У середині 20 століття у Радянському Союзі офіційно заявляли, що «соціальний лад у СРСР ліквідував нужду і безробіття». Говорили, як добре держава організувала для населення соціальне страхування, безплатну медичну допомогу, а також матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби і втрати працездатності.
Зазвичай офіційна радянська риторика видавала бажане за дійсне. Та навіть попри величезне бажання, щоб все і всіх замінили державні інституції, система не могла обходитися без громадських благодійних організацій. Найвідоміша і наймасовіша з них — Товариство Червоного Хреста.
Як усе починалося
Австро-італо-французька війна 1859 року засвідчила: медична допомога у європейських арміях була організована вкрай кепсько. Тисячі військових помирали вже після битв — бракувало медиків. Щоб виправити ситуацію, 1863 року у Женеві у Швейцарії засновують Міжнародний комітет допомоги пораненим. Відтак в інших країнах Європи одне за одним виникають національні товариства допомоги хворим та пораненим військовим. У 1867 році подібна організація з’явилася у Російській імперії. Декілька знатних осіб, наближених до імператорської родини, заснували у Санкт-Петербурзі Товариство опіки над хворими та пораненими воїнами. У 1879 році ця організація отримала більш відому назву — Російське Товариство Червоного Хреста. Комітети товариства швидко з’явилися в усіх великих містах імперії, зокрема в Києві, Одесі та Чернігові.
Попервах основним завданням організації був догляд за пораненими і хворими солдатами та офіцерами під час війни. У мирний час Товариство мало готуватися до війни, допомагати людям із інвалідністю, пораненим, потерпілим від стихійних лих, епідемій чи неврожаю. Також Товариство Червоного Хреста взяло на себе обов’язок готувати сестер милосердя — здебільшого вони й виконували всю перелічену роботу.
Товариство існувало завдяки благодійним приватним внескам. Можна було допомагати щорічними внесками або одноразовими пожертвами. Іноді керівництво організації проводило дозволені законом благодійні збори — такий собі прообраз сучасних фандрайзингових кампаній. Наприклад, це був збір грошей пораненим у російсько-японській війні 1904-1905 років або збір пожертв для тих, кого вразила епідемія тифу.
На початку 20 століття Товариство Червоного Хреста не було масовою організацією. На всю Російську імперію набиралося трохи більше 20 тисяч членів1— переважно заможні або знатні підприємці, військові, чиновники. Приміром, у Києві наприкінці 19 століття будівництво лікарень Червоного Хреста профінансували відомі підприємці-меценати Федір Терещенко, Микола Терещенко і Михайло Дегтярьов2.
Старт №2: радянський Червоний Хрест
Невдовзі після Жовтневого перевороту, а саме у 1918 році, радянська влада закрила старе Товариство, відібрала все майно і всі фінансові активи організації — їх вартість оцінювали у понад 37 мільйонів рублів3. (Для порівняння, річний бюджет Київського університету тоді становив трохи більше 800 тисяч рублів).
Пояснили так: «Старе реакційне керівництво Російського Товариства Червоного Хреста, яке саботувало вимоги про подання допомоги пораненим у ході революції, було усунено. На чолі товариства стали видатні партійні і радянські працівники, лікарі-більшовики»4.
І хоча радянська влада затаврувала благодійність і громадські ініціативи як «пережитки капіталістичної доби», однак з огляду на післявоєнний та післяреволюційний хаос потрібні були допоміжні сили. Чи не єдиною громадською організацією, яка діяла весь радянський період та втілювала філантропічні проєкти, було Товариство Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Саме у 1918 році створене окреме Українське Товариство Червоного Хреста.
На початку 1920-х років влада не перешкоджала різним благодійним ініціативам. Саме в цей час Товариство активно допомагало постраждалим від голоду 1921-23 років. Так, воно організовувало тисячі безплатних їдалень для бідних, надавало населенню мільйони продовольчих пайків. Тоді ж Червоний Хрест брав під свою опіку тих, хто зазнав втрат від стихійних лих, боровся з поширенням хвороб: туберкульозу, черевного тифу та інших інфекцій. Товариство взялося за проблему дитячої безпритульності і організовало мережу санаторіїв і дитячих лікувально-оздоровчих таборів. З першої половини 1920-х років Червоний Хрест розпочав активну інформаційну кампанію здорового способу життя та займався санітарно-гігієнічним просвітництвом.
З кінця 1920-х років зі зміцненням радянської влади Товариство повністю перейшло під державний контроль. У журналах Червоного Хреста писали: «Червонохрестні організації під проводом партії зробили великий вклад у справу зміцнення санітарної оборони країни, піднесення санітарно-побутового обслуговування трудящих». Компартійні органи тримали курс на все більшу мілітаризацію червонохресного руху, тому часто за кошти товариства проводилися медично-санітарні навчання для радянської армії.
Радянський Червоний Хрест замінив базові цінності міжнародної організації (нейтральності, аполітичності та допомоги всім постраждалим) на радянський патріотизм і соціалістичний гуманізм. Співчуття ближньому замінили почуттям обов’язку перед державою. Недарма одна із сестер милосердя написала у спогадах: «Якщо раніше основною мотивацією в роботі сестри вважалася любов до ближнього, бажання допомогти страждаючим, полегшити долю нещасних, то відтепер сестра — це патріот, що виконує обов’язок — політичну просвіту своїх підопічних»
Завдяки державній протекції Товариство Червоного Хреста з року в рік більшало. Наприкінці 1920-х років організація звітувала: «200 тисяч робітників і службовців, 200 тисяч селян, 16 тисяч трудової інтелігенції, 130 тисячна маса трудящого жіноцтва — стоять у лавах Червоного Хреста УСРР, творячи міцне запілля культурного поступу мільйонів трудящих Радянської України»7.
Щоб наповнювати бюджет, товариство збирало регулярні членські внески, приймало пожертви громадян і юридичних осіб, розігрувало благодійні лотереї. Та в реальності основну частину витрат організації покривала держава. На початку 1930-х років Товариство Червоного Хреста мало потужну матеріальну базу. Тільки в радянській Україні у власності організації було понад 300 медико-профілактичних і дитячих закладів, 800 лазень, 300 фельдшерсько-акушерських пунктів та 400 аптек, магазинів санітарії та гігієни.
Активна діяльність Товариства перервалася в кінці 1930-х років. Значна частина працівників Червоного Хреста потрапили під репресії, а у 1938 році майже все майно товариства перейшло у відання Міністерства охорони здоров’я.
Попри всі складнощі, організація продовжувала працювати. На початку 1940-х років товариство вважалося однією з найбільш масових організацій України, до нього входило 2 мільйони 178 тисяч членів8.
У період Другої світової війни товариство відіграло надзвичайно важливу роль у підготовці медсестер та санітарних інструкторів. Водночас організація провела безпрецедентну за масштабами донорську кампанію.
Після війни
Невдовзі після завершення Другої світової Товариство взяло на озброєння типову радянську стратегію виконання різноманітних планів і погоні за кількісними показниками. Найважливішим стало, щоб з року в рік зростала кількість членів організації, збільшувалася кількість проведених заходів і, звісно ж, підвищувалося фінансування. Так, наприклад, у 1963 році в лавах Українського Червоного Хреста перебувало 14,1 мільйонів осіб, у 1970 — 18,8. Але абсолютний рекорд вдалося досягнути у 1987 році — майже 26,5 мільйонів учасників Товариства. Тоді організація охоплювала понад половину населення всієї України і мала розгалужену мережу осередків по всій країні.
Такий підхід мав низку недоліків. Зазвичай високих показників досягали «добровільно-примусовим» методом. Найчастіше до Товариства масово включали робітників, колгоспників, учнів старших класів і студентів. Переважна більшість членів майже не брала участі у діяльності організації. Головною для керівництва була кількість і те, щоб всі вчасно сплачували членські внески. За радянськими мірками вони були невеликими. Приміром, у 1978 році членські внески для робітників, службовців і колгоспників становили 30 копійок на рік, для учнів, студентів, домашніх господарок і пенсіонерів, які не працюють — 10 копійок. Вступний внесок — 5 копійок9. Тоді ж проїзд у київському трамваї коштував 3 копійки.
Попри символічні внески, завдяки масовості вдавалося збирати солідні суми. Так, у 1970 році сума внесків перевищила 4 мільйони рублів. Проте ці кошти покривали лише половину видатків організації. Решту фінансування Товариство отримувало від держави10. На ці гроші вдавалося проводити широку діяльність, зокрема щодо пропаганди знань з гігієни і здорового способу життя. Так, організація звітувала, що у 1980 році в Україні представники Червоного Хреста провели 18 тисяч лекцій і бесід, 12 тисяч кіносеансів і охопили 1,5 мільйона осіб11.
З кінця 1980-х років, коли практично зник державний натиск, кількість членів Товариства почала різко зменшуватися. Після розпаду Радянського Союзу цей процес ще більше прискорився. Приміром, у 1994 в Українському Товаристві Червоного Хреста налічувалося 12,5 мільйонів членів. Зникла державна фінансова підтримка, для організації почався новий етап.
Донорський рух
Товариство Червоного Хреста відіграло вкрай важливу роль для розвитку донорського руху. Ще у середині 1930-х років донорство крові в СРСР почало активно розвиватися. Передусім резерв крові міг знадобитися у випадку війни. Саме тоді законом здачу крові визнали особливо корисною суспільною діяльністю.
Під час Другої світової війни донорський рух набрав розмаху. У вересні 1941 року був виданий наказ «Про покращення організації роботи донорства». Почалася широка агітаційна, просвітницька та організаційна робота, яку в основному проводили представники Товариства Червоного Хреста.
У даних радянської статистики зазначалося: впродовж війни зареєстровано 5,5 мільйонів донорів і загалом проведено понад 7 мільйонів переливань крові. Наприкінці війни радянське керівництво навіть створило спеціальний нагрудний знак «Почесний донор СРСР». Ним нагороджували людей, які багаторазово здавали кров та активно залучали населення до донорства. Однак крім патріотичного обов’язку, донорами керував ще й практичний інтерес. Усім, хто здавав кров, видавали спеціальний харчовий пайок після кожної здачі.
Після війни розвиток донорського руху не припинився. Кількість донорів у радянській Україні стрімко зростала упродовж 1950-80-х років. Якщо у 1967 році в Україні налічувалося 560 тисяч донорів крові, то через 20 років їх кількість зросла у понад 5 разів — до 2,7 мільйонів.
Для збільшення показників застосовували широкий арсенал засобів: лекції і бесіди, виїзди агітбригад, виставки плакатів, радіо і телепередачі, «донорські вечірки», дні і тижні донора. Один із добровольців згадував: «Забір крові, як правило, проводили в незвичайній святковій атмосфері. Квіти, музика, хороший відпочинок після здачі крові залишали приємні спогади». 12 Але найчастіше високих показників досягали завдяки донорським рейдам у навчальні заклади, на великі підприємства чи колгоспи. Як правило, керівник організації давав розпорядження і всі йшли на здачу крові. Найвищих показників досягали серед студентів: у 1986 році з 1000 українських студентів 394 були донорами крові. Крім «заохочення» від адміністрації вишів, студенти отримували приємні бонуси: кожному студенту-донору видавали склянку червоного вина, а наступного дня звільняли від лекцій13.
Для регулярних донорів існували й інші заохочення. Після 25 донацій крові можна було отримати звання «Почесний донор Товариства Червоного Хреста УРСР». Воно давало низку пільг: безплатний проїзд в міському і міжміському транспорті, безоплатне зубопротезування, першочеве право на путівку в санаторій. Наприкінці 1980-х років таке звання мали близько 50 тисяч осіб.
Нині в Україні, за інформацією Центру громадського здоров’я МОЗ, налічується приблизно 581 000 донорів крові14. Цього вкрай мало. Українські медики зазначають: потрібно в 2,5 рази більше донорів. Радянські методи давали високі, але тимчасові результати. Нині ж є потреба розвивати донорський рух на зовсім інших принципах: відповідальність, добровільність і активна залученість до суспільного життя.
- Васильчук В. Нариси з історії Товариства Червоного Хреста. Запоріжжя, 2016. С. 34
- Київське місцеве управління Товариства Червоного Хреста та його Маріїнська громада сестер милосердя // Україна. Здоров’я нації. 2018. № 3. С. 103-111
- Васильчук В. Нариси з історії Товариства Червоного Хреста. Запоріжжя, 2016. С. 48
- 50 років служіння народові. К. 1967. С. 8
- Червоний хрест. 1934. № 11. С. 3
- Васильчук В. Нариси з історії Товариства Червоного Хреста. Запоріжжя, 2016. С. 191
- Вісник Червоного Хреста УСРР. 1928. № 12. С. 2
- Срібна М. Форми шефської роботи Українського Червоного Хреста в роки Другої світової війни (1939–1945 рр.) // Архіви України. 2013. № 2. С. 80
- Первинна організація товариства червоного хреста. К.: Здоров’я, 1978. С. 12
- ХІ З’їзд Товариства Червоного Хреста Української РСР. Показники діяльності Товариства за 1967-1971 рр. С. 5, 17
- Український Червоний Хрест 1976-1980. Київ: “Здоров’я”, 1981. С. 9
- Безвозмездное донорство на Украине. К.: “Здоров’я”, 1969. С. 39
- Левчук К. Громадські організації України: створення та діяльність (1985-1996 рр.). Вінниця, 2009. С. 68, Цалик С. День донора: как украинцы сдавали кровь с XIX века и до наших дней.
- Донорство крові та її компонентів.
