У дитинстві ми часто майстрували собі нехитрі сховки зі стільців, пледів та простирадл. Всередині був зовсім інший світ — безпечний, комфортний, сповнений мрій. Відтворити таку атмосферу взявся хаб з Маріуполя, що працював ще до повномасштабного вторгнення, а зараз знайшов собі нове місце і продовжує бути безпечним простором взаємодопомоги та підтримки для інших.
Поговорили зі співзасновницею хабу «Халабуда» Галиною Балабановою про те, чому Маріуполь — місце сили, як знайшли нове місце і чим допомагають місцевим та внутрішньо переміщеним людям.
Бути корисними для міста
Маріуполь кінця лютого та початку березня — місце згуртування та сили. Містяни стали ближчими і допомагали чим могли — Галина пригадує, до «Халабуди» приходили не тільки волонтери, що встигли попрацювати ще з 2014 року. Власники мікробізнесів вирішили поділитися тим, що мали — рибою чи замороженими курми. Пенсіонери, можливо, не мали що принести, але приходили і мили підлогу у волонтерському центрі — щоб бути корисними для свого міста.
«Наше завдання зараз — не втратити те, що ми змогли здобути, цей соціальний капітал і цих людей. Бо Маріуполь — це люди в першу чергу, це спільнота, це підтримка», — каже Галина.
«Халабуда» виникла у 2015 році завдяки її лідеру Дмитру Чичері. Навколо ідеї розвивати громадянське суспільство у Маріуполі зібралася група волонтерів і на основі волонтерського центру створився простір неформальної освіти. Згодом почали займатися не лише Маріуполем, а й малими південними містами — Бердянськом та Приморськом. Назву придумав Дмитро і прийшла вона з дитинства.
«“Халабуда” — це твоя територія, з твоїми порядками і мріями, які ти можеш втілювати, твій острівець з власними правилами, де почуваєшся безпечно і комфортно. Це той простір, який ми створюємо для себе і найдорожчих, для друзів і однодумців», — пояснює Галина.
Галина каже: 24 лютого команда повернулася до свого коріння і стала працювати суто як волонтерський центр. «Халабуда» годувала захисників міста та волонтерів, надавала продукти, ліки, предмети гігієни, теплий одяг тим, хто цього потребував. Загалом простір зібрав навколо себе близько 200 волонтерів і просто маріупольців, що лишалися в місті — і встиг допомогти близько 25 тисячам людей.
Частина команди з дітьми виїхала наприкінці лютого до Запоріжжя. А ті, що залишилися координували роботу в місті, допомагали військовим та цивільним. Зв’язок з Маріуполем обірвався, але решта команди змогла виїхати до кінця квітня. Дехто навіть виходив пішки. Не всім вдалося покинути місто — доля засновника Дмитра і кількох учасників «Халабуди» наразі невідома, каже Галина.
Тепер приміщення маріупольської «Халабуди» зруйноване, там побував російський спецназ, але запаси продуктів та речей стали порятунком для багатьох людей, що залишилися в місті. Галина каже: люди писали їй, що саме їжа з центру прогодувала містян, що жили поруч і приходили шукати продукти. А один чоловік знайшов серед уламків перев’язувальні матеріали, що допомогли врятувати його поранених родичів. Тож «Халабуда» продовжила своє життя і допомогу іншим.
Українське ТрО, Сірі і виїзд з міста
Шлях із міста був непростим. Галина виїжджала ще 16 березня, але вже тоді треба було подолати 20 російських блокпостів, аби дістатися до Запоріжжя. Зруйновані мости, сон у машині й Сірі, собака Дмитра, — такою була дорога з Маріуполя. Галина на прохання лідера «Халабуди» вивезла домашнього улюбленця, тепер він живе з нею.
Від Маріуполя тяглася величезна колона, люди йшли навіть пішки, штовхали машини, щоб таки вийти з міста, яке вже було під бомбардуваннями Росії. Шлях до Запоріжжя зайняв добу — маленьке авто з п’ятьма людьми та двома собаками таки дісталося до безпечного місця.
На передостанньому ворожому блокпості зламався багажник, який постійно відкривали та перевіряли речі. А Сірі вперше за всю дорогу перестала гавкати тільки біля Василівки, де тоді стояли українські сили ТрО, наче заспокоїлася і нарешті почувалася безпечно.
«Емоційно це був сюр. Перші дні я думала, що скоро все закінчиться і я повернусь додому навіть у зруйноване місто. Тільки згодом зрозуміла, що це надовго і прощання з містом відбувається досі. Моє місто залишилося в спогадах і уяві, а те, що я бачу зараз у пабліках на фото — це щось геть інше. Інший Маріуполь, який має переродитися, коли ми повернемось», — переконана Галина.
Жінка народилася і виросла у Маріуполі, тому дитячі спогади — світлі і безтурботні — пов’язані з цим містом на березі моря.
«Смачний смажений бичок та власноруч спіймані азовські креветки, бабці на вулицях, які продавали насіння і цукерки поштучно для нас, малечі, фестивалі музики і графіті у селищі під Маріуполем, запах старого трамваю під моїм будинком та старе місто з купецькими будиночками, мозаїки на заводських та інших будівлях. Для мене Маріуполь такий — багатошаровий та смачний», — ділиться спогадами Галина.
Нове місце та команда
Команді потрібна була перерва, тож відновили роботу уже влітку — в окремому приміщенні у Запоріжжі. Продовжили розвивати неформальну освіту, щоб допомогти внутрішньо переміщеним людям, займалися психологічною адаптацією, проводили культурні та арттерапевтичні заходи. Але Запоріжжя перестало бути безпечним простором для «Халабуди». Галина каже, що почало «прилітати» занадто близько, тож хаб знову переїхав.
Вирішили оселитися у Черкасах — тут продовжують працювати офлайн, а також мають онлайн частину. До такого навчання з підприємництва долучається багато маріупольців, що виїхали з міста або й з країни, каже Галина.
Більша частина команди та спеціалісти, що проводять заняття, з Маріуполя, Галина каже, що їм вдалося зберегти людей і залучити до роботи уже в новому місці:
«Людмила Чичера — уособлення традиційності і тривалості нашої історії, дружина Дмитра, одна з лідерок команди, що займається розвитком Черкас. Також тут маємо менеджерів, івент-менеджерів, арттерапевтів, тренерів. А частина команди підтримує діяльність “Халабуди” за кордоном — веде соцмережі, пише тексти».
Деякі тренери приїжджають із Києва, Івано-Франківська чи доєднуються онлайн. Галина каже, що знайомство «Халабуди» з Черкасами тільки починається, тож впевнена, що нові знайомства і партнерства попереду.
«Халабуда завжди була майданчиком, де відвідувачі стають не тільки пасивними слухачами чи учасниками тренінгів, але й можуть проявляти амбіції, проводити заходи чи курси, пропонувати власні ідеї», — каже Галина.
Крім Черкас, мають кілька проєктів на заході країни.
«Продовжуємо діяльність як навчальний проєкт на Львівщині. Працюємо з місцевими активістами та внутрішньо переміщеною молоддю. Вони можуть отримати експертну чи юридичну допомогу з молодіжної політики та громадянської активності, допомагаємо з веденням соцмереж, фінансовими питаннями», — пояснює Галина.
Поки «Халабуда» не має офісу у Львові, а працює з партнерами — «Київським діалогом» та «Молодвіжем», вони надають приміщення та проєктор для заходів. У менших містах області домовляються з місцевими адміністраціями, відділами освіти.
Варити мило, робити мультики і говорити про наболіле
Щопонеділка «Халабуда» розміщує у своїх соцмережах розклад заходів на тиждень. Звісно, в умовах вимкнення електроенергії деякі заняття можуть переносити, наприклад, комп’ютерні курси, але майстеркласи, що не потребують електрики, все ж проводять.
Заняття різноманітні: є бізнес-тренінги, майстеркласи з мобільної фотографії, тренінги з психологічної сталості, кінопокази та виставки.
«Найбільше подобаються відвідувачам арттерапевтичні заходи, наприклад, воркшопи з анімації. Ми називаємо їх диджитал арттерапією — діти роблять мультики власноруч, колажі, працюють з пластиліном», — каже Галина.
Також пропонують майстеркласи з миловаріння — перевага таких занять у тому, що вся сім’я може брати участь: і дорослі, і діти. Це хороший варіант для спільного дозвілля. Виготовлення мила супроводжує арттерапевт, що крім власне навчання хендмейду, ще й проводить своєрідні тренінги. Розповідає про те, що таке стрес, як з ним можна впоратися. Це дає змогу перейти на глибший рівень взаємодії, вважає Галина. Також у «Халабуді» є клуб невимушеного спілкування — щось середнє між групою підтримки та розмовним клубом.
«Тут можна просто поспілкуватися, поділитися переживаннями. Це важливо не лише для переселенців, які очевидно переживають стрес, але й для місцевих, про яких не всі пам’ятають. Бо всі ми тепер живемо в стресі, не тільки ті, хто втратив свій будинок і рідне місто», — пояснює Галина.
У «Халабуди» немає максимального чи мінімального віку для відвідувачів. Головне — щоб людина була готова взаємодіяти з іншими чи створювати щось сама. Каже, що діти від 5 років, наприклад, стають досить активними учасниками заходів.
Зараз є багато запитів на місце у коворкінгу, каже Галина. «Халабуда» з радістю дає змогу людям попрацювати в її стінах, але власного генератора простір поки не має, тож все ж залежить від графіків вимкнення світла. Галина пригадує, що в Маріуполі теж так робили — люди могли прийти попрацювати, а тоді дізнавалися про події та заходи і обирали щось собі до душі: бізнес-школу чи курси живопису.
«Халабуда» у кожному місті
Зараз команді складно планувати наперед, але Галина каже, що хочуть розвивати простір у Черкасах і залишитися тут надовго.
«Колись ми мріяли, що “Халабуда” або її представництво буде в кожному місті, по всій Україні. І для нас ця фаза війни стала поштовхом для масштабування. Хочеться зберегти те, що є зараз, працювати в декількох регіонах і збільшувати нашу команду», — каже Галина.
«Халабуда» завжди відкрита до нових ідей і швидко розвивається, тож продовжуватиме неформальну освіту. Поки залишатимуться виклики з психологічної адаптації людей — будуть робити і це.
Галина каже, що обговорювали з командою, що дає їм силу працювати й далі. Адже учасники залишалися в Маріуполі під час обстрілів, допомагали з евакуацією іншим.
«Ти не можеш просто сидіти. Легше всім разом робити щось, бачити спільну мету і намагатися до неї йти, як би це не було складно і страшно. У всіх нас є свої особисті історії — хтось втратив близьких, хтось не знає, що з ними сталося, хтось пережив жахи війни, — каже Галина. — Але є те, що дає нам силу рухатися: об’єднання, спільна мета і бачення того майбутнього, яке би нам хотілося — це відбудований Маріуполь і наша робота, яка щось змінює».
