У 2014-му році під час боїв за Донецький аеропорт кіборг Олександр Терещенко отримав важкі поранення та втратив обидві руки. Після численних операцій, реабілітації та протезування, чоловік повернувся до активного життя. Сашко малює, займається спортом, пише книги, і, найголовніше, допомагає іншим військовим, які втратили кінцівки, жити повноцінним життям.
Вранці Олександр прокинувся після операції, від наркозу все ще боліла голова. Повільно вставши з ліжка, він пішов до вбиральні та вперше побачив себе у дзеркалі після важкого поранення. Військовий стояв у довгій лікарняній сорочці та уважно вдивлявся у своє відображення. Половина його обличчя була вкрита кіркою із засохлої крові. Нижня губа та брова зашиті поспіхом, шви нагадували вузлики на мішку з картоплею.
«Напевно, коли лікарі шили, то поспішали, бо не були впевнені, що я взагалі виживу», — подумав про себе чоловік.
Окрім цього, праве око було повністю заклеєне. А ще у військового не було обох рук.
Дитячі війни
Олександр Терещенко родом із мальовничого села Мигія, що на Миколаївщині. Коли батьки розлучились, вихованням Сашка займались мати та старша сестра.
У дитинстві хлопчик мріяв бути військовим. У цих мріях його підтримував дядько — кадровий офіцер. Коли приходив у гості, подарував Сашку фуражку та кітель. У занадто великому для дитини військовому одязі хлопчик цілими днями грався на вулиці у війнушки. А у садку біля городу нарив окопів та бліндажів. Граючись, шкодував, що Друга світова війна закінчилась, не залишивши йому шансів на подвиги.
Після школи Олександр пішов служити до армії. Він дуже хотів потрапити до ракетних військ, однак через те, що його батько перебував у в’язниці, хлопця відправили до будівельного батальйону.
Згодом намагався вступити у військове училище, хотів бути десантником або морським піхотинцем. Однак, через стан здоров’я не пройшов медичну комісію. Довелось закінчити педадогічний інститут та спробувати себе у декількох галузях: працював підприємцем, а згодом потрапив на телебачення.
Гранатомет замість телекамери
У 2014-му році, коли російські окупанти анексували Крим і почались заворушення на Донбасі, Сашко зрозумів, що не може залишатись осторонь. Два тижні збирався з думками та набирався мужності, а потім пішов до військомату. Так він потрапив до 28-ої механізованої бригади, яка проходила бойове злагодження на полігоні «Широкий лан». На війну його проводжали дружина та діти.
«У військоматі не могли вирішити, куди ж мене записати: в кулеметники чи гранатометники. Але згадали, що я відеооператор і часто носив камеру на плечах. Вирішили, що тепер носитиму гранатомет».
Після трьох тижнів навчань на полігоні, бійців зібрав командир батальйону та сказав, що потрібно 26 добровольців, які поїдуть на Донбас доукомплектувати 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Сашко вирішив спробувати власні сили.
«І ось нарешті після «стройбату» у 47 років я став десантником. Для мене це була величезна радість, я давно про це мріяв».
Після 24-го серпня добровольці відправились у Краматорськ, а потім почались перші бойові виходи.
«Війна ніколи не така, якою її уявляєш та романтизуєш. Думаєш собі, що ти — Рембо, а потім все стає дуже стрьомно. Для прикладу, при першому ж пострілі у мене заклинив автомат, від хвилювання я не міг змінити магазин. Думав, що помру, не зробивши жодного пострілу».
«Все, я в ДАПі»
Одного дня повідомили, що перший батальйон 79-ої бригади зайшов на територію Донецького аеропорту та потрапив під обстріл: є багато поранених та загиблих. Командир зібрав бійців і сказав, що потрібні добровольці, які поїдуть на заміну в ДАП. Олександр погодився.
Старша сестра прислала Сашку арафатку, про яку він давно мріяв. Під час перших бойових виходів соромився її одягати. Однак для себе вирішив, що з ДАПу повернеться вже в ній.
Коли підїжджали до ДАПу, на вулиці вже темніло. Колону військових супроводжував закопчений та пошарпаний танк. Коли зупинились, звідти вискочив кремезний вусатий танкіст із чорним від кіптяви обличчям та втомленим поглядом. Він швидко підбіг до чоловіків та сказав, що вони мають лише 6 хвилин на вигрузку, іначе їх всіх просто спалять.
«Він швидко перехрестив нас і пішов. Ми висадились вже вночі, скрізь було темно. Я біг з бойовим комплектом, рюкзаком та гранатометом, скрізь стріляли. Потім мене хтось схопив за руку і затягнув всередину будівлі. Все, я в ДАПі»
Найкраща епізодична роль
Вже вранці, коли приміщення освітили перші проміння сонця, Олександр побачив, що укріплення аеропорту — це гіпсокартон та колони. А барикади побудовані з багажних візочків та невеликих письмових столів. Не було міцних бетонних стін, про які йому розповідали знайомі. Над головою постійно гуркотіло, працювала українська артилерія, аби не дати ворогу підступити ближче. Весь попередній бойовий досвід вмить здався Сашку просто дитячими війночками.
Через тиждень почався обстріл, під час якого ворогу вдалось підійти дуже близько. Олександр разом з трьома побратимами знаходились на своїй позиції, коли поруч впала граната. Чоловік вирішив, що встигне її відкинути якнайдалі, однак, вона вибухнула у нього в руках.
Сашко впав на бетонну підлогу і зрозумів, що сталось щось страшне: він не відчував рук, здавалось, наче вони обгоріли та просто сплавились. Однак, через шок зовсім не відчував болю.
«Я лежав і думав: як таке взагалі могло зі мною статись? Я ж хороша людина, у мене в рюкзаку лежить арафатка».
Окрім Сашка, від вибуху гранати ніхто серйозно не постраждав. Хлопцю, який стояв за ним, один осколок поранив обличчя. Інший — застряг у кишені серед цукерок.
Пораненого чоловіка відтягнули у безпечніше місце та почали накладати турнікет. Час поранення — 16:30. Цей процес зафільмував оператор кінооб’єднання «Вавилон’13», який робив фільм про оборону ДАПу.
«Я потрапив у фільм «Три дні в аеропорту Донецька». Я жартую, що отримав приз за кращу епізодичну роль»
Весь час, поки Сашка евакуйовували з ДАПу, він був при тямі, хоча права рука трималась на сухожиллі. Хтось кричав: «Скажіть доку, хай готує інструменти, бо тут жесть».
Спочатку пораненого везли на БТР до Пісків, потім в Красноармійськ (нині Покровськ), а звідти — гелікоптером до Дніпра. Евакуація тривала всього 2,5 години. Пізніше лікар скаже, якби везли хоч на пів години довше, Сашко б не вижив.
Нові руки
Оговтавшись після наркозу, Олександр зрозумів, що втратив обидві руки. Також сильно постраждало праве око.
«Офтальмолог, який мене лікував, згадував: я побачив, як ти лежиш на столі, а тебе миють водою і щітками, бо ти був весь у кіптяві. Я дивився на тебе і плакав. Вирішив, що мушу врятувати тобі хоч око».
Око Сашку зшивали з декількох десятків частинок, адже воно дуже постраждало під час вибуху. Після операції чоловік трохи бачив, але згодом щось сталось із зоровим нервом, зір врятувати не вдалось.
Після довгого лікування та реабілітації чоловік почав готуватись до протезування. Розповідає, найважчим було відсутність необхідної інформації про те, якими мають бути протези та як індивідуально їх підібрати. Не розібравшись, купив за власний кошт механічні протези рук, що керувались спеціальними тросиками. Однак, вони йому не підійшли.
«У багатьох складається ілюзія, що біонічний протез — це рука, яка ледь не сама рухається. Що можеш навіть дулі нею крутити. І це дуже радує. Однак, ніхто не казав, що все це дуже індивідуально»
Коли в Україні прийняли постанову про безкоштовне протезування учасників АТО, Сашко поїхав до Харкова в «Український науково-дослідний інститут протезування». Там йому підібрали протези фірми «Оttobock»: біонічну руку «Мікеланджело», що виглядає дуже реалістично та гачок марки «Axon-Hook». Саме останній протез припав чоловіку до душі: він зручний та функціональний.
Головне – бути самостійним
«Колись у мене були «золоті руки»: я міг лагодити електрику та сантехніку вдома, багато працював. І коли їх втрачаєш, то іноді відчуття безпорадності вбиває».
Сашко розповідає, що напочатках дуже важко сприймав свою несамостійність. Для прикладу, рідні щодня годували його з ложки і це йому не подобалось. Тому вирішив змінити ситуацію: вигадав одягати на культю руки звичайний спортивний напульсник, до якого чіпляв ложку. Так почав їсти самостійно. Згодом так само робив зі стилосом, щоб користуватись планшетом.
Каже, що окрім того, щоб поставити якісні протези, важливо навчитись ними користуватись, бо це — шлях до самостійності.
«Важливо обов’язково зрозуміти, що все залежить від тебе, не потрібно постійно надіятись, що дружина або рідні завжди будуть поруч, аби тобі допомагати. Треба навчитись бути самостійним».
Олександру допомогла поїздка до Німеччини, де в одному з медичних закладів з ним півтора місяці працювали ерготерапевти. Це — спеціалісти, які вчать жити із протезами: як самостійно відрізати шматочок хліба або зав’язати шнурівки. У них є спеціальні кімнати, де вчать справлятись із побутовими справами: вмикати світло, відкручувати кран з водою або відкривати замок у дверях.
Сашко каже, що після поранення його життя стало набагато яскравішим. Після реабілітації він захопився спортом: зайнявся бігом та пробіг Марафон морської піхоти. Також з 2016-го року повернувся до роботи: працював заступником начальника Академії патрульної поліції у Києві, заступником міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Очолював новостворене управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міськради. Також Сашко – кавалер ордену «За мужність» III ступеня та «Народний Герой України».
Пройшовши складний шлях, він намагається допомогти іншим військовим адаптуватись до життя після протезування.
«Ніколи не опускай рук»
Часто до Олександра звертаються за порадами бійці, які втратили кінцівки. Він ділиться власним досвідом та розповідає, як жити із протезами та адаптуватись до повсякденного життя. Сашко написав книгу «16:30», в якій описує своє поранення та шлях реабілітації, ділиться знаннями і власними напрацюваннями.
«Свою книгу часто підписую таким словами: «ніколи не опускай рук».
Під час поїздки до Львова чоловік заїжджав до реабілітаційного центру «Галичина», де військові після складних поранень готуються до протезування. Розповідав про різновиди протезів і про те, як адаптуватись до життя з ними. А також демонстрував, як він самостійно справляється із побутовими справами.
«Говорив навіть про такі речі, як самому приймати душ. Здавалося б, це елементарні речі, але з протезами потрібно заново вчитись робити їх самостійно. Самому іноді треба витратити декілька років, щоб зрозуміти, як можна полегшити собі щодення життя. І добре, коли тобі про це розкажуть та підкажуть, це економить багато часу».
Олександр додає, що в Україні потрібно розробити спеціальну програму, яка допомагатиме адаптуватись бійцям після протезування. Це можуть бути групи підтримки, де з пораненими працюватимуть ерготерапевти та інші спеціалісти, аби практично навчити їх самостійно справлятись із життям. Окрім цього, на зустрічі можна запрошувати військових, які вже пройшли цей досвід і можуть ним поділитись з іншими.
Також Сашко психологічно підтримує бійців, які втратили кінцівки. Розмовляє з ними та вчить, що життя після ампутації не закінчується. Наголошує на тому, що не потрібно шкодувати себе і в жодному разі не відноситись до себе, як до жертви.
«Позиція жертви — не для військового. Ми самі вибрали свій шлях і знали, на що ідемо»
Він радить після реабілітації знайти роботу, на якій боєць зможе працювати і не жити лише на військову пенсію.
«Почув гарні слова, які належать засновнику Паралімпійських ігор: не треба думати про те, чого в тебе немає, а концентруватись на тому, що у тебе залишилось. Важливо знайти внутрішнє джерело мотивації: роботу, хобі або спорт».
Олександр впевнений, що після поранення його життя стало насиченішим. Він подорожував різними країнами, пробіг марафон, написав книгу, має роботу та займається волонтерством.
«Треба не опускати рук, бо ти ніколи не знаєш, які у тебе відкриються можливості завтра. Я вважаю, що життя у нас одне і цю історію ми маємо додивитись до кінця. Треба пошвидше позбутись думок: «Чому я?», «Чому зі мною це сталось?». Це вже сталось, треба залишити минуле і продовжувати жити далі»
