15 листопада відбулася довгоочікувана презентація мультимедійного проєкту «Український конструктивізм», участь у створенні якого приймала команда дослідників, музикантів та митців з України та Данії. Розповідаємо, про що цей проєкт, чому він важливий та де його подивитися.
Питання збереження культурної спадщини і конкретно архітектури в Україні завжди стояло гостро, але останнім часом нарешті достатньо гостро постало ще й в інфопросторі. Не обійшлося без вдалої ситуативної комунікації — наприклад, як оця, коли команда ресторанів на Хелловін обнесла власні заклади зеленим будівельним парканом, щоб показати: є речі страшніші, ніж відьми та привиди. Серед них — руйнування історичних будівель.
Найсвіжішим інноваційним проєктом, який привертає увагу до важливості збереження архітектурної спадщини є, безперечно, мультимедійне дійство «Український конструктивізм», створене за підтримки Українського культурного фонду.
В команді творців — відомі прізвища з різних сфер: лібрето до сучасної опери написали дослідники архітектури Євгенія Губкіна та Ярослав Переходько, музику — українські музиканти ONUKA та Maneken. Діджитальні декорації створив дансько-український митець з харківським корінням Сергій Святченко, а танець поставив хореограф Себастіан Клоборг, відомий співпрацею з Датським королівським театром.
Власне, саме ONUKA ніби дала голос архітекторці Лотті Стам-Бейcе. Лотта була однією з перших жінок школи Баухаус, які вчилися на архітектурному напрямку. У 1932-1933 роках вона прибула до Харкова, де долучилася до команди, що будувала відоме соцмісто тракторного заводу. Після жінка переїхала до Нідерландів, де стала зіркою архітектури завдяки роботі над відбудовою Роттердама.
Детальніше про проєкт та про те, що від нього очікувати, поспілкувалися з його співавторкою — співзасновницею ГО Urban Forms Center та руху «Модерністки» Євгенією Губкіною.
Чому в центрі вашої історії опинилася саме жінка-архітекторка?
По-перше, тому, що про архітекторок ми все ще знаємо не так багато — не дивлячись на кількість проєктів, що були зроблені в останні роки, ми досі знаходимося у пошуку жіночих історій і робимо все можливе, щоб висвітлювати цей досвід у різних професіях. На жаль, процентне співвідношення відомих жіночих історій до відомих чоловічих все ще несправедливе. Виходить так, що результати роботи є, а про авторок цих робіт ми знаємо недостатньо.
І це не справедливо, бо XX століття в архітектурі — це якраз період емансипації. Архітекторок було неймовірно багато. Сьогодні нас наче нічого не обмежує, але інформації про них все ще значно менше, ніж має бути. Тому особисто я вважаю своєю місією надати мікрофон жінці там, де можу. Навіть якщо цієї жінки вже немає, як у випадку Лотти, я буду наполягати на тому, щоб саме вона отримала свій мікрофон і свій голос, який у нашому мультимедійному дійстві є голосом ONUKA. Софіт буде направлений саме на неї.
Чому ви обрали саме Лотту Стам-Бейсе? В Україні ця постать недостатньо відома.
Через мою особисту симпатію до постаті Лотти. Її історія дуже цікава, і через неї можна показати складні історичні процеси, а також процеси, що відбувалися в світі архітектури.
Про цю архітекторку я дізналася на конференції близько 10 років тому з доповіді Івана Невзгодіна з Делфтського університету — тоді я запам’ятала історію архітекторки, але забула її прізвище. Історія жінки Баухаусу, що жила в Харкові, мене зачепила. «Чому мені про неї нічого не відомо?» — подумала я, і це питання засіло в голові. З часом на колоквіумі в Запоріжжі я поділилася історією архітекторки з Дмитром Задоріним, який зараз навчається в аспірантурі університету Единбурга. Він сказав, що є така зірка нідерландської архітектури Лотта Стам-Бейсе, але не знає нічого про її життя в Харкові, тому навряд чи це вона.
Ще через деякий час до Харкова приїхала дослідниця біографії Лотти Стам-Бейсе Ханнеке Остерхоф, і я допомагала їй знайти в архівах інформацію щодо перебування Лотти в Харкові. Завдяки її науковій роботі чотири періоди життя архітекторки — німецький, чеський, харківський та нідерландський, — зв’язалися в одну лінію.
З моїм співавтором сценарію Ярославом Переходько ми вирішили зосередитися на окремому періоді життя Лотти — харківському. Це період, коли шляхи України та цієї молодої модерністки перетнулися. Він був складним для обох: у Лотти тривав переломний момент в особистому житті, кар’єрі, в політичних поглядах. Це був період її дорослішання та розуміння реальності, яка виявилася значно складнішою, ніж вона собі уявляла, коли їхала в країну «соціалізму, що переміг».
Для України, а також для архітектури конструктивізму це був такий самий переламний момент жахливих історичних подій, коли один за одним прийшли зміна економічної політики, початок репресій та Голодомор. У той же період відбувся «початок кінця» конструктівизма, на зміну якому прийшов соцреалізм.
Лотта була свідком Голодомору і говорила про це в своїх інтерв’ю у 80-ті роки.
Як до проєкту долучилися сучасні електронні музиканти? Як вам вдалося «подружити» електронну музику та науку?
З Натою Жижченко (ONUKA) ми знайомі з часів, коли наша організація Urban Forms Centre разом з Центром міської історії у Львові і Славутицькою міською радою робили у Славутичі наукову літню школу «Ідея міста: перевірка реальністю» (2016 рік). Там були присутні професори і студенти з різних куточків світу — велика команда науковців, які хотіли досліджувати Славутич. Євген Захарченко (мешканець Славутича, з яким я товаришую) був знайомий з Натою. Женя запропонував мені запросити на конференцію Нату, і вона погодилася.
В рамках власного public talk Ната дуже цікаво розповідала і про свої культурологічні дослідження університетських часів, і про те, як почала займатися темою Чорнобиля, і різні особисті історії. Наприкінці ONUKA подарувала невеличкий концерт на даху Кіноконцертного залу у Славутичі всім містянам, студентам і тьюторам школи.
Це був наш перший досвід того, як мистецтво, електронна музика та наука можуть поєднуватися.
Коли концерт и public talk закінчилися, професорка з США Кейт Браун (авторка книги «Плутопія») підійшла до мене і сказала: «Ти все робиш правильно».
Тоді я подумала: а чому взагалі наука дійсно не може бути такою? В науці можна робити не тільки все за протоколом, а міксувати її з іншими форматами. Ця мрія жила в мені багато років, і вона здійснилася в кроссекторальному дійстві «Український конструктивізм».
Як до проєкту долучився Сергій Святченко?
Він був у ньому з самого початку. З Сергієм Святченко ми познайомились в період роботи над проєктом «Енциклопедія архітектури України», який, до речі, був підтриманий фондом Zagoriy Foundation. У проєкті його робота мала бути поруч з матеріалом, присвяченим вчителю Святченко Антонову (це відомий містобудівельник 60-х років).
Під час роботи над проєктом Сергій дізнався, що я вже багато років досліджую конструктивізм — зокрема, я займалася вивченням соцміста «Новий Харків» при Харківському тракторному заводі, над яким працювала, власне, Лотта Стам-Бейсе разом з групою інших планувальників та планувальниць.
Він сказав, що було би дуже цікаво зробити разом проєкт про український конструктивізм, бо книжок про російський конструктивізм багато, а от про український — ні.
Книжку згодом ми також зробимо, але на початку вирішили створити щось більш експериментальне, видовищне — не наукове видання і навіть не науково-популярне, а дійство, в якому би об’єдналися різні жанри. Так почалася робота над проєктом «Український конструктивізм».
Це максимально інтерактивний проєкт, інноваційний. Кожен може подивитися його просто в смартфоні: по-перше, це важливо, щоб бути захищеним під час пандемії, по-друге — таким чином ми робимо мистецтво доступним, адже дійство можна подивитися на сайті безоплатно.
Чому обрали саме такий формат?
Нам здалося, що саме через інтерпретацію митцями архітектури вдастся достукатися до ширшої аудиторії і не тільки зробити архітектурні стилі та рухи більш зрозумілими, але й через їхню інтерпретацію показати, як можна переосмислити певні історичні події.
Митці взагалі пропускають великі події через себе і використовують власну чуттєвість, щоб краще зрозуміти історичні періоди. Ми, науковці, завжди бачимо і відчуваємо все не так, як це відчувають оголені душі митців. І саме тому у синтезі науки і мистецтва можна знайти нову методологію вивчення певних тем.
Я навіть раджу іншим науковцям долучатися до співпраці з митцями, тому що ми у своїй «бульбашці» подекуди йдемо протореними стежками, а інколи, щоб побачити більше, потрібно взяти до уваги зовсім інші погляди та практики. Сподіваюсь, що наш експеримент буде вдалим, бо це дуже цікаво — говорити сучасними мовами різних видів мистецтва на тему, де об’єкт дослідження обраний науковцями, але трактований та аргументований митцями.
Подивитися дійство онлайн можна на сайті проєкту. Перегляд безкоштовний.
