***
На початку 1950-х років у репертуарі Державного ансамблю народного танцю СРСР з’явилася танцювальна картина «Партизани». На сцені розігрували перестрілки дерев’яними автоматами, їзду верхи на уявних конях — і, звісно ж, у партизанському загоні були представники різних народів СРСР. Це були перші кроки у творенні романтизованого образу радянського партизана.
Знадобилося ще декілька десятиліть, щоб завершити цей процес. Зрештою, радянська пропаганда показала партизанський рух як масовий і надзвичайно ефективний спротив. А історико-патріотичні романи, мемуари воєначальників, офіційні урочистості створили образ ідеального партизана — незламного народного месника.
Всі інші подробиці партизанського руху опору офіційна пропаганда воліла не помічати.
Розповідаємо, як виник іспанський рух спротиву, що зветься герилья, та якими є прикметні риси теперішнього українського партизанства.
Як іспанці пішли партизанити
Партизанщина — звична річ для війни. Вже сотні, а може й тисячі років сторони війни застосовують тактику «бий — тікай», а у бойових діях беруть участь не тільки професійні військові. Проте на початку 19 століття партизанська війна змінилася. У ході Піренейської війни (1808-1814) місцеві партизани протистояли добре озброєній, натренованій, регулярній наполеонівській армії. До активної партизанщини привело те, що у 1808 році іспанська армія зазнала нищівної поразки від наполенівських військ. Країна опинилася під французькою окупацією. Іспанського короля Карла ІV позбавили престолу, а його місце зайняв брат Наполеона — Жозеф Бонапарт.
Іспанська армія була розгромлена, але не знищена. Військові разом із добровольцями з місцевих жителів вдалися до партизанської війни. В історії вона отримала назву — герилья, зменшене від іспанського «guerra» — війна.
Чому чинили спротив
Причин для військового опору було декілька. Передусім, французькі війська неодноразово вдавалися до грабунків та насильства стосовно місцевого населення. Однак не менш важлива релігійна складова. Багато французьких вояків були атеїстами й неодноразово грабували церкви і монастирі, вбивали священників, гвалтували черниць. Усе це спровокувало місцевих до збройної боротьби, але це була не тільки війна за незалежність від окупанта, а ще й релігійна. А боротися з «антихристом» повинні всі.
По всій території Іспанії діяли десятки, а, можливо, й сотні різноманітних груп герильєрос. Їхня тактика була дуже простою і ефективною: перерізати комунікації, напасти на конвой, перебити вартових і пограбувати сховище припасів, перехопити кур’єра чи посланця і — дуже рідко — вступити у бій із невеликою групою солдатів.
Англійський офіцер, учасник війни в Іспанії, згадував: «Жоден із французів, як би він не втомився, не мав права відстати від своїх, бо це означало для нього миттєву смерть. У той час іспанські герильєрос носили звичайний селянський одяг, а не мундири, тому французи не могли відрізнити друзів від ворогів. І герильєрос, і селяни нишпорили як голодні вовки, вбиваючи всіх, хто потрапляв до їхніх рук». 1
Щоб зрозуміти масштаб іспанської герильї, можна навести в приклад французькі заходи безпеки. Так, для супроводу важливої кореспонденції виділяли 200 кавалеристів, а для охорони генерала, який вирішив подорожувати самостійно, потрібно було 1000 солдатів.
Про жорстокість герильєрос ходили легенди. Французькі вояки переповідали історії про живцем прибитих цвяхами до дерев солдатів, про спалені госпіталі із сотнями поранених французів, про жорстокі тортури. Однак наполеонівська армія теж не залишалася у боргу. Найперше військові грабували дощенту іспанські села. Або ж спалювали цілі поселення у знак помсти за смерть своїх військових. Наприклад, один із французьких вояків згадував, як під час переходу через гори його відділення знайшло групу закатованих солдатів. Для помсти всіх мешканців сусіднього села вишикували у ряд і розстрілювали по черзі, доки вони не здали всіх герильєрос.
Для контролю Іспанії французам довелося утримувати на Іберійському півострові контингент у 250-260 тисяч вояків. Натомість кількість активних герильєрос історики оцінюють приблизно в 50 тисяч.
Наполеонівський маршал Жак Макдональд, який був генерал-губернатором Каталонії, так описував тодішню ситуацію:
«Ворог був скрізь, і водночас я ніде не міг його знайти, хоча й обнишпорив усю провінцію вздовж і поперек». 2
Іспанська герилья стала успішною завдяки зручному для партизанської війни гористому ландшафту та постійній підтримці місцевого населення, яке забезпечувало партизанські загони розвідницькою інформацією, продовольством, надавало прихисток та поповнювало ряди повстанців.
Партизанська війна тривала близько 5 років і супроводжувалася небаченою жорстокістю з обох боків. Її жертвами стали тисячі мирних жителів, майже вся країна перетворилася на руїни. Герилья суттєво підірвала боєздатність французької армії, однак вигнати окупантів з Іспанії вдалося тільки завдяки англійському війську.
Міські повстанці поза Іспанією
Традиційна партизанська тактика не раз виправдовувала себе під час війни, особливо з ворогом, який переважав у силі. У часи Другої світової та наступних років партизанський рух досягнув найбільшого розмаху. Більш чи менш успішно партизанську тактику застосовували практично всі сторони військових конфліктів.
Однак ефективність традиційного партизанського руху опору дуже залежала від місцевості. Гори, ліси, джунглі стали найкращими локаціями для загонів повстанців.
Також дуже важливим для успішного партизанського руху було постачання. Здебільшого доводилося покладатися на місцевих мешканців або ж на регулярні поставки з боку держави чи іноземних партнерів.
Однак швидка урбанізація та розвиток технологій підвищили успішність антипартизанської боротьби. Традиційна партизанщина ставала дедалі менш ефективною. У відповідь виникла ідея міської герильї. Ще на початку 20 століття представники окремих організацій використовували методи партизанської війни у місті. Найбільше у цьому напрямку просунулися ірландські повстанці. Проте системно тактику міської герильї почали застосовувати з 1960-х років у країнах Латинської Америки. У Бразилії, Парагваї та Аргентині повстанці головно боролися не проти іноземного окупанта, а проти державної влади, яку вважали несправедливим режимом.
З часом тактику міської герильї адаптували у війні проти іноземних загарбників. Якщо латиноамериканські повстанці сподівалися здобути повну перемогу завдяки партизанщині у місті, то пізніше це завдання міської герильї переглянули: не виграти війну, а знекровити ворога, викликати незадоволення мирного населення і схилити його до акцій непокори, протестів. Все це мало сприяти веденню мирних переговорів або ж змусити ворога відтягувати додаткові сили, що полегшувало б ситуацію на головному фронті.
Більшість міських партизанів почали вдавалися лише до точкових акцій. Їхні дії — теракти, взяття полонених, засідки, експропріації, саботаж. Головним завданням міської герильї були дестабілізація, хаос і нанесення противнику колосальних матеріальних втрат. Практика показала: така боротьба не може привести до перемоги у військовому розумінні. Вона — одна з умов, яка підготовлює перемогу. Її завдання — зламати моральний дух ворога.
Тактика та стратегія
Досвід військових дій, зокрема обох Чеченських воєн, показав, що вести міську партизанську війну найкраще невеликими групами з 3-9 осіб, які мають лише легке озброєння і постійно переміщуються містом, здійснюючи раптові напади. Згідно з думкою експертів, одна група може здійснити 3-4 результативні удари на рік в одному регіоні. Далі потрібно або ж переміщувати групу, або законсервовувати її на декілька років. Зазвичай партизани здійснюють одночасно декілька збройних акцій, щоб дезорієнтувати ворога і розпорошити його сили. Будь-яка дія міського партизана потребує тривалого і ретельного планування. 3
Найбільш ефективні бойові дії міських партизан можливі у великих спальних районах. Тут можна обладнати декілька квартир-баз, які складно відшукати серед сотень інших, особливо якщо в окупантів немає інформаторів серед місцевих.
Особливістю міської герильї є те, що партизани можуть обходитися без підтримки місцевого населення. Додаткові ресурси можна здобувати шляхом експропріацій, нальотів, грабежу ворожих баз і т.д.
Одним із останніх прикладів ефективної міської герильї була війна у Сирії. У низці міст партизанам вдавалося тривалий час завдавати серйозних втрат ворогу завдяки облаштуванню розгалуженої системи квартир-баз, а таємно пересуватися окупованими містами вдавалося по системі таємних підземних тунелів.
Український рух опору: сучасні партизани
Після повномасштабного вторгення російської федерації в Україну та окупації нових українських територій пресою почали ширитися повідомлення про активний громадянський спротив російським загарбникам. У Херсоні, Мелітополі, Новій Каховці відбувалися велелюдні мирні протести, місцеві мешканці відмовлялися йти на співпрацю з окупантами. У відповідь мітинги розганяли силою, проукраїнських активістів почали арештовувати чи навіть просто викрадати.
Коли мирні методи громадянського спротиву вичерпали себе, почався активний партизанський рух опору. Наприкінці квітня у пресі з’явилися повідомлення про вибухи поблизу Мелітополя. Згодом з’ясувалося: група руху опору здійснила успішну акцію. Українські партизани підірвали Якимівський залізничний міст, що заблокувало постачання для російських окупаційних військ на півдні України.
Успішні операції продовжилися й у травні. Так, 3-го травня поблизу Будинку культури у Мелітополі, де міститься штаб окупантів і спецслужб рф, партизани підірвали начинений вибухівкою мопед. Вибух відбувся у той самий момент, коли поруч проїжджав кортеж новопризначених окупаційною владою чиновників. За свідченням місцевих жителів, три представники колабораційної влади отримали поранення.
У середині травня відбулася нова успішна операція українських сил спротиву на окупованому півдні. Знову ж у Мелітополі партизани підірвали російський бронепоїзд і залізничне полотно. За інформацією, яку надає міський голова Мелітополя Іван Федоров, від початку окупації учасники руху опору провели понад 20 успішних операцій. Зокрема, пошкодили об’єкти інфраструктури, ліквідували більше сотні окупантів. Також партизани передали для української розвідки чимало інформації про переміщення і розташування окупаційних військ. Наприкінці травня також стало відомо про замах на самопроголошеного голову окупованого Енергодара Андрія Шевчика. Після вибуху у під’їзді колаборант із кількома охоронцями опинився у лікарні.
Вочевидь, партизанський рух на півдні складається з підготовлених і натренованих професіоналів, адже партизанщина — це війна підвищеного ризику, постійна гра зі смертю. Водночас мирні жителі по-своєму протистоять ворогу: знищують окупаційну символіку, поширюють листівки проти російських загарбників — ведуть свою маленьку інформаційну війну. Наприклад, в окупованому Херсоні з’являється дедалі більше патріотичних плакатів, які з одного боку підтримують рух опору, а з іншого — деморалізують окупантів.
Видається, що пік української герильї ще попереду. Партизани готуються, щоб з новими силами вступити в боротьбу вже у час загального контрнаступу.
Джерела:
1. Фримонт-Барнс Г. Война на Пиренейском полуострове 1807-1814. 2002. С. 56
2. Фримонт-Барнс Г. Война на Пиренейском полуострове 1807-1814. 2002. С. 95
3. Городская герилья — партизанская война в городе // http://anticenzura.com/gorodskaya-gerilya
