Проблема психічного стану літніх людей недооцінена, а суспільство часто взагалі забуває про неї. Наталя Бондаренко, психолог, експерт з вікової психології та голова правління Фундації підтримки осіб старшого віку «Вік щастя», розповіла, чому важливо приділяти увагу людям старшого віку, як ми особисто можемо допомогти та як насправді вони ставляться до смерті.
Розберемося спочатку з термінологією. Людина похилого віку — це етично?
Я вважаю, що людина похилого віку, це та, яка вже похилилася. Тому я кажу «поважного віку». Це та людина, яка має вагу і щось значить у житті, яка йде і робить.
Я знаю, що ви не так давно отримали освіту психолога — як ви взагалі до цього прийшли?
У моєму житті були різні роботи, зокрема я займалася з регіональним туризмом, але він закінчився у Слов’янську, коли почалася війна. Два роки я пропрацювала в міжнародній організації People in Need, але потім зрозуміла, що кар’єру в міжнародній допомозі не зроблю. На той час мені й самій як людині старшого віку було нікуди подітись у Слов’янську. Звісно, створювалися молодіжні спільноти та хаби, люди збиралися в бібліотеках, але не було чогось нового. Світ змінювався, а ми сиділи на місці і нічого не робили.
Тож я зареєструвала свою громадську організацію Фундація підтримки осіб старшого віку «Вік щастя» та почала навчатися громадській діяльності. Робота в неприбутковому секторі — це ж не тільки «взяти прапори та кинутись на барикади», а ще й стратегування, комунікації, проєктний менеджмент.
Крім того, я поступила в Слов’янський педагогічний університет на магістратуру та у 58 років отримала ступінь психолога.
Мати знання про психологію старшого віку дуже важливо в моїй роботі. Я спілкувалася з людьми старшого віку, бачила їхні вікові психологічні особливості, аналізувала їх і впроваджувала ці знання в роботу громадської організації. Якщо подивитися на людину того ж самого старшого віку 50 років тому і зараз — це зовсім інші люди. Щоб розуміти їх в сучасному контексті, цей напрямок психології потрібно розвивати.
Чому необхідність у подібних громадських організаціях взагалі є?
Люди старшого віку зовсім поза увагою спільноти. Їх не видно і не чути. У нас у суспільстві є стереотипне уявлення, що коли людина пішла на пенсію, то її життя завершилося. Діти, онуки, телевізор, город — цього достатньо. Це непогано, але ж ще стільки всього попереду. Є таке поняття як особистісний розвиток людини — він починається з дня народження і продовжується до останнього подиху. Людина все одно має робити щось, що буде давати їй змогу відчувати життя. Це розвиток і нові навички, які допомагають бути в тренді, в суспільстві, в громаді та розуміти, що відбувається.
Тобто варто занурювати старших людей у сучасне життя?
Так, адже коли людина старшого віку включається в діяльність соціуму, це сильно впливає на її психологічний стан. Якщо розглядати ту ж піраміду потреб Маслоу, то базові потреби у старших людей закриті. Скільки б ті не говорили про маленькі пенсії, у більшості є дім, посаджений сад, діти вирощені, їжа на столі стоїть. Потреби в безпеці теж здебільшого закриті.
Але це не все — будь-яка людина також має потребу в самоактуалізації.
Чому бабуся біжить на город або до дітей з порадами? Вона хоче бути потрібною. Якщо вона становиться потрібною в суспільстві і усвідомлює свій внесок в його розвиток, це зовсім по-іншому впливає на її психологічний стан. У неї крила за спиною виростають. З’являється інше світле бачення життя. Не всім це дано, часто це важко робити, адже є величезний вплив радянських часів. Я їх також проживала — нас вчили не висовуватися. Ні про яку психологію не йшлося, а люди намагалися тишком-нишком пересидіти.
З якими взагалі проблемами найчастіше стикаються люди поважного віку?
Людей старшого віку важливо вчити спілкуватись і не ховатись від суспільства. Вони мають величезну в цьому потребу. Навіть просто зібратися попити чай — це вже перемога. А коли при цьому вони можуть ще й отримувати нові навички, вчаться користуватися комп’ютером або смартфоном, займаються скандинавською ходою, пілатесом і фітнесом для дорослих, ходять на тренінги — це шалений стрибок на велику дистанцію. Цей процес з нового боку відкриває людину та формує інше ставлення до самої себе, а також поліпшується клімат в сім’ї. Коли бабуся десь залучена, біжить на якісь зустрічі, отримує там задоволення, то, звісно, сім’я буде спокійна.
У старшому віці важливо знаходити друзів-однолітків, а це важко зробити, коли тобі 60-70 років.
Це молодь може піти в бар або клуб, десь випадково зіткнутися, познайомитися на культурній події. Люди старшого віку цього не роблять, їм нікуди піти. Тому важливо створювати спеціальні спільноти, де вони зможуть спілкуватися одне з одним, знайомитися, проводити час, ходити разом по ті ж гриби або в гості одне до одного.
Вони повинні відчувати включеність та підтримку — саме те, що відчуває молода людина у свої 30-40 років. В старшому віці здається, що це все вже втрачено.
І я так розумію, що часто проблема у самотності?
Так, при чому ця самотність відчувається незалежно від того, живе людина в сім’ї або ні. Їй хочеться розповідати, говорити, спілкуватися, а це можна робити тільки тоді, коли тебе слухають. До того ж з одного боку їм самотньо, а з іншого — складно кудись рухатись.
Адже психіка вже створила капсулу, в якій людина сидить, а за її межами страшно.
Це про вихід з зони комфорту. У ній бабуся може сидіти та згадувати, яка вона була молода і як на танці бігала. А вийти страшно, тому що включається «а що ж люди скажуть» та інші психологічні захисти.
Тому я часто стикаюся з тим, що людина самотня, але також страшенно боїться впустити когось у своє життя. Єдиний шанс для таких людей — помістити їх в коло однолітків. Їм там комфортно.
Скільки б молодь нас не веселила, ми поаплодуємо і підемо по своїх кутках. А коли ми разом, то згадуємо минуле, ділимося тим, що є, плануємо майбутнє.
Ми проживали одні роки, знаходилися в одному соціальному контекст. І це круто працює.
Як змінюється сприйняття життя в старості?
Можемо розглядати життєвий шлях людини як прямий відрізок, де на початку вона народжується, а в кінці помирає. Не будемо снобами, будь-яка людина помре і це норма. Припустимо, що цей відрізок — це середньостатистично 80 років. Коли людині 20, то вона тільки на старті, у неї зовсім мало минулого і аж 60 років майбутнього. Ментально вона живе саме там, в майбутньому: планує, має амбіції, хоче завершити навчання, почати робити щось нове, планує сім’ю тощо. Коли людині 70 років, вона знаходиться майже на кінці життєвого шляху і живе в минулому, в пам’яті. Вона там, адже там було все гарно: і хліб по 16 копійок, і дерева великі. Але найголовніше, що там було — майбутнє. Вона була молода і відчувала це, і повертається туди, за цими відчуттями.
Треба нагадувати старшим людям, і це моє завдання зокрема, що ми в точці тут і зараз. Вам 60, 65 або 70 — живімо цей шматок, який залишився. Там у вас 20 років попереду, а ви їх просиджуєте. В наших силах допомогти людям поважного віку побачити це майбутнє, змінюючи себе, плануючи, досягаючи цілей. Опанувати комп’ютер або хоча б навчитися користуватися електронною поштою, оплатити комуналку через смартфон тощо. Чим більше у них нових навичок, тим швидше спадають шори, вони починають бачити, що в просторі навколо багато можливостей.
А чому вони не бачили їх до того?
За все життя накопичується значний багаж. Відчувається сильна втома та спад соціального рівня. На той момент багато травм сталося за життя — війна, втрата близьких, фінансова криза. Проте всі психологічні проблеми перестають бути такими гострими. Людина пройшла всі стадії їхнього проживання. З віком все стає не таким травматичним, але на поверхню вилазить інше — наприклад, потужне почуття самотності. Натомість навіть смерть вже не видається такою страшною. Так психіка влаштована, що коли людина готується до свого останнього перебування на землі, почуття того, що скоро буде смерть, вже не є таким болючим. Головне, як ми проживемо цей останній наш проміжок часу. Або ми пролежимо біля телевізора і нічого з цього не буде, або ж ми отримаємо якість життя і відчуття того, що ми ці роки не проводимо дарма.
Колись в пенсійному фонді я побачила термін, який означає период з моменту виходу на пенсію і до самої смерті — «час дожиття». Мене так неприємно вразило. Ніби пішла на пенсію, сіла і чекаю, коли ж воно доживеться. Тому зараз я кажу: «Або ми доживаємо, або живемо». Як ми проживемо цей час — залежить від нас.
Коли в людини є майбутнє, то їй вже ніколи помирати.
Чим робота психолога з молодими людьми відрізняється від роботи з людьми похилого віку?
Загальна психологічна картина нічим не відрізняється. Людині у будь-якому віці потрібне спілкування: підтримка друзів, отримання нових навичок, розвиток. Працювати більш глибинно потрібно, коли людина пережила травму або смерть когось близького, це потребує особливої роботи психотерапевта.
Взагалі, існує купа стереотипів щодо людей старшого віку, як, власне, і щодо молоді. Всі звикли, що бабусі наче платки одягають і виплясують під гармошку. Я не кажу, що це погано, але це дуже стереотипно. Наприклад, у мене в колі спілкування дівчата рок-н-рол танцюють і пристрасне танго. Вони себе відчувають молодими.
Що ви думаєте про будинки для літніх людей?
Я не погано ставлюся, це дуже круто, але все залежить від формату. Я була у деяких, де є навіть комп’ютерні класи, різноманітні масажі, прогресивний медичний комплекс. Проте справа навіть не в цьому. У нас звикли, що людину можна просто в установу запроторити і най буде, а вона там лежить і загинається. Треба, щоб ці будинки створювали для людей спільноту, умови для спілкування та комфорту. Залучали психолога, проводили всілякі артпрактики та ігри, займалися творчістю тощо.
Як ми можемо допомогти людям поважного віку?
Молодь не підтримує людей поважного віку, якось списує їх з рахунку. Це таке замкнене коло. Є стереотип, що старші люди не медіаграмотні та не в змозі навчитися користуватися смартфоном. Добре, якщо бабуся пиріжків напече, борщ наварить, онучку з садочка забере, бо вона ж вже нічого не може. Та може вона все, просто ти візьми та навчи її. Варто приділяти увагу своїм дідусям і бабусям — не просто принести ліки або їжі, а показувати ті можливості, які зараз можуть бути. Зі сторони молодих людей завжди є спокуса сказати «та що ти там возишся, давай я швидко все зроблю», а старші люди й не заперечують. Їм може бути ніяково від того, що вони чогось не знають або що змушують свого онука витрачати його дорогоцінний час. А в сім’ї важливо спілкування. Навіть просто попити з бабусею чаю — нехай вона згадує минуле, розповідає історії.
Однак ще краще — зробити так, щоб ці нові знання ваші старенькі здобували у колі людей свого віку.
Можна по-різному ставитися до своїх дітей та онуків, безмежно їх любити тощо. Але коли ми самостійно клацаємо щось в смартфоні і без тиску розбираємося у новому, це зовсім інша справа. От гарний приклад — у нашому місті проходив фестиваль «Хочу і можу», який зробили молоді люди виключно для людей поважного віку. Там були і майстер-класи, і фотозони, і концерт — все на світі. Через таку подію молоді люди роблять добру справу і заробляють собі «плюсик в карму», а люди старшого віку відчувають увагу до себе. А увага — це неоціненний дар.
