Локдаун значно вплинув на український книговидавничий ринок, змінивши акценти та подекуди його гравців. Письменник і куратор Олександр Михед став одним з тих, хто використав цей час максимально.
На початку карантину, в травні 2020, він презентував книгу «Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід». Цифри говорять самі за себе: наразі в продажу вже четвертий наклад.
Разом із «The Village Україна» Михед запустив проєкт «Станція 451» — подкаст, у якому він розповідає про долі письменників та їхніх книжок. Подкаст виходить за підтримки Zagoriy Foundation. Другий сезон присвячено українській літературі й створюється спільно з батьком письменника, літературознавцем Павлом Михедом. Це і стало темою нашої розмови з Олександром.
Крім цього, письменник розповів, чому свою першу книжку краще не показувати нікому, чи може культурний продукт бути прибутковим, і навіщо потрібен гайп у сучасній літературі.
У 2013 році вийшла твоя книжка «АмнезіЯ», яка стала підґрунтям для проєкту «АмнезіЯ project: відкрита платформа». Як виникло бажання поєднувати різні види мистецтва з мультимедійними практиками?
Я цікавився сучасною українською літературою ще десь із 2004 року (це мій перший курс навчання в університеті), слідкував за новинками і загалом — за літпроцесом. А сучасним мистецтвом почав цікавитися за 5 років, у 2009-му. Десь поміж цими двома точками додався кінематограф. Тоді я активно писав для українських медіа про кіно (скажімо, для журналу «Кореспондент» і «Український тиждень») та рухався в бік інтердисциплінарного підходу. І виявилося, що третьою складовою в цьому трикутнику література-кінематограф-сучасне мистецтво і стало зацікавлення останнім. Станом на 2009 рік вже була закінчена «АмнезіЯ», але внаслідок глобальної економічної кризи з боку видавців були скасовані плани стосовно публікації. До слова, аналогічна штука трапилася і минулого року.
Кажуть, що у 2020-му в світову літературу не прийшло покоління дебютантів, тому що криза у книговиданні така, що не до молодих. Ну, а я був одним із тих, хто не дебютував у 2008-2009 роках.
Чим довше цікавився сучасним мистецтвом, тим більше хотілося спробувати себе в ролі куратора. Для того, щоб піти на незнайому територію, я взяв ту основу, яка була мені близька й зрозуміла — «АмнезіЯ» видавалася очевидним матеріалом, завдяки якому можна спробувати себе в новій ролі.
Як ти гадаєш — чи достатньо сьогодні просто писати і видавати книжки? Або сучасна аудиторія чекає від письменників ще й певного гайпу, видовища?
Від декого з письменників чекають додаткової присутності, в тому числі й такої, що веде до створення дискусій або «гайпу», а від інших — це може виглядати дивно. Така співприсутність цілком органічна: з одного боку є світ, в якому відбувається взаємодія через соціальні мережі, з іншого — письменники різних поколінь, яким цього не треба.
Але давайте будемо відверті: якби була можливість просто жити з літератури і не займатися додатковою діяльністю, то багато хто з авторів із великим задоволенням уникав би такого активного соціального життя і присутності в соціальних мережах.
Перший наклад книжки «Я змішаю твою кров із вугіллям» розійшовся менше, ніж за місяць. Чим ти пояснюєш такий успіх?
Перший наклад був маленький і вийшов у кризовий пандемійний час. Він закінчився за перший тиждень. Те саме сталося з другим, який теж розійшовся майже миттєво. Тут співпало чимало факторів, але мені в них нецікаво розбиратися. Давай сформулюємо так — це моя найважливіша книжка і я відчуваю глибоку вдячність читачам і критикам, які її прочитали й, можливо, ще прочитають.
Чого, на твою думку, бракує українському медіапростору, коли мова йде про Схід України?
Те, що стосується війни і Сходу, перебуває не у фокусі інтересів ЗМІ. Цієї дискусії не те, що бракує — її майже нема. І, як і завжди, не вистачає осмислення хоча б на рівні словника, про що багато говорить в своїх текстах і публічних виступах професорка історії Олена Стяжкіна.
В одному з інтерв’ю ти сказав: «Переконаний, що кожен може написати одну захопливу книжку про своє життя. От питання тільки в тому, чи зможе цей хтось написати другу, третю та наступні». Тобто, ти підтримуєш думку, що письменником може бути кожен?
Поруч із цією фразою має бути ще одна: першу книжку краще не показувати нікому. Зазвичай її варто притримати і публікувати вже з другої-третьої. Якщо вам здається, що перша книжка вдалася, спробуйте зробити наступні й ви зрозумієте, що якраз друга-третя — це те, чим ви б хотіли поділитися.
У кожного є набір фірмових історій, які формують унікальність досвіду, який можна спробувати передати. Варто розуміти, що одну книжку можна зробити на драйві, але література здебільшого починається тоді, коли цей пласт ви вже виговорили — тоді починається говоріння про щось інше, ніж про себе. А це вже складніше.
В Україні в останні роки активно розвивається інститут благодійництва — Спільнокошт, Patreon. Митці збирають кошти на видання та переклади своїх книжок у соцмережах. Як ти до цього ставишся? Чи не повинна держава більше підтримувати культуру?
Ставлюся з великим захватом, вдячністю і тотальною підтримкою. Держава — це Левіафан — громіздкий, повільний і самозакоханий. Система не має інструментів для швидкого реагування. Часто функція держави полягає в тому, щоб не заважати. Саме в процесі локдауну стало зрозуміло, що за рахунок Patreon-а, підписок та подібних інструментів культурна спільнота може вижити. Взаємна підтримка — це спосіб лишатися стабільними. Кому ми треба, якщо не самим собі, які можуть підставити плече один одному?
Чи може культурний проєкт бути прибутковим? Як його таким зробити?
Безумовно, він може таким бути. І в кожній зі сфер знайдемо такі приклади. Все залежить від налагодженості процесів та кількості гуль, які може набити команда в процесі пошуків. Є приклади окремих письменників. Наприклад, це приклад Макса Кідрука і його успішних турів на сто міст — вони запускають формування лояльної авдиторії постійних читачів, які його підтримують. Це стосується і великих видавництв, і що цікавіше — нішевих на кшталт ArtHuss, IST Publishing, які працюють зі своєю цільовою авдиторією, вибудовуючи довготривалі стосунки. Це приклад «Культурного Проєкту», який має різні джерела прибутків, але здебільшого розвивається завдяки налагодженню внутрішніх процесів та експериментів, які ведуть до успіху.
Те саме стосується (щоправда, я не знаю, як це вимірюється в економічних показниках) діяльності Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра під керівництвом Стаса Жиркова і Тамари Трунової. Знайдені шляхи ребрендингу і того, як театр може буквально на очах ожити завдяки грамотному менеджменту.
Аналогічно щодо Одеського художнього музею і діяльності Олександра Ройтбурда. Було проведено реконструкцію музею, закуплені нови роботи до колекції, зроблено переекспозицію — і на рівні продажу квитків зафіксовано дивовижний зріст відвідувачів.
Це приклади неймовірних українських проєктів, які стають прибутковими.
Як з’явилася ідея подкасту «Станція 451»? Звідки така назва?
Подкаст виник як результат розмислів під час локдауну. Мені хотілося марафонського бігу, довготривалого впливу на аудиторію. Зробити подкаст запропонували видавці «The Village. Україна» Марк Лівін та Андрій Баштовий. Я мав повний карт-бланш у форматі та постатях. Коли з’явилась підтримка Zagoriy Foundation, все набуло ґрунтовних партнерських рис.
Ми довго думали над назвою. Головним було те, щоб за нею стояла ідея. Це не мала бути просто літературна алюзія чи щось смішне, а назва, заряджена на ідеологію. Очевидно, що вона натякає на роман «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері, але там зашифровано кілька речей. З одного боку, станція — це відсилка до піратських радіостанцій, які самовільно вриваються в ефір і захоплюють увагу авдиторії. По-друге, станція — це подкаст про книжки, які не можуть бути спалені в забутті.
Йшлося про те, щоб окреслити координати культурного середовища, історії мистецтва, кіно, літератури, які залишаються стабільними, незалежно від тимчасовості моди і швидкоплинності споживання контенту. Це те, що хотілося б зберегти в пам’яті. Відштовхуючи від цих двох речей — нахабності й того, що хочеться поділитися цінностями, на яких засновується цей подкаст, і виникла назва «Станція 451».
Подкасти — нова форма донесення інформації. Як думаєш, чи можна їх використовувати в освітніх цілях? Наприклад, у школах, щоб популяризувати читання? Як це зробити?
Мені цікавіша доросла авдиторія, поламана шкільною програмою. Це люди, які, як і я, «травмовані» середньою і вищою освітою. Завдяки подкасту я заново все це відкриваю і ділюся знаннями й текстами з дорослими людьми.
Якщо ми будемо орієнтуватися на якусь освітню платформу (навіть для старшокласників), відфільтрується багато речей, з якими вони в силу свого життєвого досвіду ще не зіштовхувались. До прикладу, мова йде про авдиторію, яка, можливо, під час Майдану робила вибір, якою мовою послуговуватись.
Це багато хто проходив і з культурного середовища теж. Важливість розмови в подкасті про те, що Олена Теліга робила свідомий вибір на користь української мови в дорослому віці, для дуже молодої людини може бути неочевидною.
Чи Тютюнник: він здається стилістично питомо українським автором, хоча насправді вибір на користь української він зробив уже після того, як йому виповнилося 30 років. Це речі, про які мені хочеться говорити з дорослими людьми. І так, звісно, частина з цих подкастів цілком може бути використана як додаткові матеріали в шкільній програмі. Але це не моя першочергова задача.
Перший сезон подкасту присвячений темі кіно й довкола, другий — це історії письменників, класиків української літератури, які ти записував разом з батьком. Чого чекати авдиторії далі?
Ми лише на половині другого сезону. В ефірі ще не було сучасних авторів і ми скоро це виправимо. На осінь також заплановано кілька офлайн івентів у Києві, які створять додаткову концептуальну рамку для того, що нам важливо — побудови спільноти. Зберемося з нагоди речей, які не будуть звучати в подкастах, щоб обговорити їх наживо. Побачити своїх слухачів — те, що мені наразі дуже хотілося б зробити.
Нагадуємо, 26 серпня о 18:30 відбудеться закрита лекція Олександра Михеда «Сучасна українська література: з чого почати?». Кількість місць обмежена, реєстрація за посиланням. Організатори події: The Village Україна та Zagoriy Foundation.
