар’яна, окрім того що ми виступали у рамках фестивалю, закликала нас стати учасниками свого великого концерту. Це була велика сцена опен ейр, де зібралася неймовірна кількість людей.
Ми були єдиними виконавцями, які зараз живуть в Україні. Всі інші учасники були музикантами, які живуть або народилися в Німеччині, але мають українське коріння. Концерт тривав 2,5 години й видався дуже щемким. Фіналом став гімн України з авторським аранжуванням однієї композиторки. Наприкінці ми розгорнули величезний прапор України. Мар’яна багато розповідала про нашу країну, ще раз окреслила наші потреби. Волонтерство — окремий напрямок її роботи.
А що зараз із театром?
Після 40 днів роботи шелтеру ми продовжили працювати за основним призначенням. На день театру провели концерт «Пісні українського лісу». Ми не розбирали ліжок і столів, щоб залишити атмосферу шелтеру.
Режисер театру Андрій Водичев висловив ідею вивісити над нами, виконавцями, прапор України. Це особливий стяг, подарований нам бійцями батальйону «Азов» у 2014 році, коли театр їздив на гастролі до Маріуполя. Для концерту ми купили ще один прапор, щоб глядачі могли його підписати. Цей стяг ми відправили на передову до підрозділу «Гонор».
Концерт видався особливим — перший після нашого довгого мовчання. З перших днів, відколи ми почали ставити вистави, мені як актрисі було складно. Поставало багато думок на зразок: чи можна жити? І як? Що робити, аби не знецінювати хлопців і дівчат на передовій?
Що ти для себе вирішила? Театр потрібен?
Так. Зараз так багато болю, що має бути баланс. Хтось мусить тримати ці сильні позиції цілісності життя хоча б в тилу. А також продовжувати допомагати, збирати кошти, купувати дрони тощо.
Чи не виникало в тебе думки взяти доньку і виїхати?
Ні разу. Я ж багато займаюсь українськими народними піснями і відчувала, що якщо зараз кудись рвану, не зможу далі цього робити. Але, це мій вибір, звичайно. Розумію, що якщо б я була мамою з Сєвєродонецька, а не зі Львова, то говорила б інакше.
Щодо пісень, фольклору і мистецтва — які в тебе плани?
Зараз стільки реального болю в нас в країні, що якісь драматичні твори видаються недоречними. Але показати силу нашого духу, наші цінності, нашу цілісність легко через пісні. Музика дуже потужна, часто вона набагато швидше відкриває двері ніж, наприклад, слово або театр.
Коли наступний концерт «KURBASY»?
Поки ми розлетілися хто куди, ще й відпустка в театрі. Але, думаю, восени поїдемо в закордонний тур із «Піснями українського лісу».
У тебе немає сумнівів у нашій перемозі?
Сумнівів — ні, але є біль — з огляду на ціну, яка для неї потрібна. На Марсовому полі (частина Личаківського цвинтаря), поблизу якого я живу, з неймовірною швидкістю розростається військове кладовище наших захисників-героїв. І це тільки частинка одного українського кладовища. Тому найбільша моя мрія — щоб воно більше не розросталося.
Думаю, що перемоги з салютами не буде, але ми точно сформуємося ще сильніше як держава і зможемо все відбудувати. Тепер же потрібно мати велику витривалість. Надзвичайно складні нинішні процеси витримають тільки сильні особистості.
