Кожна історія загиблих захисників — важлива. Поки країна втрачає хоробрих воїнів, сім’я втрачає цілий всесвіт. Василь Мороз із Хотина загинув у бою 28 березня 2022 року.
А цьогоріч його батько, Леонід Романович, присвятив синові комп’ютерний клас у рідній школі хлопця. У стінах Хотинської ЗОШ №1 поговорили з паном Леонідом про те, чим жив Василь і як пам’ять про нього триває попри все.
Спокійний та охочий до роботи
У школі на окраїні Хотина навчальний день, діти спілкуються у коридорах, поспішають на уроки. Директорка Олена Анатоліївна радо і трепетом показує комп’ютерний клас. Ще кілька місяців тому тут була звичайна кімната зі старим ремонтом і старою технікою, а сьогодні — спокійні сірі стіни, нові жалюзі, ряд новеньких комп’ютерів і великий портрет захисника України на стіні на чільному місці.
Олена Анатоліївна була також класною керівничкою Василя Мороза. Розповідає про нього, що був спокійним, стриманим хлопцем. Вчився посередньо, але бешкетником не був. Василя тут добре пам’ятають, а тепер згадують щодня.
Наталя Володимирівна, місцева вчителька інформатики, показує, чим зараз обладнаний клас: новенький мультиборд, який обожнюють діти, 10 комп’ютерів, навушники, принтер, ламінатор і ноутбук для вчителя. Все як благодійник надав Леонід Романович, тато Василя.
Школярі у захваті від нового кабінету — з радістю приходять на уроки, бережно ставляться до техніки і розпитують у вчительки про того, чиїм іменем названий клас. У лютому цього року клас урочисто відкрили і діти почали навчатися.
Олена Анатоліївна розповідає, що пан Леонід сам прийшов до школи з пропозицією і зупинився саме на комп’ютерному класі, адже Василь любив комп’ютери, ремонтував їх, навіть намагався писати програми.
Про це розповідає уже Леонід Романович. Він прийшов у клас, присвячений його синові, щоб поділитися історією героя.
Леонід Романович каже, що Василь був звичайним, спокійним хлопцем. Після школи пішов навчатися у місцевий сільськогосподарський технікум. А у 2011 році пройшов військову службу — спершу в Десні Чернігівської області, а тоді у Червонограді на Львівщині. Після повернення з армії Василь допомагав батькові. Тоді Леонід ходив працювати по людях, займався зварювальними роботами: у районі тоді активно проводили газ. А син ходив з ним — тато пригадує, що Василь був дуже старанним і завзятим у роботі:
«До роботи він добрий. Якось я наймав хлопців, вони копали траншею, щоб провести водопровід. Літо було, спека, перший день копали, другий — вже повільніше, а на третій робота не йшла. То Василь докопав і доробив траншею сам».
Чоловіки не лише працювали разом. У 2013 році вдвох поїхали на Майдан. Спали у наметі чи біля бочки. Перед Новим роком Леонід повернувся додому, а Василь ще кілька разів їздив у столицю сам.
Жили тоді зі старшою сестрою Василя і її сім’єю. З мамою Василя Леонід давно не живе, тож коли дочка перейшла у власне житло, чоловіки залишилися на господарстві вдвох. А тепер, після смерті Василя, Леонід живе сам.
Під Попасною двічі
У 2015 році Василь вперше потрапив на фронт у 17 танкову бригаду. У березні отримав повістку і вже у вересні був на передовій, неподалік Попасної на Луганщині. Батько пригадує, що син телефонував і розказував, що бачив, наприклад, безпілотники — тоді вони були ще рідкістю, не такими поширеними, як зараз. У 2016 році хлопець повернувся додому:
«Василь, як вперше прийшов з фронту, все помагав на городі. Поки ми ще думаємо — він вже покосив, вибрав барабулю, якраз осінь підходила. А потім — не хотів з хати виходити».
Батько пригадує, що Василь не хотів спати на ліжку, лише на підлозі. Вдома йому виділили кімнату, то він півтора року майже не виходив звідти, хіба поїсти. Хоч з сім’єю за столом не вечеряв ніколи. Леонід хвилювався за сина, привозив до нього лікарів, відвозив Василя у Чернівці на консультацію. Та лікарі допомогти не могли, з часом такий стан сина пройшов. Він почав виходити в місто.
«Як приїхав, то алкоголю ні грама не пив, розказував, що через алкоголь на фронті гинули дурно хлопці», — каже Леонід.
Пристрастю хлопця стали комп’ютери. Батько каже, що Василь докупляв деталі, ремонтував і цілими днями просиджував біля свого комп’ютера. З комп’ютерами Василь сам вчився працювати, ніхто йому в цьому не допомагав. Леонід зізнається, що сам на комп’ютерах зовсім не знається — навіть як увімкнути. Потім ще й ходив до людей «проганяти віруси». А якось у сина прохопилося, що він намагається писати програми.
Крім комп’ютерів, Василь любив собак і котів. Коли був на службі, замовляв корми і надсилав додому, щоб домашні пси поласували делікатесами. Леонід каже, син нещодавно снився йому — з собаками, яких так любив.
У 2021 році Василю пропонували роботу у Хотинському військкоматі, але він відмовився. У березні 2021 підписав контракт у 24 механізовану бригаду, а у травні — уже був біля Попасної. Леонід каже, тоді з сином говорив дуже рідко, але після Нового року Василь мав повернутися додому. Проте почалася повномасштабна війна і син залишився на фронті.
За три дні до смерті син кілька разів телефонував, але поговорити з ним так і не вийшло. 28 березня ввечері Василь загинув від танкового пострілу разом зі своїм побратимом. Три дні тіло героя не могли забрати з поля бою, але побратими таки привезли Василя додому. Поховали його у Атаках, у селі поблизу Хотина, звідки родом сім’я.
«Вся його юність пов’язана з війною. Як пішов у військо у 2011 році, то тільки військо й існувало в його житті. Василь був уже досвідченим бійцем, гранатометником. Після загибелі нам прислали його планшет, то там були фото та відео хлопців, техніки, як вони в болоті грузли. Як і в 2015, він знов був на Луганщині, біля Попасної і загинув», — каже батько.
Нас не стане, а пам’ять залишиться
Леонід порадився з дочкою — й разом вирішили зробити в пам’ять про Василя добру справу:
«Прийшли до школи і побачили, що тут клас був ще не відремонтований, плафони старі, все стареньке. Вирішили, що це для Василя буде подарунок. Кажуть же: на цьому світі, як дасиш комусь поману, людина на тому світі то отримає. То нехай на тому світі Василь бавиться з цими комп’ютерами. Він то любив».
На Буковині є така традиція — давати за поману після смерті людини. Зазвичай дають їжу чи те, що померлі любили за життя, щоб вшанувати пам’ять. Кажуть, «помана розходиться», коли все більше людей щиро згадають людину і отримують бодай шматочок помани. У кабінеті інформатики розходиться помана за Василя: діти з великою радістю приходять на кожен урок, а батько тільки радіє з цього.
Леонід сидить у класі обличчям до портрету сина, час від часу під час розмови дивиться на нього. Каже, портрет досить вдалий, хотинський художник створив його по фото. Але світлина була зроблена ще до того, як Василь пішов на війну у 2021 році. На пізнішому фото, про яке згадує чоловік, син зовсім інший — помужнів. Уже двічі бачив війну.
Після смерті Василя Мороза нагородили орденом «За мужність», тепер поруч з портретом є і зображення нагороди.
«Ми ним гордимось. Зараз одні п’ють, другі тікають, ховаються, а він ніколи не ховався від армії, спокійно йшов. Загинув у бою і ніколи не здавався. Держава виплатила кошти і ми вирішили придбати все для класу. Сьогодні ми є, а завтра нас нема — ми відходимо з часом. Але тут у школі цей портрет, цей напис буде довго. Комп’ютери з часом поміняють, але клас залишиться», — надіється батько.
«Ось так, якщо коротко», — каже Леонід. Ціле життя вмістилося у одну розмову. Добре, що у нас залишається пам’ять і можливість множити її, передавати, щоб Василь жив — у кожному уроці інформатики, який діти відвідують, у кожній хвилині мовчання перед портретом. І у шкільних вчителях, які тепер у намальованому портреті хлопця щоразу впізнаватимуть того спокійного учня, що навічно лишився тридцятирічним.
Без зайвого пафосу Василь Мороз пішов на війну, щоб школярі й надалі могли захоплюватися комп’ютерами та вчитися на вільній землі.
