За 6 років існування центру іпотерапії «Ромашка», що біля Луцька, тут змогли поставити на ноги та розговорити багатьох дітей з інвалідністю. Усе завдяки тому, що одного разу батьки цих діток вирішили здійснити велику мрію: власними силами зібрати кошти на будівництво центру.
Ярусик
«Бачите, Володю, Ярусик уже сам стоїть, а в грудні ще не міг», — радіє мама Діана, притримуючи сина за плечі.
Трирічний Ярусик злегка похитується та спирається на маму, зануривши пальчики у її темне густе волосся.
Жінка сміється і бере дитину на руки.
Діана із сім’єю живе у Луцьку, разом із чоловіком виховують четверо дітей.
Навчити Ярусика хоча б самостійно стояти для подружжя означало практично те саме, що полетіти в космос. Хлопчик народився із ДЦП, мав дисплазію та подвійну геміплегію — найскладнішу форму дитячого церебрального паралічу. Через хворобу погано працюють кінцівки, виникає затримка розвитку.
У дитини не працювала частина м’язів, які відповідають за ходьбу, повзання та координацію рухів. Через це хлопчик довго не міг навчитися самостійно сидіти, повзати, стояти та ходити.
У пошуках допомоги батьки об’їздили десятки лікарень, діагностичних та реабілітаційних центрів, де їм радили «запускати» роботу м’язів за допомогою масажів та лікувальної фізкультури. Два роки «запускали», але без результатів.
«Тоді лікарі сказали: треба оперувати підвивих кульшового суглобу. Це — мовби реконструкція скелету: поламати кістки, заново скласти і зафіксувати спеціальними пластинами. Операція складна, а після неї варто чекати сильного болю, стресу. Кілька місяців у гіпсі, а тоді — довга реабілітація. Стовідсоткових гарантій ніхто не дає. Може й зростеться так, як треба. А як ні, то друга-третя-п’ята операція», — розповідає Діана.
Від одного лікаря батьки дізналися про іпотерапію — метод лікування та реабілітації за допомогою верхової їзди на коні під наглядом іпотерапевта.
Вона може змусити працювати ті групи внутрішніх м’язів, до яких не може дістатися масажист або реабілітолог. Крім того, положення дитини під час занять дозволяє розмістити ніжки так, як при використанні спеціальних ортопедичних пристосувань. У цьому положенні зручно виконувати комплекс вправ та покращувати кровообіг.
Так у житті Ярусика з’явилися щотижневі поїздки у центр іпотерапії «Ромашка», іпотерапевт Володя та кобила Харді. Під час свого першого виходу на манеж хлопчик ще погано сидів і все заняття проспав верхи на коні.
Але минув рік занять — і Ярусик уже міг не лише самостійно сидіти, але й стояти.
«Коли ми їхали в «Ромашку», то нашим завданням номер один було поставити сина на ноги та уникнути операції. І вже через пів року після занять лікарі нам сказали, що ані зараз, ані найближчим часом операція не потрібна. Хочемо побачити документальне підтвердження цього: скоро їдемо на обстеження до ортопеда», — каже жінка.
Ярусик — один із десятків дітей з інвалідністю, яких поставили на ноги, посадили або розговорили у центрі іпотерапії «Ромашка», що у селі Вишнів поблизу Луцька. Центр побудували 6 років тому спільними зусиллями небайдужих людей і за цей час він став місцем надії та див для багатьох батьків.
Гроші «зі всього світу»
Іпотерапевт Володимир Маруняк переїхав на Волинь із Хмельницького, де багато років професійно займався кінним спортом та іпотерапією, основи якої вивчав у Києві. Якийсь час працював у кінно-спортивному клубі «Волинь», що у селі Вишнів Луцького району. Навчав дітей кінного спорту, а також займався іпотерапією.
На заняття із кінного спорту до нього почала приходити односельчанка Оля — згодом одружилися.
У 2014-му році Володю забрали на війну. А коли чоловік повернувся додому, батьки дітей з інвалідністю вирішили відкрити центр іпотерапії. Адже ні у Волинській, ні у сусідній Рівненській областях таких центрів не існувало. Хоч натоді вони були вкрай необхідними — люди, діти яких вже займались із Володимиром, бачили прогрес та хотіли продовжувати тренування. Однак не було де та на чому.
Тоді найактивніші батьки створили громадську організацію «Сильні діти» на чолі з Сніжаною Аврамук. Кожен взяв на себе частину організаційної роботи: займалися юридичними питаннями, документацією, популяризували ідею та збирали на неї гроші.
«Головне, що хвилювало, — де взяти кошти? Адже треба було і землю знайти, і приміщення викупити. І територія там мала бути велика, щоб коні могли гуляти. А для дітей ще важливий спокій, чисте повітря та тиша. Бо вони часто лякаються голосних звуків», — розповідає Володимир.
Ідеальне місце знайшли в селі Вишнів — ділянка землі з закинутими хлівами.
Ділянку допоміг викупити один меценат — він не розголошує своє ім’я і воліє залишатися анонімним. Спілкувався із батьками дітей з інвалідністю і перейнявся їхніми історіями. Адже і в самого були друзі, діти яких мали проблеми зі здоров’ям.
Гроші на відкриття центру збирали спільними силами, через пожертви. Долучались усі, хто могли.
Наприклад, збирали у школах. Деякі батьки з громадської організації «Сильні діти» — вчителі. Вони розповідали у школі про будівництво центру іпотерапії.
Організовували благодійні ярмарки, де продавали випічку та солодощі. Одна з учасниць батьківської громадської організації Світлана Косинець продавала на аукціоні картини свого сина, який має ДЦП.
Подруга однієї з мам, майстриня манікюру, частину заробленого передавала на відкриття центру. А в одній із кав’ярень Луцька організували концерт, аби зібрати пожертви для «Ромашки».
У багатьох магазинах ставили спеціальні коробки для збору благодійних коштів, влаштовували доброчинні мистецькі проєкти та розігрували фотосесії. Місцева мережа кав’ярень віддавала одну гривню з кожної проданої чашки кави на будівництво центру.
Також батьки активно вели сторінку «Сильні діти» у Facebook. Там оголошували про різні акції та ініціативи щодо збору, а також звітували про отримане. Окремо створили сторінку «Благодійний ярмарок «Ромашка», де продавали вироби ручної роботи різних майстрів, які вирішили долучитися до справи.
Окрім фінансів, люди допомагали усім, чим могли: із плиткою, цеглою та іншими будматеріалами. Хтось робив знижки, а хтось — віддавав безкоштовно. Cтаре приміщення ремонтували самотужки.
Удень Володимир займався із дітьми, вночі — працював на будівництві. Втомлювався, але відчував наснагу.
Манеж, дитяча кімната та душ для коней
Там, де раніше зяяли порожнечею розвалені хліви, постав центр іпотерапії.
Назвали його «Ромашка» — на честь першої кобили, з якою Володимир займався іпотерапією на своїй попередній роботі в кінно-спортивному клубі «Волинь», якому вона і належала. Тоді завдяки цій кобилі вдалося допомогти багатьом дітям.
Батьки організували окремий збір коштів, аби викупити Ромашку та забрати до центру, адже діти до неї вже звикли. Спочатку вона возила дітей, але з роками постаріла, тому наразі виконує сільськогосподарські роботи у центрі: розвозить корм або інший невеликий вантаж по території центру.
Наразі «Ромашка» має манеж, стайні, роздягальні, санвузол та дитячу кімнату з іграшками. Також провели світло, водопостачання та прогрівають приміщення калориферами.
Одна з цікавинок — душ для коней.
«Купаємо коней, адже вони працюють із дітками та мають бути чистими. Миємо їх дитячими шампунями, після них немає подразнення», — розповідає Ольга. Зараз вона допомагає чоловіку в іпоцентрі, готує коня до виходу на манеж, а також водить його під час занять.
Наразі з дітьми працює лише кобила Харді. Її подарували центру з попередньої роботи Володі. Також нещодавно з’явився кінь Малюк, якого купили за особисті кошти центру. Зараз його готують до занять — у Харді з’явиться помічник.
Відібрати коня для заняття іпотерапією — справжнє мистецтво. Він має бути спокійним, неагресивним і не боятися голосних звуків. Інструктор плескає у долоні, щоб перевірити, як тварина реагує на звуки. Адже діти можуть кричати, плакати, смикнути за гриву.
«До переможного кінця»
У «Ромашці» займаються 30 дітей. Більше взяти не можуть, адже працюють на результат, а також мають лише одного іпотерапевта, тому людський ресурс обмежений.
Дітей ведуть «до переможного кінця», тобто поки не буде позитивного результату. А він для кожного різний: одні радіють, коли дитина зробила перші кроки, а інші — що їй просто вдалося хоч трішки поспати на коні. (Є діти, які мають проблеми зі сном і іпотерапія допомагає їм легко заснути). Загалом усе залежить від діагнозу дитини.
Перед тим, як взяти дитину під опіку, Володимир просить показати медичну довідку, діагноз. Також має впевнитися, чи немає протипоказань до іпотерапії. Серед них — гідроцефалія, мікроцефалія, епілепсія та сколіоз 3 ступеня.
Наймолодшій підопічній — Алевтинці, яку взяли на заняття, було лише 1,8 місяці. Але зазвичай намагаються брати дітей віком від 2 років. А найстаршим був 22-річний хлопець. Як каже Володимир, краще починати до 12-14 років — менші діти пластичніші і вправи їм вдаються набагато легше.
Кожне заняття триває по пів години раз на тиждень. Важливо, аби дитині не набридало і вона встигала засумувати за конем — тоді займатиметься з більшою охотою.
Буває, що під час перших занять діти закривають очі і вуха руками. У Володимира свої підходи: іноді, щоб відволікти дитину, просить порахувати у коня вушка або ноги. А ще придумав хорошу вправу: полічити на стелі павучків. Адже дитині для того, щоб підняти голову і подивитися вгору, треба задіяти м’язи. Може просто розповідати їм казки.
Оля постійно долучається до роботи у центрі та працює із чоловіком у парі: вона водить коня, він — займається з дитиною.
Під час занять завдання Олі — контролювати, щоб у коня був постійно один темп руху. Якщо він побіжить швидше, дитину буде трясти, повільніше — теж недобре. Треба відчувати і дитину, і коня.
Усі заняття підбирають індивідуально, залежно від потреб. Під час поїздок діти виконують різноманітні вправи, рухаються, нахиляються та лягають на коня. Аби втриматись, потрібно досягати рівноваги — тоді м’язи напружуються й зміцнюються.
«Радіємо, як за своїх»
«Коли в дитини хоч трохи виходить, радіємо, як за свою. Це означає, що наша праця недаремна», — каже Володимир.
Успішних історій у них багато. Є й таке, коли досягали більших результатів, ніж планували: у центр приходили батьки, щоб їхня дитина «хоч сиділа». А вона потім і ходити почала.
22-річний Сергій хворів на спастичний тетрапарез — дисфункцію рук і ніг. Мав затримку мовного розвитку та міг ходити лише тоді, коли його підтримували під руки.
А після п’яти років занять іпотерапією почав ходити самостійно, вже навіть може піднятися сходами на п’ятий поверх. Так, із паличкою, але без маминої допомоги.
«Мами часто повертаються з декрету, коли дитині виповнюється три роки, а мама Сергія вийшла, коли йому було 22. Каже, що відколи син став на ноги, у неї почалося нове життя», — розповідає Володя.
«Буває, привозять діток, які не розмовляють. Катаючись на коні, часто починають говорити — або від страху, або від позитивних емоцій та захвату. Бувало таке, що садили на коня і у дитини виривалися перші слова. Батьки нетямилися від захвату», — каже Оля.
Один із найяскравіших робочих спогадів Володі — коли дівчинка під час занять вимовила своє перше слово: «Вова». Коли тільки потрапила до центру, то не могла самостійно сидіти, а зараз вже говорить та навіть ходить.
«Заробляємо лише емоційно»
Центру не по кишені наймати працівників, тому подружжю доводиться разом прибирати, мити санвузли та готувати коней до занять. Працюють без вихідних, бо якщо немає занять із дітьми, то завжди є інша робота у центрі: прибрати, привезти корму чи доглянути коней.
«Заробляємо хіба емоційно, заряджаємось від наших дітей та нашої роботи. Але воно себе виправдовує. Особливо, коли бачиш позитивний результат, коли діткам ліпшає», — каже Ольга.
Жінка працює безкоштовно, а Володимир тимчасово перебуває на утриманні мецената, який допоміг викупити хлів. Однак не на постійній основі та з умовою, що має знайти інше джерело доходу.
У центрі Володя виконує роботу за кількох: знає ветеринарну справу, доглядає за кіньми, ще й трохи психолог, якщо треба.
Наразі центр працює самостійно, утримується за рахунок символічної плати, яку батьки вносять за кожне заняття. Сума внеску одинакова для всіх.
Також для того, аби зібрати трохи грошей, у «Ромашку» на перетримку та догляд привозять коней, зазвичай спортивних.
Ще іноді організовували шкільні екскурсії до центру. У розважальну програму входила екскурсія, катання на конях, фотосесія та перекус. Вартість — 50 гривень з дитини.
За ці гроші купують корм або інші речі першої необхідності.
«Не клієнти, а сенс життя»
Наразі у центрі є визначена сума оплати за заняття — доступна для всіх. Підвищувати її подружжя поки не збирається, адже тоді частина батьків просто підуть, не маючи змоги оплачувати тренування.
Одного разу знайомі Володимира, дізнавшись, скільки він заробляє, запропонували йому працювати за кордоном. З його знаннями швидко би знайшов хорошу роботу. Але він відмовився. Люди часто не розуміють цього та питають: для чого це все? Та відповідь Володимира проста:
«Я сказав, що не проміняю наших дітей на жодну іншу країну».
Каже, що вже не може без своєї роботи, без дітей. Хоч і працює без вихідних та заробляє мало, свою справу кидати не збирається. Навпаки, готовий рухатися далі і радіти перемогам кожної дитини. Бо для нього це не просто робочі години, завдання, клієнти — а сенс життя.
Він повертається додому пізно ввечері. На годиннику — 22:00. Втомлений, сідає у крісло і думає трохи перепочити, але ось у кишені лунає звук мобільника. Володя завжди на зв’язку. Мама одного з підопічних не стримує емоцій: донька вперше стала на ноги!
Батьки завжди діляться із Володею перемогами своїх дітей.
За вечерею він переповідає новину дружині Олі. Разом згадують перші заняття цієї дитини, усі хвилювання та найменші перемоги.
«Володя завжди каже: «Наші діти». Так і є, — усміхається Оля. — Це все наші діти і їх тепер у нас багато».
