Продовжуємо ставити незручні запитання героям: читачам, зіркам, агентам змін та працівникам третього сектору. Героєм цього матеріалу став головний редактор журналу Platfor.ma Юрій Марченко. Він розповів про відмінності, привілеї та підводні камені соціальної журналістики.
1. Як пояснити іншим людям, чим соціальна журналістика відрізняється від всієї іншої?
Я думаю, що обов’язково є якась офіційна дефініція «соціальної журналістики» рядків так на двадцять. Однак для мене соціальна журналістика — це така, що має на меті хоч трішки змінити суспільство на краще. Це може відбуватися через висвітлення проблем або навпаки через демонстрацію класних прикладів людської доброти і небайдужості. Головне — тримати в голові ось цей прапорець, що матеріал повинен хоч трошки пришвидшити зміни на краще.
2. Чи престижніше займатися саме соціальною журналістикою?
Навряд чи тут є універсальна відповідь, адже вирішує не тільки кожен сам для себе, а й оточення для нього. Ну, наприклад, йти червоною доріжкою поруч із зірками і питати їх про те, в шмотках якого бренду вони сьогодні — для великої кількості людей це точно престижно. А для когось важливіше, скажімо, проникнути в психлікарню і написати про умови перебування там. І для багатьох людей це теж буде мати більше значення, а значить, буде престижним та визначним.
Загалом, мені здається, журналістика, як і будь-яка інша галузь, в умовах сучасного грандіозного потоку інформації просто кластеризується. Неможливо слідкувати одразу за всім, тому ми все більше розходимося по своїх інформаційних баблах. І в кожному з них буде своє поняття престижності.
3. Чи можна відмити свою репутацію, якщо перейти на соціальну журналістику?
В Україні інститут репутації працює так дивно, що іспит в цьому інституті регулярно складають найгірші упирі. Тож я впевнений, що для більшості людей — можна. А взагалі, якщо чесно, я сам для себе остаточно так і не відповів на запитання, де має бути межа щодо минулих поганих вчинків. Ну от, умовно, 25 років тому людина вкрала завод, а тепер побудувала найкращу поліклініку планети, і каже: так, всі сюди, всі лікуйтеся безплатно, бо я за добро. Чи можна туди ходити? Чи треба кричати: «Так, а ну стоп, а як же завод?!». Я навіть трошки заздрю людям, які для себе остаточно виробили ці критерії й ніколи не задумуються про виключення чи нюанси.
4. Чи буває таке, що ви спекулюєте на історіях бездомних тварин або людей з інвалідністю?
Та якби ж на цьому було легко спекулювати. Той самий інфопотік, про який ми згадували 5 хвилин тому, настільки потужний, що вже немає універсального рецепта, як привернути увагу. Навіть коти не гарантують кліків, а якщо вже коти не можуть чогось гарантувати, то справи кепські.
Мабуть, іноді у нас в редакції можна почути щось типу «давай на картинку для шеру поставимо цього собаку, він милий». Або «фото з людиною краще за фото без людини, давай вліпимо його». Однак не думаю, що слово «спекуляція» тут підходить. Тим паче, що для переважної більшості тем в соціальній журналістиці це не дуже-то й можливо. «Так, люди з інвалідністю (люди без домівкиі, пацієнти хоспісів, …) привертають увагу, це неймовірно гаряча тема, давай про них напишемо»,— ну хіба можна взагалі уявити таку фразу і щось подібне?
5. Чи може журналіст, який, наприклад, пише матеріал про підтримку ЛГБТК+ спільноти бути гомофобом? Наскільки взагалі варто вірити в те, про що пишеш?
В соціальній журналістиці класно те, що ти реально часто промовляєш «блін, я так пройнявся цією історією». Ну і до того ж це часто морально важкі теми, а великих грошей в журналістиці, особливо соціальній, немає, тож я думаю, що більшість все ж вірять у свою справу.
А щодо того, чи може журналіст, який пише про ЛГБТК+, бути гомофобом — мабуть, може, якщо він профі. Щоправда, не впевнений, що це буде прямо хороший текст в плані підтримки, але взагалі-то журналістика далеко не завжди має бути за якусь сторону. Це вже тоді радше публіцистика, де є власна думка, емоції й таке інше.
Ну а є, наприклад, журналістика факту, де ти просто кажеш — сталося ось це і ось це, ця сторона думає так, а інша — інакше; незалежні ж експерти вважають таким чином. Я з цим майже десять років щодня працював в «Коммерсантъ-Украина» і, до речі, хлопець, який писав у нас в тому числі про прайди, потім став одним із головних спікерів Правого сектору. І, м’яко кажучи, він там не за ЛГБТК+.
6. Не хочеться іноді кинути все і піти на телек або в політичну журналістику? Чому?
Не хочеться, бо я все це пробував. Я працював помічником-консультантом народного депутата, очолював у щоденній газеті блок з відділами Політики, Суспільства, Культури і Спорту, вів передачі на ТБ. Це не моє. Мені не подобається.
Політична журналістика — це коли ти вмощуєшся на айсберг і маєш ось так зверху якимось чином зануритися і дізнатися про ті 80%, що під водою, — а потім обережно писати про ці верхні 20%, додаючи трохи підводних інсайдів. Зовні видно зовсім трошки з того, що насправді відбувається. Мені нецікаво побулькувати в цій мутній і холодній воді заради того, щоб дізнатися якусь гидоту про домовленості політика А і політика Б.
7. Ви відчуваєте, що своєю діяльністю можете впливати на думки та рішення інших людей?
Наскільки я пам’ятаю, жодного разу в житті я не бачив під своїми текстами коментар в дусі: «Дякую, я змінив свою думку». Тому що це так просто не працює, навіть найкращими і наймудрішими літерами на екрані не можна переконати людей радикально змінити ставлення. Однак можна хоч трохи посунути їхню впевненість в цій темі або змусити замислитись. І таке точно було. Дякую, що ви спитали, я тепер, мабуть, буду цим пишатися.
8. Вам правда важливо розповідати про те, про що ви пишете? Або ж це просто іміджева складова?
Якби я кидався на кожен скандал чи соціальну проблему і кричав про неї на всіх віртуальних перехрестях, то можна було б говорити про імідж. А так я пишу тільки про те, що мене реально зачепило. І насправді це велике щастя — мати можливість обирати. Тепер я ще й цим пишатися буду.
9. Як зробити якусь нудну, але важливу тему, цікавою?
Я свято вірю в інфотейнмент та едьютейнмент. Це коли ти береш щось важливе, а може й нудне, й загортаєш це в певну цікаву, нестандартну, навіть розважальну форму. Тому що зараз вже не можна просто кинути в людину шмат контенту і сказати: на, споживай, це важливо. В кожного з нас з усіх боків такі шмати летять, ми більшість з них ігноруємо. А ось коли воно летить і переливається красивими кольорами, а потім шмякається об тебе з дотепним звуком і пахне корицею, то це вже привертає увагу.
Ось, наприклад, є така штука — підручник з історії України. Це ж важливо. Знати історію своєї землі — це важливо. Однак підручник — це нудно, і навряд чи хтось сидить ввечері і такий: о, зараз зроблю цю важливу справу, почитаю навчальний посібник, вивчу історію. Тож колись ми спробували загорнути цей контент в незвичайний формат — соцмережі. І випустили Фейсбук України, грандіозну стрічку, куди додали всі найважливіші події в історії наших земель, однак в форматі іронічних постів і коментарів.
Геродот там чекінився в Скіфії й купував собі магнітик-пектораль на пам’ять, якась середньовічна жіночка скаржилася на армії, які в битві витоптали її поле буряків, Ленін писав про СРСР «Гоу, я створив» — ну і так далі. В результаті сотні тисяч переглядів, хоча якщо розібратися — це той самий нудний контент з підручника. Просто він запакований у цікаву форму. Ось так, мені здається, зараз і варто робити.
10. Кажуть, що журналістика мертва — як ви думаєте, це так?
Для десятків тисяч журналістів по всьому світу — точно ні. І для сотень мільйонів читачів й глядачів — точно ні. Колись у журналістики була монополія на те, щоб розповідати історії великій кількості людей — іншого способу просто не було. А років 20 тому все почало змінюватися завдяки інтернету і соцмережам. Точніше, я, як журналіст, маю сказати не «завдяки», а «через».
Тепер розповісти історію мільйонам людей може кожен, хто напише геніальний твіт чи зробить феноменальне сторіз.
Однак, хоча монополії й немає, все ще є попит на якість. Журналісти вчаться знаходити, перевіряти та подавати інформацію якісно. Не те щоб вони завжди це роблять, але принаймні вчаться. Блогери і соцмережі точно захапають велику частину людської уваги, однак для багатьох якість завжди буде важливою. А її більше гарантує все ж саме журналістика.
11. Чи можна вважати, що статті про соціальні проєкти та добрі справи — це теж пропаганда, хоч і позитивних речей?
Пропаганда зазвичай асоціюється з чимось поганим. Хоча це не усюди так, бо, наскільки я пам’ятаю (а, якщо чесно, я пам’ятаю, бо читав про це лекцію), саме слово походить від назви католицької місіонерської організації. Тож в багатьох релігійних країнах це слово не таке вже й погане. Та і у нас, наприклад, є сталий вираз «пропаганда здорового образу життя». Ну або «популяризація науки» — це ж теж може відбуватися пропагандистськими методами. Головне — не забувати, що позитивна пропаганда діє заради суспільства, а негативна — заради цілей певної групи людей.
Ну а взагалі пропагандист добрих справ — це звучить красиво. Можливо, Україні не завадила б така офіційна посада. Візитівки точно будуть ефектні.