В Україні дедалі більше розвивається соціальне підприємництво. У сучасному вигляді воно з’явилося близько 30-40 років тому, але значно раніше виникали різні ініціативи, які прагнули розв’язати соціальні проблеми або бодай привернути до них увагу громадськості. Такі проєкти з’являлися ще з кінця 19 століття, нині ж спостерігаємо їх подальше переосмислення та розвиток.
Будинок працелюбства
У грудні 1887 року на загальних зборах Київського благодійного товариства всі присутні одностайно проголосували за відкриття Будинку працелюбства. Ідея закладу була проста — філантропи засновують невелике підприємство, але прибуток при цьому не головне. Основне завдання — дати нескладну роботу малозабезпеченим киянам, щоб вони могли повернутися до повноцінного життя. Логіку організаторів можна пояснити популярною сентенцією: «Дай людині рибу — і вона буде сита один день. Навчи її ловити рибу — і вона буде сита щодня».
У перші роки Будинок працелюбства міг давати роботу тільки для 10 людей щоденно. Працювала одна невелика майстерня. На жаль, трохи менше ніж через рік після відкриття у закладі спалахнула пожежа, все майно згоріло. У 1894-му Будинок працелюбства довелося відкривати повторно. Цього разу всі витрати на будівництво нового приміщення взяв на себе представник давнього козацького роду Захар Мирович.
Міська влада безплатно виділила ділянку, на якій Мирович звів триповерховий будинок. Спочатку у ньому розмістилася тільки ткацька майстерня. Однак цього було замало, і знову на допомогу прийшли благодійники. Зведення додаткових приміщень для Будинку працелюбства профінансували знаний український підприємець та меценат Микола Терещенко і заможний землевласник Хома Михайловський. Після цього з’явилися швейна, панчішна, палітурна, коробочна і пакувальна майстерні. Там щоденно працювало 120 робітників, більше половини з них — діти з неблагополучних сімей, які здобували у закладі ремісничий фах. За рік через будинок проходило понад 2000 людей1.
Робочий день розпочинався о 7-й ранку. Спочатку треба було вибрати майстерню і виготовляти на ручних станках рушники, полотно, скатертини або фіранки. Можна було складати паперові пакети для різних київських магазинів, плести кошики із лози або виготовляти паперові сигаретні гільзи. Працювали у закладі до 20-ї години, робітники мали дві години на обід та відпочинок. Щоденний заробіток — 15 копійок і безплатний обід2. (Для порівняння: у той час проїзд у київському трамваї коштував 5 копійок).
Практично всі майстерні Будинку працелюбства працювали в збиток. Хоч при закладі діяв свій магазин і благодійну мету роботи добре артикулювали, зазвичай було важко знайти стабільних замовників. Баланс вдавалося підтримувати тільки завдяки регулярним пожертвам філантропів, субсидіям із міського бюджету і надходженням від благодійних спектаклів, концертів і лотерей3.
Значну підтримку закладу надавали благодійники-попечителі. Так, наприклад, відомі київські підприємці Лев Бродський і Давид Марголін видали закладу безвідсотковий кредит на 250 тисяч рублів для розбудови майстерень і регулярно жертвували значні суми на поточні роботи.
У 1904 році закладу вперше вдалося вийти на прибуток — завдяки замовленню від військового міністерства. Із Київським будинком працелюбства уклали контракт на виготовлення обмундирування і білизни для солдатів та офіцерів. Для цього спеціально розширили швейну майстерню, де впродовж року працювало більше 500 робітниць.
Поступово заклад розвивався. Для робітників і робітниць відкрили безплатну нічліжку, поруч із майстернями організували сад і город, щоб отримувати свіжі продукти для закладу. Загалом Будинок працелюбства у Києві рятував тисячі найбідніших містян від злиднів і безпритульності. Заклад «надавав моральну підтримку для людей у ситуації крайньої бідності, замінюючи їм, наскільки це можливо, сім’ю, з її здоровою атмосферою трудового життя»4.
Подібні будинки працелюбства існували також у Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Одесі. Однак після жовтневого перевороту 1917 року всі ці заклади поступово закрили.
Фелікс Мовчановський та школа-хутір для людей з порушеннями слуху
Одним із піонерів філантропічної діяльності на півдні України був Фелікс Мовчановський — успішний підприємець, міський голова Олександрівська (нинішнього Запоріжжя), активний громадський діяч і благодійник.
У 1903 році разом із невеликою групою однодумців Фелікс Мовчановський заснував унікальний навчальний заклад — Олександрівську школу-хутір для глухонімих дітей. Міська дума безплатно надала велику ділянку за кілька кілометрів від Олександрівська, на якій швидкими темпами спорудили школу і прийняли 30 перших учнів. Наступного року добудували решту інфраструктури: декілька майстерень, гуртожиток, лазню, пральню, також заклали сади, городи, парники і пасіку. Завдяки добре організованому господарству школа-хутір повністю забезпечувала себе всім необхідним: від харчів до взуття та одягу.
Школа зовсім не отримувала державного фінансування, всі кошти надходили як благодійна допомога. Жертвували приватні особи, різні громадські установи, товариства, часто проводилися благодійні збори і лотереї5. Саме завдяки меценатській підтримці вдалося також відкрити шкільний санаторій у Євпаторії.
Вчителька Олена Сафонова згадувала: «Дітей, особливо маленьких, першокласників привозять до санаторії слабкими, малокровними та худими, зі слабо розвиненою грудною кліткою, тіло їхнє нерідко покрите лишаями, чиряками, серед них більшість із явними ознаками туберкульозу. На вигляд усі діти бліді, апатичні та в‘ялі, але за рік їх не впізнати, усі у середньому додають понад 15 фунтів (6,8 кг)»6.
З ініціативи Фелікса Мовчановського поруч зі школою спочатку відкрили типографію, палітурну, столярну і шевську майстерні, а згодом запрацював Маріїнський машинобудівний завод землеобробних машин та агрегатів на 500 працівників. За задумом філантропа, завод мав стати місцем роботи для випускників школи та інших людей з вадами слуху. Всі прибутки від підприємств йшли на користь навчального закладу та його вихованців.
Робота школи і підприємств кардинально змінилася у 1911 році. Фелікса Мовчановського звинуватили у фінансових махінаціях і привласнені благодійних пожертв. Меценатові також дорікали, що на підприємствах працює лише кілька глухонімих осіб, а інші — вільнонаймані робітники. Вочевидь, за кілька років роботи школи і підприємств ще не вдалося втілити задум про зайнятість для людей з порушеннями слуху. Молчановський пішов у відставку з посади міського голови, а пізніше благодійника на короткий термін посадили до в’язниці. Щоправда, згодом жодне зі звинувачень не підтвердилося — і у 1916 році Мовчановський знову очолив міську думу Олександрівська.
Після відставки філантропа справи закладу погіршилися. Виявилося, що у школи та підприємств накопичилося чимало боргів, а мецената-попечителя відсторонили від справ. Тоді ж припинили роботу машинобудівний завод і майстерні. Згодом їх продали на аукціоні, отримані кошти з якого покрили борги школи-хутора — його трансформували у типовий притулок для дітей з порушеннями слуху.
У складні часи Першої світової, а згодом революції та громадянської війни Фелікс Мовчановський намагався відродити діяльність школи, однак без успіху.
Радянські соціальні підприємства
Ще на початку 20 століття на території України існували розрізнені артілі, де працювали люди з інвалідністю. Здебільшого вони займалися різним ремісництвом, що давало мінімальний заробіток. Суттєва трансформація соціальної сфери відбулася вже у радянський час. Тоді за активної підтримки держави виникла низка добре організованих спілок людей з інвалідністю. Найчисельнішими з них були Українське товариство глухих (УТОГ) та Українське товариство сліпих (УТОС), які розпочали роботу в 1933 році.
Офіційно обидва товариства були громадськими організаціями, а їхнє головне завдання сформулювали як: «залучити маси сліпих і глухонімих до виробничої праці та активної участі в господарському і культурному будівництві, поліпшити їхній матеріальний стан, піднести культурний рівень та розвинути їх політичну свідомість»7.
Саме у цей період відбувалася форсована індустріалізація та колективізація, тож виникає питання: держава справді хотіла подбати про людей з інвалідністю чи просто максимально їх використати? Адже у Радянському Союзі всі мусили займатися суспільно корисною працею.
У будь-якому випадку, товариства слабозорих і слабочуючих отримали суттєву державну підтримку. Підприємства, де працювали люди з інвалідністю, мали пільгове постачання сировини, їх звільняли від податків. Завдяки державному фінансуванню розпочали роботу низка учбово-виробничих комбінатів, де люди з інвалідністю могли спочатку навчатися, а згодом працювати. Наприкінці 1930-х років успішно діяло декілька десятків невеликих підприємств УТОГу та УТОСу, із залученням більше як 8 тисяч людей з інвалідністю.
Найбільш активно продуктивність радянських соціальних підприємств зростала у 1960-70-ті роки. Тоді відбулася широка механізація і модернізація виробництв, де працювали люди з інвалідністю. Так, підприємства товариства глухих діяли здебільшого у деревообробній, швейній, поліграфічній галузях. Вони виготовляли чимало виробів з металу, трикотажну білизну, меблі, взуття, вироби з паперу і картону. Підприємства товариства сліпих переважно займалися електротехнічними виробами. Щорічний випуск продукції обраховувався десятками мільйонів рублів.
Загалом у середині 1970-х років на різних промислових підприємствах України працювало більше 40 тисяч робітників із вадами слуху та зору, ще понад 20 тисяч трудилися у сільському господарстві та невиробничій сфері. Адже діяльність товариств не обмежувалася тільки промисловістю. При організаціях діяли десятки палаців культури, клубів, бібліотек. Люди з інвалідністю брали участь у роботі самодіяльних колективів, гуртків, були активними учасниками спортивних змагань.
У 1975 році заробітна плата робітників підприємств товариства глухих в середньому складала 127, 7 рублів на місяць. Це майже дорівнювало середньомісячній зарплаті по радянській Україні у розмірі 133,5 рублів.
Попри це, підприємства УТОГу та УТОСу не уникли типової радянської погоні за нарощуванням обсягів виробництва, перевиконання плану, що здійснювалося, головно, за рахунок збільшення навантаження на працівників з інвалідністю. У народі такий підхід отримав назву «потогінної системи».
Значні труднощі спіткали товариства наприкінці 1980-х років. Суттєво зменшилася державна фінансова підтримка, розлагодилися економічні та виробничі зв’язки, поменшало замовлень. Багато підприємств УТОГу і УТОСу не пережили трансформації 1990-х років. Тоді ж у сфері соціального підприємництва України почалися нові часи.
- Список домов трудолюбия с указанием их размеров и числа работников // Трудовая помощь. 1899. № 1. С. 10
- Дома трудолюбия // Нива. 1897. № 35. С. 831
- Отчет Киевского Дома Трудолюбия за 1907 год. Киев, 1908. С. 7
- Дом трудолюбия и ночлежные приюты в Киеве // Трудовая помощь. 1899. № 7. С. 185
- Петрова К. Благодійництво у діяльності училища-хутору для глуонімих у м. Олександрівську Катеринославської губернії на початку ХХ ст. // Історія і культура Придніпров’я: Невідомі та маловідомі сторінки, 2011, вип. 8. С. 208
- Кравченко О. Доброчинність та опіка над дітьми на Катеринославщині у ХІХ – на початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2014, вип. XXXVIII. С. 69
- Постанова ВУЦВК і РНК УРСР Про створення УТОС і УТОГ
- Страна УТОГ. Киев, 2006. С. 129
