З першого дня повномасштабної війни розпочав роботу Львівський добровольчий медичний батальйон. Заснувала його група лікарів, що поставила собі за мету не тільки забезпечувати необхідним медичним обладнанням українських військових, а й навчати їх тактичній медицині. Окремим напрямом роботи стала діяльність оперативної групи батальйону — реагування добровольців-медиків, що першими приїжджають на місця прильотів російських ракет. Вони надають догоспітальну допомогу і стабілізують поранених. Вони — респондери.
Про їхню роботу ми поговорили з тим, хто зібрав цих добровольців, — з одним із засновників батальйону, старшим інструктором, засновником ГО «Мотодопомога», лікарем-травматологом та викладачем Денисом Єфімовим.
Як виникла ідея створити такий батальйон? Чим ви займалися до війни?
Я лікар-травматолог відділення невідкладної медичної допомоги. Працював за цим фахом до Революції Гідності. Переломний момент стався саме, коли привезли першу групу потерпілих із Майдану — 27 людей. Після першої ночі обстрілів в Києві їх доправили до Львова. Саме тоді я змінився назавжди.
Серед поранених були батько з сином: 18-річним хлопцем, що мав проламану грудну клітку й перебиті ребра, розбите обличчя і численні переломи лицевого скелету. Батько плаче, а поруч із ними депутат, який у Києві відбивав того хлопця у силовиків. Беркутівець намагався зняти броник із хлопця, але оскільки це був якийсь самошив, не виходило. Почав його рубати сокирою. Хлопець лежав на підлозі, беркутівець стояв на ньому ногами і на очах у батька сокирою рубав той бронежилет. Врятувало, що депутат кинувся туди і, прикриваючись посвідченням, витягнув хлопця. Це були перші поранені, які до мене потрапили. Я був розгубленим тієї миті, а потім поранених почали привозити постійно. Та саме хлопця з батьком я запам’ятав на все життя. Тоді й зрозумів, що стояти осторонь не зможу.
Після Майдану один львівський медик пустив клич: мовляв, зберімо лікарів, аби вони вчили бійців, що будуть їхати на передову, щоб бодай чогось їх навчити. «TCCC», «Combat Medic» — нічого цього я тоді не знав. Та я травматолог, натоді вже 11 років пропрацював в лікарні, тож бачив достатньо, аби навчити надавати допомогу. Нас (лікарів, які виявили бажання) зібрали тоді в міській раді. Прийшло 40 людей. Постало питання, хто поїде на полігон вчити людей. Нам дали пару хвилин на подумати і сказали, що збір на завтра на 8 ранку. Я тієї миті вже був впевненим: поїду.
Я знав, як пояснити і що треба робити, якщо відірвало кінцівку. Усе з практичного досвіду, знав, що треба мати з собою. Вже потім, коли нас приїхали вчити американці, пішло-поїхало.
А тоді з 40 лікарів, які прийшли, працювати залишилося 8. Їх вчили без упину, через нас пройшло 16 тисяч військових.
Cкільки ви працювали на полігонах?
З 2014-го по 2018 рік. Здобув колосальний досвід. Водночас досі працюю лікарем-травматологом невідкладних станів. Згодом я ще заснував «Мотодопомогу», ми почали реагувати на ДТП по місту. Утворилася потужна команда, що надавала догоспітальну допомогу постраждалим. Ми стали першими респондерами.
А хто такі респондери? Це ж нове поняття для України?
Це ті, хто перші на місці події. Ми надаємо допомогу в своєму форматі. Не ліземо куди не треба, не заважаємо роботи поліції, ДСНС або швидкої. Але ми можемо посилити будь-яку службу на місці і врятувати життя. Ми маємо забезпечення, знання і — головне — бажання допомагати. Тобто ми були командою і до активної фази війни.
Як утворився батальйон? Яким для вас було 24 лютого?
Ми зустрілися 24 лютого вранці всією командою «Мотодопомоги». Тоді я ще не знав, що будемо робити і як можемо бути корисними. Але або ми тримаємось купи, або розбігаємось. Команда проголосувала, що працюватимемо разом.
Напередодні мені телефонувала Марта Дацько (тепер це наш начальник штабу ЛДМБ). Ми знаємося ще з 2014 року — вона як дантист організувала стоматологічну допомогу військовим, яких ми вчили на полігонах. Сказала, що щось гряде і треба гуртуватися. Тож після зборів з командою я зустрівся з Мартою і вже о 15.00 ми були в обласній військовій адміністрації з іншими ініціативними людьми.
Я розповідав заступнику начальника мера, що є команда з 20 людей, які мають досвід та хочуть бути корисними. Ми мали офіс, мотоцикли, рятувальне забезпечення. Отож 8 березня був підписаний наказ про створення при адміністрації Центру підготовки з надання домедичної та догоспітальної допомоги сил національного спротиву. Ми вчимо військових, всі ці місяці проводимо інструктажі. А ось реагування на прильоти — це вже наша ініціатива.
Яким був ваш перший виїзд?
Перший прильот по Львову відбувся 18 березня о 7 ранку. Це було страшно. 14 реагувальників виїхало різними машинами. Домчали першими, але приїхали трішки не з того боку — метрів 200 довелося бігти. Якраз зупинився приміський потяг, люди виходять з електрички, там димить, тут біжить команда. Крики: «Вперед! Не зупинятися!». Ми прибігаємо туди, але наша допомога не потрібна, бо постраждалих немає. Приїхали ДСНС, поліція.
У нас було до того 3 тижні щоденних відпрацювань. По суті тоді ніхто не розумів, що відбувається і чому в нас так часто ті навчання. Але всі відчували потребу. Ми перепрофілювалися досить швидко.
Це був такий перший досвід. Потім ставалися ще прильоти і виїзди, постійні навчання та вишколи. Частина команди їздила на курс навчання до Польщі.
А як працюєте зараз?
Працюємо по декількох напрямках. Головним залишається навчання військових із тактичної медицини. Працюємо як з різними бойовими підрозділами, так і з Львівською академією сухопутних військ. Періодично виїжджаємо до своїх бійців на схід і проводимо вже там додаткові заняття на місці, в полях.
Окрім того, ніхто не скасовував постійних чергувань на штабі, адже на випадок прильотів по Львову має бути сформовано кілька оперативних команд, готових прореагувати й помчати надавати допомогу. За ці місяці мої медики приїжджали першими на місця влучення.
Якщо прийдуть повістки з військкоматів, то кожен із нас готовий йти служити, проте наразі знаємо, що ефективні тут на місці. Викладаємось як можемо. Інколи до нас звертаються з запитами: ми проводимо тренінги для цивільних, проте фокусуємося таки на військових — усі сили віддаємо їм.
Хочете, аби навчальний центр продовжував роботу і після війни?
Я це бачу тут у Львові. Мені достатньо було б мати порожній ангар із територією навколо нього. Там можна облаштувати навчальні класи з піноблоків. Зможемо відтворити ДТП, наробити окопів. Приміщення для відпрацювання масивних кровотеч, кімната, посилена для інтубацій. В мене є ідеї і поняття як усе має бути, але головне — в мене є люди, які готові над тим всім працювати зі мною.
Кажете, що в інших країнах такі центри є. А в Україні?
У нас такого центру поки не існує. Відповідно, у нас є шанси стати першими. Ось, наприклад, є міжнародний курс К9, і є інструктори окремо по цьому курсу. Вони вчать інших надавати першу допомогу собакам. У нас про таке ніхто не чув — не те, щоб вчити інших. А я хочу, аби потім у нашому центрі це було звичною справою.
Це буде платформа, що збере тактиків, психологів, менеджерів, людей, що займаються сортуванням, поліцейських, реагувальників. Аби там могли комунікувати всі. Курсів треба багато: допомога дітям, при ДТП, тактика, туристична допомога тощо. Тоді навчання стає прицільним.
