З початку нового етапу війни, за даними ООН, з України в пошуках прихистку виїхало 8 мільйонів людей. Понад 2,8 млн вже повернулися додому. Ті, хто знаходять тимчасовий притулок в інших країнах, рано чи пізно зіштовхуються з проблемою пошуку роботи. Особливо важко починати «з нуля», якщо раніше в тебе був певний рівень достатку й соціальний статус. Але українці завжди відзначалися своєю працелюбністю, тож і до нових викликів ставляться як належить.
Розповідаємо історії українок, які виїхали в різні країни та ведуть власну справу, не забуваючи при цьому допомагати рідній країні.
«Ми не хочемо просити грошей, а готові щось зробити власноруч і це продавати, щоб мати можливість хоч якось допомогти»
24 лютого львів’янка Марта Моргоєва, як і всі українці, прокинулась в страху й нерозумінні, що робити далі. «Це був той момент, коли дитина спить, а ти весь час сидиш в телефоні, — пригадує вона. — Ми з чоловіком відразу зібрали речі та поїхали до моєї бабусі, щоб вирішити подальші кроки».
Оскільки Марта та її подруги, Вероніка Муравська і Тетяна Щебликіна, дружать сім’ями, то й вирішили поїхати разом до Польщі. «Ми сиділи в машині (жінки і четверо дітей) і плакали, — пригадує Марта. — Приїхали в Люблін, а тут чужі люди, чужа мова. У тебе — маленький рюкзачок, на руках дитина, і нерозуміння того, що робити далі…».
Марта пригадує, що всі знайомі поляки кинулися їм на поміч. Квартиру, де жінки зараз мешкають, здає Аліна Кнєц, яка допомагає від першого дня і багато волонтерить.
«Спершу ми не вміли це приймати, — говорить Марта. — Бо виглядало так, що в нас є де жити, а в когось набагато гірше. Тож згодом почали робити щось навзаєм, щоб подякувати. Коли в неділю нам приносили повну тарілку відбивних, іграшки чи солодощі для малечі, то ми цю миску ніколи порожньою не віддавали (ліпили Аліні пельмені чи пекли яблучний пиріг). У результаті було відчуття, що ми дбаємо один про одного».
Протягом двох місяців жінки не могли зібратися до купи — новини, повітряні тривоги на телефонах, страх за близьких з’їдав із середини. Вони хотіли допомагати, але не знали як. Тож почали з волонтерства — роздавали їжу на автовокзалі в Любліні. І хоча праця «розвантажила» голову, позбавила страху і звільнила місце для творчості, цього виявилось замало.
«Оскільки в нас малі діти, то виникла ідея шити іграшки — синьо-жовті будиночки-подушки. Під час нового етапу війни багато помешкань відкрили свої двері для українських жінок і дітей, тож саме будинок став образом прихистку і тепла, дому, який завжди з тобою — ділиться Марта. — Тетяна вміє добре шити, Вероніка — взагалі модельєрка-закрійниця за фахом, ну, а я — маркетолог. Так і почалася історія нашої справи Brave House — Сміливий Будиночок».
Щонеділі власниця квартири, де мешкають жінки, приходила і щось їм приносила (квіти, для настрою, смаколики, одяг). Якось вранці вони через гугл-перекладач запитали, чи не може вона дати машинку для шиття. І вже до п’ятої вечора її отримали. Тож спершу жінки намалювали будинок, потім купили матерію, пошили перші екземпляри, розіслали батькам, чоловікам і зрозуміли, що в цьому щось є.
«Ми поставили перед собою два завдання, — зауважує Марта, — подякувати Аліні, яка прийняла нас і наших дітей. Таких, як вона, багато у всьому світі. Це спільний образ тих людей, які відкрили свої двері для українців. Й оскільки таких багато, в наших планах — пошиття не тільки синьо-жовтих іграшок, але й в кольорах прапорів країн, що підтримали Україну. Друга мета — зібрати кошти для діток, що постраждали від війни.
Інша учасниця проєкту, Вероніка Муравська, додає, що до своєї справи мами залучають і дітей. «Коли ми шиємо будиночки, — говорить вона, — то всі зайняті, а діти часто сидять в телефонах. Щоб витягати їх із ґаджетів, даємо завдання набивати подушки. У них навіть є змагання, хто більше зробить, хто перший».
Марта пригадує, що після запуску справи сконтактувала з подругою Анею зі Львова та поділилась історією про «Сміливий Будиночок». Та розповіла і про свій проєкт — Благодійний фонд Миколи Петренка. Тож жінки вирішили разом генерувати кошти. «30% від усіх подушок, які ми продаємо, — говорить підприємиця, — перераховуємо їм. Фонд опікується дітками з дитячого будинку, який знаходиться на вул. Левандівській 17 Б. Зараз це ті, хто приїхав зі Сходу — Лисичанська, Попасної тощо».
До кожної подушки додається бірка, де написано, куди конкретно будуть спрямовані кошти. Наприклад, «Я допоможу Каріні з Попасної, 7 років». А ця дівчинка малює малюнок, який додається до будиночка. «Ми хотіли персоналізувати допомогу, — говорить Марта, — показати, що мова йде про реальних дітей. До того ж малювання дає їм можливість не тримати в голові весь цей страх війни, який вони пережили, а викласти його на папері. Також у такий спосіб діти дякують за донат». Долучитися до цієї акції та намалювати свій малюнок у формі будинка може кожен охочий.
Проєкт стартував 28 травня і за цей час «сміливі будиночки» вже поїхали в Англію, Німеччину та Туреччину. «Ми не хочемо просити грошей, — додає Марта, — а готові щось зробити власноруч і продавати. Це, крім всього, важливий іміджевий аспект України».
Коли закінчиться війна, засновниці проєкту Brave House планують, що він переросте в щось більше. Наразі жінки зіштовхуються з низкою труднощів, пов’язаних із транспортуванням своїх виробів в Україну, а також у перспективі — з постачанням тканин. Вони планують перенести свою справу додому, але тут може виникнути проблема з відсутністю необхідного матеріалу, який доведеться ввозити з-за кордону. Але, як запевняє Марта, основна складність — війна. Все інше — вирішується.
«Всі свої гроші вклала в товар, який залишився у Краматорську»
Протягом семи років Анна Пакіна була власницею магазину «Заварінка» у Краматорську. Асортимент крамниці налічував близько 200 видів чаю і 40 — кави. Також підприємиці подобалося шукати спеціальні святкові банки для цих напоїв і вона співпрацювала з різними брендами, що їх виробляють. Згодом у магазині з’явилися і цукерки однієї з харківських фабрик солодощів.
«Війна почалася, коли ми прокинулися вранці й весь світ перевернувся, — пригадує Анна. — Довгий час я не могла зрозуміти, що це правда. Перші два тижні в Краматорську було тихо й ми не збиралися нікуди їхати. Але в середині березня в місті стало неспокійно, тож я забрала батьків, доньку і поїхала в Чехію. Цю країну обрали тому, що розуміли: в Польщі вже дуже багато наших».
Коли родина сіла в потяг, то спершу навіть не знала, куди він їде. Діставшись до Ужгорода, дізнались від волонтерів, що з автовокзалу є прямі автобуси на Чехію, але Анна з рідними ними не скористалися через 87-річного дідуся, якому було би важко перетнути кордон пішки.
Після приїзду до Праги родина зустріла знайомого, який порадив не зупинятись у місті, бо воно було переповнене. «Ввечері нам просто повідомили, — згадує Анна, — що автобус готовий і ми їдемо в Карлові Вари. У мене був шок. Не могла уявити, що там будемо робити».
Але в цьому місті Анну з родиною відразу зустріли чудові люди. «Ми живемо в міні-гуртожитку на 12 сімей, — говорить жінка. — Чехи тут створили такі умови, щоб це виглядало, як у квартирі. Ще й усім забезпечили. Було дуже соромно і незручно, оскільки я сама звикла допомагати і ні в кого не просити».
Через якийсь час Анна вирішила шукати роботу. Дуже підтримав знайомий, який наштовхнув на думку відкрити такий же бізнес, як в Україні. Спершу підприємиця не вірила, що це можливо, але спробувала і зізнається: труднощів майже не було. «Все відбувається дуже швидко, — говорить Анна. — Головне — мати з собою перекладача, якщо не володієш мовою. Спершу я зареєструвалася як підприємець, через два дні отримала відповідний документ, потім ми стали на облік ще у двох необхідних установах. У Чехії треба сплачувати лише два податки, але вони набагато більші, ніж в Україні». Єдина проблема в Анни була через незнання мови. Це спричинило затримки доставки товару.
Наприкінці травня в одному з торгових центрів у Карлових Варах запрацював її чайний магазин.
«У Чехії дуже дорога оренда, — говорить Анна. — І коли я шукала місце, то знайшла найменше — в ТЦ на другому поверсі. Можливо, воно не зовсім вдале. На жаль, у мене поки що мало покупців. В основному це наші туристи або ті, хто живуть в Німеччині чи Ізраїлі та люблять чай. Ще купують українські біженці — з Маріуполя, Сєвєродонецька, Святогорська. Натомість чехи в мене чай практично не беруть. Бачу, що тут нема культури пиття цього напою, тож ця ніша зовсім не зайнята».
Облаштуватися в магазині допоміг батько Анни. Він самостійно зробив полиці в магазині. Підприємиця зізнається, що в Чехії, на відміну від України, важко знайти фірму, яка б допомогла зі збиранням меблів. Вони зазвичай зайняті на кілька місяців наперед. «Тому якщо потрібні ідеї для бізнесу українцям, які їдуть сюди, — міркує Анна, — то ось гарна».
Найбільша складність для жінки — фінансова. «Коштів із собою мала небагато, — говорить Анна. — Всі гроші я вклала в товар, який залишився у Краматорську. Вивезти його ми ніяк не змогли. Тому в мене зараз не так багато коштів і часу, щоб привчити чехів до чаю». Але підприємиця зізнається, що з радістю б розвивалася у цьому напрямку.
«Наша соціальна місія — максимально продовжувати потік коштів в Україну»
Перші два місяці з початку повномасштабного російського вторгнення для співзасновниці бренду шовкових товарів MOLODO Мирослави Дронюк минули, як у тумані. Від початку нового етапу війни жінка з донькою переїхали в Данію, де певний час жили в опен спейсі на 7 людей. Її партнерка з Маріуполя Надія Котвицька, з якою відкрили бізнес перед пандемією 2,5 роки тому, залишилася в Україні.
Виробництво, де бренд шиє свою продукцію, знаходиться у Львові, а високоякісний шовк підприємиці купують напряму у виробника. Від часу створення бренду головною його цінністю була екологічність. «У нас безвідходне виробництво, — говорить Мирослава. — Навіть якщо лишається шматочок шовку, ми завжди знайдемо, як його використати. Наприклад, робимо маленькі лавандові мішечки, які завдяки своєму аромату створюють додаткову приємність для клієнта».
З початку нового етапу війни бізнес довелося призупинити. Вся команда бренду роз’їхалася хто куди: адміністраторка з двома дітьми — в Польщу, SMM-ниця — в Нідерланди. «За місяць в Україні почалися активні кампанії, — пригадує засновниця бренду, — що бізнес потрібно повертати. І в нас також знову почали з’являтись замовлення».
Мирослава розповідає, що в Данії ґрунтовно підтримують підприємців, а особливо — жінок із України. Ця держава взагалі вважається найкращою для запуску власного бізнесу. Підприємиця бере тут участь у програмі PROGRAM FOR FEMALE ENTREPRENEURS від Google. Це місячний інтенсив для тих, хто хоче вести бізнес в Європі.
«Як розповідала одна з учасниць програми, — ділиться Мирослава, — дуже тяжко, коли ти приїхала в Данію і зіштовхнулась з тим, що треба йти на роботу мити підлоги, а вдома звикла займатися підприємницькою діяльністю».
Зараз Мирослава працює в кількох напрямках. Найперше — намагається зрозуміти, чим відрізняються європейські, а тим паче — скандинавські жінки від українок та як вони мислять. Другий челендж пов’язаний із переїздом. «Коли приїжджаєш в іншу країну, — говорить Мирослава, — де нікого не знаєш, то потрібен нетворкінг, адже бізнес — це про зв’язки. Якщо б не ця програма, то мені було б важче, а так маю зовнішню підтримку».
Підприємиця розповідає, що сьогодні вони зі співзасновницею бренду працюють кожна на своєму фронті. Постійно мають замовлення з України — нехай і невеликі (близько 20% того, що було до нового етапу війни).
Не так давно Мирослава та Надія взяли назад й інших дівчат із команди на мінімальні ставки. Тож тепер кількість працівників зводиться до необхідного мінімуму, хоча до вторгнення працювало більше людей.
Мирослава наголошує, що їхнє виробництво й далі залишатиметься в Україні. «Це наша соціальна місія, — говорить підприємиця, — максимально продовжувати потік коштів в Україну. Ми також будемо пробувати працювати як сервіс пошиття для інших європейських брендів».
Співзасновниця магазину MOLODO розповідає про проблеми, які виникають при веденні бізнесу в Данії. Так, важливим і складним питанням є імпорт-експорт із України. «У них всі бюрократичні питання добре налагоджені, — додає Мирослава, — а в нас із цим складно. Тому якщо потрібно щось експортувати з України, то доводиться готувати чимало різних документів, з якими буває непросто розібратися. Це створює додаткові складнощі у веденні бізнесу». Але є і плюси.
«Україна з Данією заключили договір про нульове мито, — ділиться Мирослава. — Якщо ми надсилаємо продукцію з України сюди на суму менше ніж 6 тисяч євро, то не платимо 12% податку. Для маленького бізнесу це дуже суттєво».
Наразі засновниці бренду переводять сайт на іншу мову, пробують трішки змінити позиціонування та брендинг.
«Війна нас підштовхнула і змусила масштабуватися й виходити на нові ринки, — додає Мирослава. — Якщо в Україні ми працювали B2C (продавали кінцевому клієнту), то зараз будемо продавати B2B (великі партії магазинам). Дуже хочеться показати світові, що Україна має гарний продукт, ми можемо працювати і бути конкурентними на всіх ринках».
Це відзначають і датські бізнесмени, з якими Мирославі доводилось спілкуватися. «Знайома підприємиця зауважує, що в Китаї чи Польщі пошиття вже не дешеве, — додає Мирослава. — Тому вони розглядають Румунію, Молдову. Вона також відзначила, що в Україні дуже високий рівень пошиття одягу, в нас хороші конструктори та швеї. І що вся Європа чекає, коли буде більш безпечно інвестувати в Україну, щоб заходити на наш ринок і відшивати одяг у нас. Адже ціна та якість дуже привабливі».
З початку нового етапу війни бренд MOLODO активно донатить на ЗСУ. Так, 10% від продажів компанія віддає у фонд «Повернись живим».
«На початку війни наше виробництво відшивало розгрузки, — говорить Мирослава. — Зараз я буду їхати в Україну і думаю про те, щоб привезти з-за кордону якісь матеріали. Скоро зима і я хочу, щоб ми на виробництві відшивали термобілизну, флісові речі, які будуть скоро необхідні. Пригадую, в березні було холодно і в Україні не було матеріалу для термобілизни, тому її треба було привозити з Польщі». Цього року бренд планує підготуватися заздалегідь.
