Думки паралімпійської чемпіонки про зміни, дискримінацію і щастя.
Людмила Павленко, 39 років — паралімпійська чемпіонка, матір двох дітей, харківська громадська активістка.
Медіа Великих Історій публікує п’ятнадцять тез спортсменки про розвиток українського суспільства і життя в кріслі колісному.
Випадковостей не буває, кожен обраний шлях приводить до чогось конкретного
Завжди усвідомлювала, що ніде ніхто нікого не чекає, немає відкритих дверей і завжди треба докладати зусилля. А коли вже щось виходить, тоді вмикається «друге дихання» — навіть маленькі успіхи надихають на боротьбу.
Є проблема високих бордюрів та сходів — я намагаюсь її вирішити на рівні міста. Скрізь залишаю після себе заїзд для крісла колісного. Ми з донькою походимо в садок ще рік, а пандус там лишиться назавжди.
Ми переїхали до Харкова у 1998 році. Тут раніше людей з інвалідністю, як і сексу в СРСР, «не було». А зараз якось активізувались і «з’явились».
Нині у шкільній літературі пояснюють, що є люди у кріслі колісному, або ті, що не чують, або ж не бачать. Це спрацювало — діти тепер пальцем менше показують.
Помітила, що серед молоді багато тих, хто готовий людям з інвалідністю допомагати. Гадаю, що великий поштовх у цій справі зробив туризм — ми побачили інший світ.
Я не люблю наше метро. Бо ти дзвониш, виходять дві жінки та починають по ескалатору тебе тягти. Уявіть, як почуває себе чоловік у візку, коли його жінки тащать. Це принизливо.
Мрію, що колись місто стане зовсім безбар’єрним і ми не будемо обирати кафе, де є пандус, бо він буде у кожному кафе, у кожному кінотеатрі, на шляху до кожного робочого місця. Тоді ми станемо такими, як всі.
В наших лікарнях майже ніде немає умов для людей у кріслах колісних — ані пристосованих палат, ані туалетів. Це саме те, через що ми почуваємо себе, наче з іншої планети.
А ще лікарі просять жінок з інвалідністю не народжувати дітей. Пощастило, що я чемпіонка і змогла твердо заявити, що сама вирішу — чи мати мені дітей, чи ні.
Якщо хочеш влаштуватися на гарну роботу з високою зарплатою, маєш бути на голову вищим фахівцем, ніж людина без інвалідності. Це щоб просто на тебе принаймні звернули увагу. Але, досі роботодавці користуються «орендою» трудової книжки. Це коли формально людину з інвалідністю влаштовують на роботу, але платять їй копійки і до офісу не кличуть.
Та з працею ситуація покращується… завдяки пандемії. Просто люди почали працювати дистанційно, вчитись дистанційно, заробляти і витрачати дистанційно. Через це багато роботи для людей з інвалідністю з’явилося онлайн.
Чи може себе почувати щасливою людина, в якої постійно щось болить? Людина з інвалідністю має менші шанси бути щасливою.
Це була вроджена травма, важкі пологи у моєї мами і халатне поводження лікарів. Вони не зробили кесарів розтин, натомість тягнули мене і пошкодили хребет та вивихнули руку. До речі, серед людей з інвалідністю дуже багато травмованих саме через халатність медиків. Майже у кожного одна й та сама історія.
Отже, чи можемо ми бути щасливими? Звісно, можемо. Потрібно прийняти себе — ну так вийшло, що я пересуваюся у кріслі колісному. Але ж я можу насолоджуватися сонцем, слухати музику, танцювати, шукати себе у професії. Ми маємо шукати щастя в собі, бо зовні багато розчарування. Але, здається, так у всіх людей. Філософія щастя — то така річ, інклюзивна.
