Вікторія та Олена вже майже півроку є частиною програми наставництва для дітей та підлітків, які виховуються в закладах інтернатного типу. Для Медіа Великих Історій дівчата поділилися враженнями від такої взаємодії та розповіли про перші результати.
Героїні:
Вікторія — 33 роки, спочатку була корпоративним наставником, потім стала індивідуальним. За освітою маркетолог, з 2015 року працює в продажах.
Олена — 17 років, скоро повноліття.
Вікторія, наставниця
Як ви познайомилися з Оленою?
Вперше ми познайомилися, коли Олена з іншими дітьми прийшла до нас на екскурсію в компанію. Мене тоді попросили не говорити, що я в програмі наставництва. З усієї групи дівчаток було лише троє, я одразу подивилася на Олену та подумала: «Так, напевно я хочу бути наставником ось цієї дівчинки, яка з хлопчиком постійно ходить» (ред: у Олени є брат).
Тоді ми ще не познайомилися, але я точно знала, що хочу бути наставником для Олени. Після екскурсії якраз повинні були початися перші зустрічі наживо, але стався карантин і вони відмінилися. Тому ми перейшли в онлайн і перше наше знайомство у квітні цього року теж пройшло в такому форматі. Коли нас представляли офіційно, ми з тренером взагалі спочатку переживали, що Олена не прийде на зустріч. Були побоювання, що їй могло стати страшно або вона була не готова, але вони не підтвердилися. Хоча право вибору у неї було.
Чому ти вирішила стати наставником?
Напевно, у мене є така потреба, тому що мені в дитинстві цього не вистачало. У мене класні батьки, але вони давали надто багато свободи та розраховували, що в 15 років я свідома і сама можу визначитися, ким хочу бути та куди хочу поступити. А я цього не знала і не розуміла, мене залишили сам на сам з цим вибором — це було складно і я досі не розумію, чи правильно вчинила. Це було скоріше сплавлення за течією, ніж вибір. Тому я подумала: якщо я можу поділитися своїм досвідом та ідеями з тим, кому це може бути цікаво і допоможе в житті, то я готова.
Як ти взагалі дізналася про таку можливість?
У нас в компанії періодично проходять заходи, які називаються «Креативний ранок» — це добровільні тематичні зустрічі, коли ми збираємося вранці онлайн і обговорюємо якесь питання. Одна з таких зустрічей була присвячена корпоративному наставництву, де представники Асоціації наставництва розповідали про свою роботу та місію. Вони розказали, що є підлітки, яким важливий супровід у доросле життя, і ми можемо його забезпечити. І потім нам дали вибір — хто хоче, залишається і продовжує зустріч, а решта вільні піти. Я зрозуміла одразу, що хочу залишитися. Всього з 35 осіб залишилося 12.
Як думаєш, чого вони злякалися?
Тому що ти береш на себе важливу роль в житті дитини, несеш відповідальність за те, як і що ти говориш, наскільки часто спілкуєшся, що радиш. Перша реакція — страх зробити щось не так і не допомогти, а нашкодити. Або що дитина сильно до тебе звикне і ви не зможете розлучитися, коли прийде час. Колеги напряму говорили, що не можуть стати наставником саме через це. Інші зазначали, що не знають, яким досвідом поділитися. Умовно «я нічого не досяг, як я можу щось радити».
У мене була інша позиція — мені є, що розповісти, є життєвий і кар’єрний досвід. Є те, чого особисто мені колись не вистачило, і я хочу передати це комусь.
Чи пам’ятаєш ти момент, коли подумала: «Я точно хочу стати наставницею»?
Коли найперша зустріч відбулася і нам розповіли про формат. Адже сама місія «бути наставником для когось» означає, що ти можеш допомогти. Мені цього було достатньо. Не важливо, кому і коли — діти, співробітники, — мені важливо допомагати. Це те, що приносить мені задоволення.
А до цього займалася якоюсь волонтерською діяльністю?
Так, я дуже люблю котів, у мене в самої три — всі з притулків. Тим притулкам, звідки вони взяті, я допомагаю фінансово або приїжджаю як волонтер. Також беру участь у різних ініціативах на кшталт збору сміття біля річки Почайна, поїздок в притулки, посадки дерев.
Як часто вам потрібно бачитися з Оленою?
Раз на місяць, але цього недостатньо. Тому ми з Оленою відразу обмінялися телефонами і я сказала, що вона може коли завгодно писати мені в Вайбер. Єдине, я рано лягаю і встаю, тому ввечері можу не відповідати, але я зроблю це, коли прокинусь. У спілкуванні опорними моментами стають запити від Олени. Наприклад, це питання «як працює принтер» або «ким ти хочеш стати, коли виростеш». Все інше — це більше той формат, який ми самі для себе визначили.
Ти готувалася якось до свого наставницького шляху?
Я одразу зрозуміла, що не готова брати матеріал, який нам пропонували — схеми розмов, тези, які потрібно проговорити. Я зрозуміла, що для нас це взагалі не формат і все, що треба, у нас і без того відбудеться. Коли ми можемо зустрічатися — ми зустрічаємося, коли ми можемо листуватися — листуємося, те, що хочеться обговорити тут і зараз, те й обговорюємо. Тобто немає такого: «Тобі нецікаво? Це не має значення, нам потрібно про це поговорити».
Як взагалі проходять ваші зустрічі?
Ми намагаємося частіше бувати на свіжому повітрі, тому гуляємо по території центру, якщо дозволяють. Говоримо про те, що турбує — це якісь нагальні теми або привиди з минулого, а також про найближче майбутнє. Олена ставить запитання, якщо щось хвилює, часто про щось розповідає. Я своєю чергою роблю висновки та розумію, куди можна спрямувати цю розмову. Зараз я розумію, що з побутових обговорень ми переходимо в більш бізнесову сферу — хочеться обговорити працевлаштування, можливості, подальший професійний розвиток Олени. Я б дуже хотіла, щоб вона приїжджала до мене в офіс і дивилася, як я працюю, щоб проводила зі мною день і розуміла, як офісна робота виглядає зсередини. Це складно, тому що Олену не відпускають.
У чому взагалі є складнощі?
Хотілося б частіше спілкуватися, а поки ми робимо це тільки тоді, коли у мене є час. Потрібно розібратися з плануванням, тому що у мене є сім’я, робота та інші задачі. Але зараз, я сподіваюся, графік буде більш вільним і Олена зможе кудись виїжджати. Їй скоро 18 і можна буде самостійно вирішувати, куди вона хоче в цей день їхати та де бути, а не так, що потрібно приїжджати й «нарізати кола» по території установи, щоб випросити дозвіл.
Як ви домовляєтеся про зустрічі?
Я заздалегідь прошу тренера з Асоціації Машу, щоб вона попередила і домовилася з установою. Потім приїжджаю, пишу заяву, запевняю, що обов’язково Олену поверну, та вказую час повернення. Ми не запізнюємося навіть на п’ять хвилин.
У чому для тебе цінність цієї взаємодії?
Мені комфортно, коли я допомагаю — для мене в цьому цінність. До того ж мені цікаво спостерігати, тому що Олена не така, якою була я в її віці. Вона набагато розумніша, мудріша, стриманіша. Коли ми розмовляємо, є відчуття, що навпроти мене не підліток, а дівчина з потужним життєвим досвідом.
Мені в 17 років було не властиво ні так мислити, ні робити такі висновки. Я була більш інфантильною і думала «сьогодні є сьогодні, а завтра розберуся». Олена ж думає в довгостроковій перспективі та будує плани на майбутнє.
Що змінилося у твоєму житті після того, як ти стала наставником?
Поки пройшов дуже маленький період, щоб відчувати глобальні зміни, тому що ми спілкуємося з березня. Але поки можу сказати, що у мене ніби з’явилася ще одна дитина в сім’ї, в подружки до 11-річної дочки.
Багато в тебе наставництво займає ресурсів, в тому числі часу?
На жаль, поки що ні. Хотілося б, щоб зустрічі проходили стабільно щотижня. Тоді Олена б могла готувати ті питання, які хоче обговорити, а я — нарешті давати їй якісь завдання. Коли ми з іншими наставниками спілкуємося, здається, у них цілі навчальні програми розгортаються, у той час як у нас це сокріше літня школа. З іншого боку, Олена сильно свідома і розуміє, що це робиться для неї, тому не нехтує моїми рекомендаціями та порадами. Якщо поради втілюються в життя — значить, їй це потрібно, якщо ні — то ні.
Чи ти вважаєш, що наставників має ставати більше?
Їх повинно ставати більше, тому що поговорити з кимось, у кого більше досвіду, потрібно всім, не тільки підлітку. Але наставники також повинні проходити досить серйозний відбір. Працюючи з підлітком, потрібно чітко розуміти, що дорослий йому дає. Бо непідготовлений наставник ненавмисно може нашкодити, дати якісь неправильні рекомендації або навпаки не діяти в момент, коли потрібно включитися. Це може вплинути на дитину досить серйозно. Це велика відповідальність, тому іноді краще коли наставника взагалі немає.
Олена
У твоєму житті щось змінилося з приходом наставника?
Я вже навіть говорила з психологом про те, що помітила зміни. Я стала більш відкрита та товариська, тому що з’явилася людина, якій я можу що-небудь довірити, розповісти та порадитися. Я відчуваю, що ця людина відповідальна і їй можна довіряти.
Тобі скоро 18 — відчуваєш, що настають зміни?
Це дуже відповідально. Багато підлітків випускаються з нашого центру та нічого не розуміють, не знають і не вміють. Вони не усвідомлюють, куди їм рухатися, що їм робити, як заробляти на життя. Я це все розумію, багато в чому завдяки Віці.
Які у тебе є ідеї?
Спочатку я хотіла бути кухарем, але напевно тому, що вибір був не особливо великий. Я могла піти на перукаря, кухаря або на якусь взагалі нецікаву мені спеціальність. Обрала кухаря виключно тому, що у вільний час люблю готувати. Але сам по собі ліцей, де вчать на спеціальність, досить старий, там не до фондю і бабагануша, тому новому я особливо не навчилася. Мені не хочеться там залишатися, тому я вже навіть знайшла собі курси. Так, вони платні, але воно того варте.
А так, мене дуже тягне в психологію. Наприклад, на корпоративному наставництві є психолог Таня — їй я першій за всіх довірилася та відкрилася. Мене це надихає. Я хочу бути психологом, тому що мені здається, потреба в них набагато вища, ніж є хороших спеціалістів.
Ти пам’ятаєш знайомство з Вікою?
Все почалося ще до нього. Коли мені сказали, що мою наставницю зватимуть Віка, у мене очі на лоб полізли. Тому що в житті з Віками у мене ніколи не складалися хороші стосунки — в певний момент щось йшло не так. Я відразу запитала, чи можна поміняти наставницю та отримала відповідь, що я погано знаю цю людину та потрібно спочатку познайомитися. Тому я вирішила спробувати й подивитися, що з цього вийде. І не пошкодувала.
Як встановлювався контакт?
Я сама по собі дуже скромна, тому нові знайомства даються мені складно. Мені важко навіть знайти якусь тему, щоб поспілкуватися з людиною. Не знаю, чому, я така з дитинства — завжди за всіма ховаюся, всього боюся. Але у нас поступово все стало складатися просто відмінно, ми бачимося майже щотижня, а в корпоративному наставництві це рідкість. Решта наставників більш зайняті, у них так багато вільного часу немає. А Віка навпаки весь час намагається приїхати, поспілкуватися, здзвонитися.
Яке спільне проведення часу тобі подобається найбільше?
Поки ми бачимося тільки на території установи — це не найцікавіше заняття, але мені подобаються всі наші зустрічі, адже ми спілкуємося на дуже різні теми. У цьому для мене головна цінність — щоб була підтримка.
А чого хотілося б більше?
Вийти з центру і жити вільно. Ми ось з Вікою повинні будемо поїхати в зоопарк під Києвом, так що плани свої вже є.
Чи вважаєш ти, що наставників має ставати більше?
Так, тому що багатьом дітям вкрай складно, особливо тим, які в дитячих будинках або центрах. У них складний перехідний вік, але нема кому розповісти про проблеми, до кого прийти за підтримкою і просто напроситися пожалітися. Вони самі по собі. Через це їхній характер стає жорстоким, вони стрімко падають вниз. Хочеться цим людям допомогти, але вони мало кому довіряють. Тому наставник поруч необхідний.
А ти в будь-який момент можеш відмовитися від свого наставника?
Так, у мене є на це право.
