Тамара Яніна втратила чоловіка 7 квітня 2022 року. Він обороняв Маріуполь, загинув у бою і його тіло так і не знайшли, тож жінка не змогла поховати Олексія.
Поговорили з Тамарою про те, як берегти пам’ять, коли навіть не можна принести квіти на могилу, як вона підтримує себе та інших, та яке місце у її житті займає волонтерство.
Оборона Маріуполя і допомога родинам
Олексій Янін, чоловік Тамари, мав позивний «Індєєц». Воював з 2014 року, у 2015-му приєднався до «Азову», ненадовго повертався до дружини, але у 2020-му підписав контракт на 3 роки. Загинув Олексій у Маріуполі під час бойового завдання.
За життя був не лише воїном, а й спортсменом — чемпіоном світу з тайського боксу. А також люблячим чоловіком і батьком. У родини лишився син Назар.
Попри біль, Тамара вирішила допомагати іншим — тим, хто теж втратив близьких на війні. Жінка розповідає, що 2 травня торік написала перший допис про те, що може допомогти сім’ям. Відгукнулися і люди, що хотіли допомогти, і ті, що потребували підтримки. Все почалося з чотирьох родин — знайшла їх завдяки групі патронатної служби «Азову».
«Вони просили елементарне: просто одяг собі й дітям. Бо ж виїхали з Маріуполя ще у лютому в тому, що було. Просили засоби жіночої гігієни чи щось для догляду за дитиною. Мене здивувало, що все це я можу купити в своєму мирному місті, а вони — ні. Так вразила історія, коли жінка попросила ватні палички — я одразу ж зібрала кілька коробок і надіслала», — ділиться Тамара.
На той час жінка сама займалася допомогою, бо думала, що вона єдина у Хмельницькому втратила чоловіка-азовця.
Тож Тамара почала писати дописи з потребами конкретних родин — з розмірами одягу для дітей чи мам. Багато людей хотіли допомагати, жінка каже, що вона була лише посередницею:
«Через мене тоді жодна коробка не проходила, люди самі пакували і надсилали кожній родині. Сім’ї тоді отримали по три-чотири пакунки. Вони раділи і дякували, не знали, що стільки людей готові допомогти. Це був просто пік нашого щастя».
Обсяг допомоги зростав, доєдналися й інші волонтерки, жінки, що теж втратили рідних на війні. А кількість сімей, яким допомагали, збільшилася до 25. Одного разу Тамарі віддали цілий бусик побутової хімії, тож довелося шукати окреме приміщення. Хмельницький фонд «Волонтери Поділля» надали тоді кімнату під ці потреби.
Тамара була щасливою — тепер можна було надсилати шампуні, гелі для душу, зубні щітки та пасти родинам. Навіть такі прості речі приносили стільки радості — і волонтерам, і тим, хто потребував допомоги.
Жінки з команди Тамари — теж вдови, а одна — сестра загиблого азовця. Про кожну Тамара розповідає з вдячністю, кожна з них переживала власне горе . З однією жінкою, що переїхала до Хмельницького, почали спілкуватися вже після смерті своїх чоловіків, які служили разом і були друзями. Жінка з Херсонської області, але останні роки жила в Маріуполі. Це чоловік сказав їй виїхати — «на три дні, а потім приїдеш». Але вертатися їй немає куди — ні в Маріуполь, ні на рідну Херсонщину. Тамара розповідає, що подруга жила в Києві деякий час і ділилася переживаннями: «Отак сиджу, дивлюсь на мапу України і думаю: Боже, куди не поїдь, ніхто мене ніде не чекає, ніде я не потрібна».
«Тож дівчата ходили на склад, все пакували. Коли приходили коробки з допомогою, фасували все в окремі пакунки. Бо хтось пастилу прислав, хтось канцелярію для дітей, хтось медикаменти чи одяг. І це купа роботи. Моя ж робота була більш мобільна: поїхала-приїхала-домовилася-привезла. А всю фізичну роботу дівчата взяли на себе», — каже Тамара.
Допомагали не лише побутовими речами, а й власними коштами. А виплати за загиблого можна було отримати не одразу.
Щодо цього — окрема історія, каже Тамара. Оскільки ситуація не проста — тіло чоловіка так і не знайшли, лише у травні жінка отримала довідку про те, що Олексій таки загинув. Від того часу почалася епопея оформлення документів з сотнею уточнень і змін. Лише на початку березня цього року Тамара узгодила всі документи.
Зміна потреб і пам’ять про Маріуполь
Зараз обсяги роботи значно зменшилися, як і потреби родин, каже Тамара:
«Торік була така ситуація, що люди виїжджали раптово, зараз процеси більш налагоджені. Та і потреби зовсім не ті, що нема ні виделки, ні ложки, ні ковдри, ні мікрохвильовки. Тепер же починають виплачувати виплати та оформлювати пенсії».
До того ж Тамара зізнається, що втомилася, каже, від волонтерства легко вигоріти:
«Мені хочеться жити моє життя, з моєю дитиною. Син росте і цього теж не повернеш».
Звісно, волонтерство допомогло Тамарі: змогла відволіктися від власного болю і втрати та заодно допомагати іншим. А зараз жінка збирається піти до психолога, бо важко справитися з усім самій.
«Я сама собі ці завдання придумувала, і мені це було дуже приємно, просто безкінечно приємно. Головна нагорода для мене — що людині від цього добре, що комусь ми полегшили життя. Можливо, зменшили біль від втрати».
Зовсім покидати волонтерство жінка не планує, каже, що приділятиме цьому трішки менше часу — не кожен день, а кілька днів на тиждень, наприклад:
«Я себе бачу тільки в напрямку допомоги родинам героїв, бо маю такий досвід сама. Я поки сама не стала вдовою, мені навіть в голову не приходило комусь допомагати. Інші люди мене так не зачіпають. А зовсім емоційно не вкладатися — неможливо: ти маєш співчувати цим людям, перейматися їхніми проблемами, розуміти, чому в них саме такі потреби».
Жінкам, що втратили рідних, Тамара старалася допомогти не лише речами, а й підтримкою. Каже, не всі йшли на контакт, але були ті, що потребували відвертої розмови:
«Зараз ми з цими дівчатами спілкуємося. Ті, з ким я протрималася протягом цього року, зараз мої близькі подруги. Спілкування нам допомагало, бо ми розуміли одна одну, ми були на однакових позиціях».
Жінка певна, важко щось пояснити людині, яка ніколи не втрачала рідних на війні. А ситуація Тамари окрема — це Маріуполь. Адже деякі хлопці досі не поховані. Це не менша трагедія, ніж просто загибель, бо спочатку це в голову не вкладається: як чоловік не похований? Як він десь там? Що робити? Куди приводити дитину?
Тамара розповідає, що виросли на традиції, що треба приходити на могилу, наприклад, перед Великоднем. Але їй немає куди прийти:
«Я хочу достойно його поховати і досі з цим не змирилася. Це відчуття десь там притихає, вкривається порохами, але все одно виринає. І ти не можеш цьому дати ради. Все ж я вдячна долі за те, що ці родини в моєму житті є, це моя міцна опора».
Тамара каже, що радіє, що мала честь підтримати родини загиблих військових у скруті. Адже для неї це в певному сенсі вшанувати пам’ять героїв через турботу про їхні родини. Тамара думає, що це все, чого вони би хотіли, щоб про їх родини подбали, що вони не лишилися сам на сам з втратою.
Тепер жінки справді тримаються разом — не міряються горем, а допомагають одна одній. Збирають документи разом, переповідають новини.
Місце пам’яті
Крім допомоги родинам загиблих, Тамара розповідає про ще один важливий напрямок — пам’ять про хлопців. У цьому питанні жінка відчуває підтримку міста, каже, міська влада на чолі з мером Олександром Симчишиним з радістю йде назустріч — наприклад, загиблим азовцям надали звання почесних громадян Хмельницької територіальної громади. Хоч багато з чоловіків не жили у місті, тут знайшли прихисток їхні дружини. Білборди надають безкоштовно, а в центрі міста розмістили пам’ятні куби із зображеннями героїв.
Саме вони стали місцем, яке родини загиблих відвідують як могили. Лишають квіти, ялинки на свята. А син Тамари з радістю приходить до зображення свого тата і цілує його.
Ініціатива таких стендів почалася ще до повномасштабного вторгнення, спочатку куби були присвячені лише Небесній сотні, але після лютого 2022 їх не прибрали, як планували, а додали нові. Тамара пояснює, це ціла алея таких зображень — чотири банери скріплені в куб і з чотирьох сторін фотографії різних хлопців. Зараз цей меморіал займає всю пішохідну вулицю Проскурівську. А кількість кубів все росте.
На свято Покрови у жовтні робили виставку фото азовців, які загинули в Маріуполі — понад сто світлин. Підходили люди, дивилися, читали, було приємно, що вони цікавляться цією темою, каже Тамара.
Вшанувати пам’ять героїв планують і через книжки — 23 травня, на День Героїв, світ побачать 2 книги з історіями про загиблих. Тамара каже, що надавала фото для видання і розповідала про свого чоловіка Олексія Яніна. Надруковані книжки надсилатимуть у школи та бібліотеки, щоб ширити пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну.
Тамара народилася у Хмельницькому, а її чоловік родом із Запоріжжя. Пара оселилася у місті, а на День добровольця міська влада подарувала чоловікові квартиру в новобудові:
«Три роки ми робили ремонт і ось тепер живемо в цій квартирі. Однак за іронією долі чоловік тут не провів ані дня. Ми з сином переїхали сюди торік, коли він вже був на війні. Але зате живе його сім’я, він для нас і старався».
Тамара мріє про мурал у Хмельницькому на честь чоловіка, каже, їй подобається такий вид мистецтва і міська влада дала дозвіл. Поки ескізу немає, але є художники, що погодилися малювати. Тепер лишилося знайти місце.
Своє життя — у центр
Тамара пережила страшну втрату, але знайшла в собі сили жити далі. Каже, що в кожної людини свій шлях до зцілення і в кожного триває по-різному:
«Але я хочу попросити у родин загиблих героїв, у вдів, матерів і всіх, кому болить: не мучтеся совістю за те, що вам хочеться жити. Бо ви не винні в тому, що вони зробили свій вибір. Якщо ми говоримо про добровольців, то вони зробили свій вибір і знали, на що йдуть, вони теж хотіли жити, але вирішили захищати свою державу. І цей вибір буває тяжко прийняти».
Тамара знає, що є такий період, коли почуваєшся винною за зайву чашку каву, за зайву посмішку, за те, що тобі стало добре, приємно і весело, що ти собі купила щось чи сходила на концерт:
«І ти сама себе заживо ховаєш, наче в саркофаг, і заливаєш бетоном. Мовляв, ні, треба страждати і тільки так я нестиму пам’ять про людину. Але ж страждати і нести пам’ять про людину — це різні речі. Необхідно це усвідомити і відокремити. І можна пам’ятати людину, не занурюючи себе в глибокі страждання».
Жінка каже, життя насправді триває, хочемо ми цього чи ні. Тамара ділиться думкою, яка, може, відгукнеться не всім, а хтось і засудить її:
«Я свого часу за неї вчепилася, втрималася і вибралася з депресивного стану. Коли дуже страждаєш за людиною, то робиш цю трагедію центром свого всесвіту. Але якщо по-чесному розібратися, то до знайомства з моїм чоловіком він не був центром мого всесвіту. Я ж якось жила без нього, в мене були інші сенси, інші змісти. Центром мого життя була я сама, напевне. І тому зараз треба повертатися до себе. Бо чоловік ніколи насправді центром і не був. А якщо був, то значить треба цей центр зміщувати, бо вже, на жаль, чоловіка не вернеш».
Тамара впевнена, що це треба зрозуміти, бо жити в стражданнях можна довго і це стан жертви. У стані жертви є свої вигоди, каже жінка: всі жаліють, співчувають, допомагають. Але коли допомога закінчується, людина лишається сама — і з болем. Якщо не вдається вибратися з такого стану самій, варто просити допомоги у лікарів. У цьому немає нічого страшного, каже жінка:
«Можна подумати ще про те, як будеш нести пам’ять, якщо ти в такому стані? Як замовлятимеш білборди, писатимеш книги, даватимеш інтерв’ю?»
Тамара певна, що життя прекрасне і саме війна показує, що життя — це великий мікс подій:
«У ньому є все: і смерть, і народження, і ті, хто пропав безвісти, і ті, хто знайшовся, і страждання, і радість. Неможливо це все відокремити. Треба вміти плакати і сміятися, де це потрібно».
