Яким було мародерство на війні у минулих століттях, як злочини й насильство повторюються по спіралі історії та як (не) карали тих, хто спокушався на заборонене — читайте у новій історичній розвідці Тараса Самчука.
Право переможця на грабунок
Наприкінці листопада 167 року до нашої ери у Римі відбувся тріумф консула Луція Емілія Павла. Парадна хода вшановувала перемогу полководця у Третій Македонській війні.
Давньогрецький історик Плутарх так описував урочисту подію: «Зранку до ночі на 250 колісницях везли захоплені у ворога статуї, картини і гігантські скульптури. Наступного дня по місту їхало безліч возів з найкрасивішою і дорогою македонською зброєю… За возами зі зброєю йшли три тисячі людей і несли срібні монети у 750 горщиках, кожен горщик вміщав три таланти (близько 100 кг) і потребував чотирьох носіїв.
За ними йшли люди, які майстерно виставляли напоказ срібні чаші, кубки, роги і ковші, які вирізнялися вагою і масивністю… Далі несли золоту монету… Позаду дітей і їхньої прислуги йшов сам цар… він наче втратив розум і здивовано озирався, нічого не розуміючи. Його супроводжували друзі та близькі, їхні обличчя спотворювала печаль, вони плакали»1.
Рим тріумфував, а за правом переможця римські легіони вщент пограбували завойовану Македонію. Через рік македонський цар помер від голоду і виснаження у римському полоні.
Ще з часів перших воєн в історії людства, згідно з «правами війни», майно переможеного належало переможцю, бо ж війни велися найчастіше для грабунку. Того, хто програв, чекала сумна доля безправної жертви. Недарма крилатою стала римська сентенція Vae victis — Горе переможеним. Такий стан справ став нормою на довгі століття, а війна завжди асоціювалася з розрухою, грабунками і насильством.
Наприклад, у Середні віки звичною практикою війни було розграбування завойованого міста армією-переможцем. Тоді у військах перебувало чимало найманців чи злочинців, які зробили грабунок своїм другим ремеслом. Першим було вбивство. Такі армії здебільшого були погано забезпечені і нерідко все необхідне знаходили на захоплених землях, тому мародерство ставало нормою війни, звичним правом загарбника.
До 18 століття на воєнні злочини, які здійснювали армії, практично не зважали. Все списувалося на лихоліття війни.
Тільки з появою бюрократизованих держав, регулярних армій на військову дисципліну звернули більше уваги. Держави, принаймні офіційно, взяли на себе обов’язок забезпечувати всім необхідним своїх солдатів та офіцерів. Це мало посприяти престижу військової служби та цивілізувати війну.
Наполеонівські війни: дисципліна vs старі звички
У часи Наполеонівських війн французька армія вважалася найбільш дисциплінованою у тогочасній Європі. Грабіж чи мародерство нерідко каралися розстрілом. Але навіть у дисциплінованому і натренованому війську не обходилося без порушень.
Перш за все йшлося про забезпечення їжею під час походів. Лейтенант наполеонівської армії Шевальє згадував:
«Я провів 20 років на війні і не бачив армії, так мало схильної до пограбувань, як французька. Так, я бачив, як мародерили, робили це через необхідність знайти їжу. Французький солдат, який би зайнявся грабежем під час добування їжі, був би сприйнятий як злодій, його б зневажали товариші, і його б вигнали із частини»2.
Тривалі військові кампанії, труднощі війни руйнували мораль навіть найбільш стійких і дисциплінованих солдатів та офіцерів. Французький генерал Філіп-Поль де Сегюр у щоденнику так описував негероїчні деталі походу Наполеона в Іспанію у 1808 році:
«Що стосується Бургоса, який взяли штурмом, з якого втекли практично всі жителі, він став жертвою найжахливішого грабежу: двері будинків були розбиті, вулиці всіяні розкиданим одягом, уламками розбитого посуду і меблів. Наші солдати метушилися серед всього цього розгрому, зігнувшись під вагою цінних речей, декотрі несли на плечах величезні мішки, і всі так захопилися цією справою, що мені заледве вдалося знайти батальйон… Наступного дня грабіж продовжився у всьому місті. Регулярних роздач продовольства не було. Не було і жителів, у яких можна було б його отримати. Необхідність шукати їжу була чудовим приводом для грабунку, жодна будівля не уникла руйнувань»3.
Лише через декілька років ситуація повторилася з точністю до навпаки. Після розгрому Великої армії Наполеона у 1812 році вже війська Російської імперії дійшли до Парижа. Найбільш вправними у грабунку і мародерстві були відділи легкої кавалерії, так звані козаки. Неспроста у французькій мові слово «козак» отримало додаткове значення: «страшний і жорстокий персонаж», «хам», «мародер»4.
У 1814 році у Парижі також вийшла друком невелика брошура: «Історичний опис звірств, здійснених козаками у Франції» («Tableau historique des atrocités commises par les Cosaques en France»)5.
Міжнародне гуманітарне право
У другій половині 19 століття представники декількох європейських країн вирішили впорядкувати закони і звичаї ведення війни. Почали відбуватися міжнародні конференції, які прагнули зменшити нищівні наслідки воєн як для військових, так і для цивільних.
У 1864 році відбулася Женевська конференція. Її підсумок — Женевська конвенція, міжнародний договір, який мав на меті поліпшити долю поранених і хворих у чинних арміях. Саме з цього часу бере свій початок Міжнародний комітет Червоного хреста.
Невдовзі, у 1874 році, відбулася наступна конференція у Брюселі. На ній, зокрема, обговорювали недопустимість пограбування цивільних і мародерства під час бойових дій.
У підсумковому документі зазначалося: «Власність громад, а також релігійних установ та благодійних навчальних, художніх і наукових закладів, навіть таких, що належать державі, має поважатися нарівні з приватною власністю. Всіляке загарбання, а також навмисне руйнування чи пошкодження подібних установ, пам’яток, художніх і наукових творів переслідуються відповідною владою»6.
Однак випрацювані положення оформили у декларацію, а вона мала тільки рекомендаційний характер.
Наприкінці 19 — на початку 20 століття почалася нова хвиля впорядкування законів і звичаїв війни, яка втілилися у низку конвенцій, зокрема у Гаазькі 1899 і 1907 років. У документах із-поміж іншого зазначалося: «Грабіж у місті чи місцевості, навіть у випадку, якщо його взяли штурмом, забороняється. Приватна власність не підлягає конфіскації. Мародерство офіційно забороняється»7. Австро-Угорщина, Німеччина, Велика Британія, Російська імперія ратифікували конвенцію 1909 року, а Франція — у 1910 році.
Перша світова: воювати по-старому
Як виявилося, всі міжнародні угоди щодо законів і звичаїв війни були марними на практиці. У ході бойових дій Першої світової війни їх мало дотримувалися. Та й, певно, було б ідеалістично вважати, що після появи конвенцій і декларацій війна докорінно зміниться. Попри благі наміри, психологія війни мало у чому змінювалася, вояки й надалі хотіли отримати компенсацію за ризик. Найчастіше такою компенсанцією були пияцтво, згвалтування і грабунок.
На початку війни всі злочини менше проявлялися. Однак, як тільки бойові дії затягуватися і з’являлося дедалі більше проблем для військових, їхні дисципліна і мораль невпинно деградували.
Одну з типових воєнних картин відступу російської армії у 1915 році описував військовий лікар Лев Войтоловський:
«Йде дрібне мародерство. Безцільне, нахабне. З парканів знімають відра, посуд. Забігають у двори, нишпорять по хатах, грабують будинки, фільварки, містечка. І через двадцять хвилин все награбоване летить під ноги бурхливому потоку. Кидають все, що беруть: зірвані з вікон фіранки, скатертини, білизну, самовари, каструлі, патефонні труби, платівки, вази, щітки, горщики… Все це загромаджує дорогу, тріщить під колесами і розпалює жагу погрому. Кидають одне — і знову грабують будинки, які лежать на шляху. Армія, яка біжить, не знає жалю, ні євангельської любові і з презирством та відразою ставиться до патріотизму, суду потомків і чужої власності»8.
Ще через рік після описаних подій криза у війську Російської імперії ще більше поглибилася. Влітку 1916 року прапорщик Дмитро Оськін писав про розгромлене прикордонне місто Радивилів (нині на межі Львівської та Рівненської областей):
«Всі будинки зайняли люди полку. Майже у кожному дворі літав пух із роздертих подушок і перин. Не залишилося квартири, в якій би не відкрили скрині і шафи. Меблі, посуд — все ламалося, нищилося. Обшивку меблів, плюш, оксамит, шкіру — здирали: одні на онучі, інші на ковдри, треті просто так, для забави…
Зранку наступного дня потягнулися вози з награбованим майном, у супроводі денщиків. Маршрут невеликий. Усього півтори тисячі верст (приблизно 1600 км.)… Очищенням квартир від усього цінного майна займалися поголовно всі. З легкої руки деяких офіцерів солдати у свою чергу набивають речові мішки усіляким непотребом.
— Для чого це вам? — запитую я деяких солдатів. — Хіба до кінця війни ви будете тягати все це лайно?
— Нічого, ваше благородіє, потягаємо…»9.
Друга світова: трофеї передусім
У міжвоєнний період продовжувалися спроби врегулювати міжнародне гуманітарне право. Однак тоталітарні режими зазвичай зневажливо ставляться до міжнародних законів.
Під час Другої світової війни насильство, грабунки і мародерство сягнули небачених раніше масштабів.
Уже на початку війни окупанти почали масово вивозити з Польщі музейні колекції, коштовності та інші цінні речі. Керівництво нацистської Німеччини на найвищому рівні організувало систематичний грабунок окупованих територій. Відповідно до цього плану, восени 1941 році в Україні також розпочалася «конфіскація культурних цінностей». Тільки з київських музеїв за час окупації вивезли понад 85 тисяч експонатів, а бібліотечний фонд скоротився на 4 мільйони книг10.
Відповідь не забарилася. З початку 1943 року у радянській армії створили перші офіційні трофейні бригади. Їхнє завдання — збирати матеріальні цінності, які залишав ворог. Перш за все йшлося про військову техніку, зброю, спорядження, боєприпаси, медикаменти і їжу. Однак не залишалися поза увагою й інші речі, наприклад, коштовності, дорогоцінні метали і твори мистецтва.
«Збір трофеїв» став масовим явищем серед радянських бійців.
Лейтенант Леонід Рабічев згадував про захоплення міста Гольпад у східній Прусії:
«Коли полки і дивізії зайшли в місто, генерали і офіцери повністю втратили контроль. Піхотинці і танкісти розбіглися по квартирах і магазинах. Через розбиті вітрини весь вміст магазинів викинули на тротуари вулиць. Тисячі пар взуття, посуд, радіоприймачі, столові сервізи, різноманітні господарські та аптечні товари і продукти — все вперемішку.
А із вікон квартир викидали одяг, білизну, подушки, перини, ковдри, картини, грамофони і музичні інструменти. На вулицях утворилися барикади. І ось саме в цей час запрацювала німецька артилерія і міномети. Декілька жвавих німецьких дивізій майже блискавично викинули наші деморалізовані частини із міста»11.
Спокуса здобути багаті трофеї не оминула і вище військове керівництво. У 1946 році органи держбезпеки розпочали кампанію проти зловживань серед радянського генералітету. Вона отримала назву «Трофейної справи». Один із фігурантів розслідування генерал-майор Олексій Сіднєв на допиті говорив:
«Не рахуючись із високим званням радянського генерала і моєю високою посадою в МВС, я, будучи в Німеччині, накинувся на легку здобич і, забувши про інтереси держави, які повинен був охороняти, почав збагачуватися… Мені зараз важко перерахувати все те, що я впродовж тривалого часу різними шляхами спрямовував у мою ленінградську квартиру.
Можу тільки орієнтовно сказати, що із Німеччини я вивіз для себе 40 битком набитих валіз, ящиків і тюків, у яких було багато білизни, високих сортів матерії, чоловічі і жіночі костюми, хутряні жіночі шуби, чорнобурі лиси, жіноче і чоловіче взуття, фотоапарати, радіоли, кришталеві вази, антикварні речі та інше».
Хоча й кажуть, що переможців не судять, але низка фігурантів справи отримала реальні тюремні терміни. Але в цій ситуації не випадає дивуватися справедливості радянських судів. Як виявилося, вся справа була ініційована особисто Йосипом Сталіном, який вирішив «прочистити» генералітет, позбавити впливу маршала Жукова. Попри політичні мотиви «трофейної справи», вона показала: масштаб пограбувань, які вчиняли радянські військові, сягав колосального рівня.
Уже більше сотні років, за нормами міжнародного гуманітарного права, мародерство і насильство проти цивільних офіційно визнаються воєнними злочинами.
Більшість сучасних держав підписали оновлені Женевські конвенції (1949), додаткові протоколи та змінили стандарти підготовки військових, запрацювали міжнародні військові трибунали. Але все це й нині не стримує солдатів та офіцерів — у кожній війні історія з грабунком і насильством у більшому чи меншому масштабі повторюється.
Вочевидь, війна — це та сфера, де ніколи не вдасться встановити чітких правил і завжди знайдуться ті, хто норовитиме їх зламати заради своєї ефемерної вигоди. Логіка агресора — нищити, грабувати і зневажати. І зовсім неважливо, в які словесні форми це все загорнене. Війна завжди показує справжні наміри, тут відразу зрозуміло, хто є хто. Російсько-українська війна — чергове підтвердження цього.
Джерела та література:
1. Плутарх Сравнительные жизнеописания. Т.1. Москва, 1994. С. 292
2. Цит. за Соколов О. Армия Наполеона. СПб., 2020. С. 905
3. Цит. за Соколов О. Армия Наполеона. СПб., 2020. С. 905-906
4. Калитиевская И. Что французы думали о казаках русские оккупационные войска во французских текстах, карикатурах и словарных статьях // https://arzamas.academy/materials/830
5. Tableau historique des atrocités commises par les Cosaques en France // https://gallica.bnf.fr/ark:/12148/bpt6k62931614/f1.item
6. Брюссельська декларація про закони і звичаї війни 1874 року (витяг) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_764#Text
7. IV конвенція про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_222#Text
8. Цит. за Сенявская Е.С., Сенявский А.С., Жукова Л.В. Человек и фронтовая повседневность в войнах России XX века: очерки по военной антропологии. Москва, 2017. С. 208
9. Цит. за Сенявская Е.С., Сенявский А.С., Жукова Л.В. Человек и фронтовая повседневность в войнах России XX века: очерки по военной антропологии. Москва, 2017. С. 209
10. Кот С. Мародерство як фактор розграбування, вивезення та знищення культурних цінностей на окупаованій території України під час другої світової війни (1941-1944) // Краєзнавство. № 1-2. 2010. С. 31
11. Рабичев Л. Война спишет все. Воспоминания офицера-связиста 31-й армии. 1941-1945. Москва, 2010. С. 143
