Життя — річ доволі непередбачувана. І може статися так, що вже у поважному віці людина залишається самотньою. Тому для неї так важливо мати поруч друга, який би розрадив цікавою розмовою та, можливо, допоміг би побачити перспективи, які вона наразі не помічає.
Кар’єрна консультантка Віра Проценко вже п’ять років допомагає людям старшого віку. Вона разом з іншими волонтерами навідується до будинку престарілих в місті Чигирин. Там зазвичай проживає від 30 до 50 людей. У більшості мешканців не залишились рідних, або ж вони мають родичів, які проживають десь далеко чи взагалі забули про їх існування. Вірина команда збирає підтримує мешканців будинку.
«Спочатку я допомагала вихованцям у дитячих будинках. Потім досить довго їздила до притулку для тварин «Сіріус». Ми збирали гроші на їжу та ліки, чистили вольєри, гуляли із собаками. Але згодом я прийшла до того, що найбільш обділена увагою категорія людей в нашій країні — люди старшого віку. Про них якось весь час забувають. На мою думку, вони найменш захищені. Про них майже немає кому піклуватися, якщо життєві обставини склалися так, що в них нікого не залишилося. Вони, як правило, мають мізерні пенсії. І, як правило, ними мало хто займається, якщо говорити про різні цікаві проєкти», — розповідає Віра Проценко.
Взагалі, проблема ейджизму вже давно цікавить волонтерку, бо для нашого суспільства вона вельми актуальна. Якщо придивитися, то ейджизм зринає у банальних повсякденних речах. Наприклад, коли роботодавець навіть не розглядає резюме людей старшого віку, чи коли водій маршрутки не хоче везти пенсіонерів. Або коли в дорогому магазині літню людину ігнорують, бо не сприймають як потенційного покупця.
Дочекайтесь, і ми разом відзначимо ваше сторіччя
Звісно, волонтери не обмежуються врученням подарунків чи закупівлею ліків — спілкування не менш важливе, ніж допомога такого характеру. Так, старенькі зазвичай формують власні невеликі спільноти: спілкуються, заводять дружбу, грають на музичних інструментах. Але з гостями поговорити також раді.
«Найчастіше вони пригадують історії з молодості. Наприклад, як вони десь працювали або як проводили дозвілля. Є такі позитивні люди, що жартують, розповідають, як вони на танці ходили, як їх дні проходили. Ті, в кого були родичі, діти, згадують про них. І кажуть, як було добре, якби вони жили у своєму будинку та могли збиратися великим колом. Вони за цим дуже сумують», — додає Віра Проценко.
Але це спілкування приносить користь не тільки стареньким. Самим волонтерам також є що винести з тих візитів.
Після років волонтерства Віра дійшла висновку, що найцінніше в житті — це наше оточення, і дуже важливо зберегти хороші стосунки з родиною.
Також варто встигнути спробувати те, чого хочеться. Бо чимало стареньких шкодують, що не змогли втілити свої плани та мрії.
«Бабусі Тодорі було 99 років. Ми до неї приїхали декілька років тому. Вона сказала: «У мене буде ювілей. Але я не знаю, чи доживу до нього». Літні люди про це часто говорять. Вони ще нарікають: «Для чого ви на нас витрачаєте гроші? Краще на молодих витрачайте. Ми вже і так нікому не потрібні». Але я сказала: «Пообіцяйте, що ви мене дочекаєтесь, бо я приїду до вас з тортом на 100 років». Так воно і відбулося. Ми привезли гарний торт. Бабуся Тодора задувала свічки: нарядилася, вдягла дуже гарне намисто, і це були стовідсоткові хвилини щастя — коли ти бачиш людину, яка тебе дочекалась. І коли вона бачить, що до неї приїхали на День народження, що у неї справжнє свято», — згадує Віра.
Розкажи мені
Із самотніми літніми людьми спілкуються не тільки волонтери, а й соціальні працівники. Наприклад, представниця Благодійного фонду «Карітас України» Тетяна Сидоренко вже не один рік опікується ними. Разом із колегами вона забезпечує медичну допомогу, допомагає із прибиранням та сплатою рахунків, і, звісно, проводить час у спілкуванні. Одні її підопічні залишились без родичів, інші мають інвалідність. Переважна більшість з них свого часу стали вимушеними переселенцями.
«Люди нам розповідали, як вони опинялися під бомбардуваннями, як ховалися від них, як не мали чого їсти, як вони звідти виїжджали за допомогою волонтерів. Деякі з них в першу чергу намагалися врятувати своїх улюбленців: схопити не якусь теплу кофтинку, а котика чи песика. Це, як на мене, дуже мило. Літні люди потребують спілкування, навіть якщо мають родичів. До того ж, у них залишається ще й психологічна травма від війни. Якщо їм потрібно, ми їх вислуховуємо. Буває, що вони не можуть щось сказати навіть своїм рідним», — розповіла Тетяна.
Частину своїх підопічних жінка знає вже протягом семи років. Деякі з них, коли вперше опинилися у Харкові, могли самостійно пересуватися, а зараз не виходять із дому. Хтось взагалі тепер прикутий до ліжка. Сама Тетяна старається приходити до стареньких з добрим настроєм.
«Вони хочуть дізнатися абсолютно про все, у тому числі й про якісь дрібниці. Я розповідаю, що розцвіли квіти, що випав сніг, що поспіли груші та яблука. От Іра Ільченко, одна з моїх колег, розповіла про бабусю, яка колись годувала собак, котів та пташок. У неї була важка форма діабету. Та бабуся попросила Іру годувати своїх підопічних», — розповіла Тетяна Сидоренко.
Слухайте та не намагайтесь повчати
Робота з літніми людьми може дати більш глибинне розуміння, як спілкуватися з власними родичами. І в цьому плані у Тетяни та її колежанок є свої поради. По-перше, не варто повчати людей старшого віку. Цього, правда кажучи, нікому не хочеться. По-друге, варто вміти з терпінням вислухати те, що вони хочуть сказати. Звісно, молодшим родичам інколи не вистачає часу, або вони вважають, що не потребують порад. Тетяна згадувала тренінги, які вона проходила зі своїми колегами. Там зокрема вчили знаходити спільну мову з літніми родичами. Так от: стареньким важливо, щоб їх як слід вислухали, і у тому числі дали можливість підняти тему смерті.
«У всіх європейських та американських країнах це вже вважається нормальним — вислухати бажання людини. Наприклад, про те, у чому, як і де її поховати. А ми не даємо їм висловитися. Тому що нам страшно, нас не навчили цьому. Їм треба це висловитися. Не варто боятися говорити про смерть», — розповіла Тетяна.
Чимало стареньких шкодують, що не змогли втілити свої плани та мрії.
Свідки часу
Досить часто літні люди живуть спогадами. Вони люблять згадувати молодість — можливо, вони розповідатимуть щось не в перший раз, але все одно їх варто вислухати.
Серед підопічних Тетяни є дві корінні харків’янки. З ними дуже цікаво говорити про те, яким було місто під час Другої світової, як воно змінилося в післявоєнні роки, якими тоді були люди і чим вони займалися. Одна з жінок згадувала, як під час війни її разом з чоловіком евакуювали до Казахстану. Особливо їй запам’яталася доброта місцевих жителів. Жінка згадувала, як казахи ділилися останньою їжею, як вони могли спати на підлозі, щоб дати кращі місця гостям.
Також не слід скупитися на похвалу, зазначила Тетяна. Вона згадувала свою колегу Наталію, чиї старенькі батьки живуть далеко. Коли вона до них приїжджає, то завжди знаходить привід їх якось похвалити. Це для батьків як бальзам на душу. Не варто також забувати і про фізичний контакт. Літнім людям важливо отримати обійми від близьких. І ще одне — розповідайте про себе. Наприклад, про невеликі епізоди свого життя, якісь побутові ситуації. Речі, які здаються суттєвими дрібницями, можуть бути цікавими для рідних.
Нагадаємо, раніше психолог Наталя Бондаренко розповіла Медіа Великих Історій, чому важливо приділяти увагу людям старшого віку.
