Навколо роботи у третьому секторі існує безліч стереотипів — від «ніхто там не отримує зарплатню» до «там і робити нічого». Розпитали директорку благодійного фонду Inspiration Family Анну Узлову про те, чим робота у благодійному секторі відрізняється від бізнесу, звідки брати фінансування неприбутковим організаціям та як при цьому не вигоріти.
Як сталося, що ви очолили благодійну організацію?
Я не лише директорка, а й співзасновниця Inspiration Family. Нас п’ятеро подруг, і всі ми живемо з історією раку. Спочатку у нас були окремі проєкти, які займалися підтримкою онкопацієнтів, а потім ми вирішили, що разом сильніші та продуктивніші, що можемо зробити більше. Так і з’явився благодійний фонд Inspiration Family, який займається системними змінами, а також інформаційною, психологічною та емоційною підтримкою пацієнтів та їхніх близьких. Але ж у кожного фонду повинен бути директор або директорка. Ми оцінили сильні сторони кожної з нас та зрозуміли, що це більшою мірою моя роль через навички та особисті характеристики.
Це які саме?
У фонді я візіонер і стратег, аналізую перспективи та майбутні наслідки. Я можу брати на себе відповідальність, спокійно представляти фонд на різних рівнях (наприклад, представляла Україну на міжнародній конференції CTRL Cancer Summit) і не боюся складної роботи з державою. У мене вже був досвід керування — я до цього працювала директоркою салону краси й по суті вела цей бізнес. Я не маю страху ставити свій підпис, а значить — приймати важливі рішення та відповідати за свій вибір. До того ж я досить комунікабельна людина, спокійна, не дуже емоційна та розважлива — це переважно те, що визначило вибір команди. Вона довіряє моїм рішенням, тому що в багатьох моментах вони вже були правильними, успішними та привели нас туди, куди ми прийшли. Але, звісно, це не тільки моя заслуга, роль команди в нашій діяльності невимірна.
Чи замислювалися колись про те, що будете працювати в третьому секторі?
Я ніколи не думала про те, щоб стати кимось. У мене були якісь навички, тому я йшла працювати туди, де вони стануть у пригоді. В якийсь момент навіть вирішила стати програмістом. Але так, у благодійності бачила я себе давно — не кимось конкретно, а просто у сфері. Проте не можу сказати, що робила якісь кроки в цьому напрямку.
І ось у грудні 2014 року у мене виявили рак молочної залози. Я пройшла операцію, лікування, хіміотерапія, опромінення. Через 9 місяців у мене знову виявили пухлину у грудях. Вже після цих операції та хіміотерапії я зрозуміла, що маю внутрішню потребу ділитися, допомагати, розв’язувати цю проблему.
Ми познайомилися з дівчатами, у яких вже були окремі проєкти, та вирішили, що нам потрібно об’єднати зусилля заради спільної мети. Ми всі зіткнулися з певними проблемами в системі, тож стали планомірно підходити до їхньої ліквідації.
Чи було взагалі якесь уявлення, що таке благодійність?
Дуже абстрактне. Були стереотипи щодо благодійності. Наприклад, ми не могли зрозуміти, чим відрізняється благодійний фонд від громадської організації. На той момент було слабке уявлення про внутрішні процеси та про те, якими принципами треба керуватись при побудові власного фонду. Був стереотип, що благодійний фонд — це лише адресна допомога. Він досі живе в суспільстві, тому саме час його розвіювати. Ще один — це ніби у благодійних фондах не виплачують зарплати: всі волонтерять, але ніхто не їсть. Спочатку у нас через цей стереотип була проблема — як зробити так, щоб у фонді люди отримували гроші. Тепер ми здобули досвід і розуміємо, як це працює.
З чого ви почали, коли засновували фонд?
Inspiration Family почалася з зустрічей, які проводили Soul Sisters спільно з Cancel/R та Квант. Ми знаходили приміщення, збирали пацієнтів та ділилися успішними історіями, порушували важливі питання, піднімали теми, про які ніхто не говорить. У нас була тісна компанія, ми побачили потребу в таких розмовах та вирішили провести великий захід у Львові. А потім подумали: «Чому б не організувати форум?». Успішно провели перший, потім реалізували Cancer Survivors Day, вирішили взятися за другий форум і зненацька зрозуміли, що вийшли на той рівень, коли можемо робити набагато більше, ніж просто точкові проєкти.
Наш другий форум став поштовхом до цього, адже там ми зібрали представників держави, громадських організацій, лікарів, небайдужих людей — всіх на одному майданчику. Саме він став трампліном для того, щоб ми остаточно об’єдналися, створили фонд і почали займатися системними змінами.
А яким був перший крок до створення фонду?
Ми довго намагалися зрозуміти свої ролі, тому що коли всі приходять у проєкт, є ентузіазм, але немає розуміння, як має працювати система. Спочатку ми всі разом робили все. Зрозуміли, що це неефективно, бо якщо немає відповідальних, то нема і з кого запитати. Так і утворюються проблеми. Коли ж вирішили створити офіційну організацію, потужно замислилися над тим, хто чим займається, куди ми рухаємося та яка наша стратегія. У вересні 2020 року зареєстрували фонд — це був вже зважений для нас крок, бо щонайменше всі звільнялися з попередніх робіт і робили це основним видом діяльності.
Чим це відрізнялося від того етапу, коли фонд ще не був зареєстрований?
Змінилися підхід до роботи, статус та напрямок діяльності. Ми стали серйознішими та зрозуміли, що нам потрібні стратегія, чіткий план, фінансування. Ми почали продумувати кроки наперед та правильно позиціонувати себе. Люди хочуть розуміти, чим ми займаємось, але насамперед і ми повинні розуміти, що ми змінюємо.
Це злагоджена робота, хоч і багато процесів все ще недосконалі. Ми постійно навчаємось, адже прийшли без благодійного бекграунду. Ми проходимо дуже багато тренінгів, відкриваємо чимало нового для себе, беремо консультації від спеціалістів, якщо відчуваємо, що в тій чи іншій галузі маємо прогалини у знаннях.
Є люди, які вірять у нас, люди, які нас підтримують. Коли фонд працює офіційно, статус стимулює бути кращим і накладає певну відповідальність. Іноді буває, що більше немає сил, а розвернутися і піти або поміняти роботу ми вже не можемо. У нас є відповідальність: внутрішня та зовнішня.
Чим відрізняється благодійний фонд від громадської організації?
Сама структура інша та фінансові вливання відбуваються інакше. У нас спочатку було три окремі громадські організації: Soul Sisters, Cancel/R та Квант, які потім об’єдналися у фонд. На нього завжди легше збирати гроші, ніж на громадську організацію. Остання може жити на пожертвування та членські внески, а фонд простіше презентувати суспільству, він зрозуміліший.
Звідки ви взагалі отримуєте фінансування?
Існують різні типи фінансування. Це можуть бути гранти, внески від населення та партнерство з бізнесом. Останнє часто буває, якщо це проєкт, цілі та завдання якого підходять бізнесу для просування. Якщо їм подобається те, що ми робимо, вони бачать у цьому перспективу та майбутнє, тоді вони нас підтримують. Для них це непоганий репутаційний внесок. Бізнес дуже добре підтримує тему раку молочної залози, бо вона відома всім.
Люди завжди підтримують щось, що їм зрозуміло. Якщо комунікувати їм, що ми займаємось системними змінами у сфері онкології та збираємо гроші саме на них, то мало хто зрозуміє. Те ж саме з адвокацією пацієнтів — це досить складно. Замість цього ми збираємо гроші на зрозумілі проєкти, наприклад, Goodbyehair, де жінки, які лікують онкологію, прощаються з волоссям. Він дуже емоційний, тому на нього легко фандрейзити.
Є проєкт «Рівний консультант», його також просто пояснити. Рівний консультант — це людина, яка пройшла лікування, має досвід життя з діагнозом «рак», пройшла навчання і в окремому кабінеті консультує людину, яка тільки-но зіткнулася з діагнозом. Основне завдання —невербально знизити рівень тривоги та сказати, що з цим можна впоратися і жити далі.
Підсумовуючи, ми шукаємо фінансування залежно від діяльності.
Які ваші основні завдання та обов’язки?
Одна з основних моїх функцій зараз — представницька, бо я — обличчя фонду. Якщо говорити про операційну діяльність, то найскладніше для мене завдання — це приймати ключові рішення. Адже якщо у команді є суперечності, то останнє слово залишається за мною. Всі фінансові та юридичні питання також вирішую я. Проте якщо говорити про загальну роботу фонду, то працює вся команда. Ми ж співзасновниці на рівних правах, але я ще й на посаді директорки та маю деякі повноваження. Ми зрозуміли, що нам треба розрізняти, де ми працюємо та приймаємо рішення як співзасновниці фонду, а де я говорю як директорка. Складність у тому, щоб відчувати цю делікатну грань та лавірувати. Тому не можна сказати, що весь фонд та всі процеси зав’язані виключно на мені.
Саме зараз я займаюся комунікаціями з державою, всім, що пов’язане з онкологією у національній політиці. Беру участь у робочих групах та переговорах, займаюся комунікацією з міжнародними партнерами, листуюсь і запускаю процеси. Якщо у нас є якийсь проєкт, то є також відповідальна за нього людина. Якщо це форум онкопацієнтів, або проєкт стосується системних змін у сфері онкології чи роботи з державою, це моя зона відповідальності. Якщо потрібно піти на зустріч до стратегічно важливих партнерів, то там також обов’язково буду присутньою я.
Чи не складно керувати цілою організацією?
Класно, що нас п’ятеро, бо це величезна підтримка одне одного. Одному, як мені здається, всім керувати неможливо. Ми дуже всі різні, шляхом цього кожен закриває собою частину обов’язків, і так складається цілісна картина.
Чим взагалі робота у звичайній організації відрізняється від роботи у благодійній?
Єдина складність — у сприйнятті. Тому що благодійна діяльність у свідомості людей все ще є чимось для студентів.
На мій погляд, нічим особливим. У мене був внутрішній запит на те, щоб щось змінювати, тож для мене в цьому контексті важливі місія та візія проєкту. Але з точки зору бізнес-процесів, взагалі немає різниці — це така сама структура, просто в певних областях діють різні закони.
Комунікації, стратегії, фінансування — це все бізнес-підхід. Ми “продаємо” себе, розповідаємо, чому нас треба підтримати та чому ми існуємо. І при цьому ми маємо щось дати іншій стороні. На етапі формування організації теж схожа історія — це складний процес, в ході якого постійно шукаєш якісь рішення та не завжди розумієш, як треба вчинити. Це така ж робота як і в будь-якій іншій сфері, існують ті ж посади: директор, бухгалтер, pr-спеціаліст, менеджер проєктів, менеджер програм тощо.
Єдина складність — у сприйнятті. Тому що благодійна діяльність у свідомості людей все ще є чимось для студентів. Умовно кажучи, це тимчасове заняття, а не справа на все життя.
Але ж є якісь нюанси?
Так, в роботі з державою. Це все одно досить неповоротка структура і є багато питань, які навіть при всьому нашому бажанні складно розв’язати. Наприклад, ми якесь питання до певного етапу відстояли, а воно пішло вирішуватися далі на рівні, куди ми не маємо доступу. На цьому моменті ми не знаємо, що з ним буде і яку кількість кіл бюрократичного пекла воно пройде, тому що на процеси у міністерстві ми впливати не можемо. Так, ми молодці, ми все зробили, вклали купу сил, але що ми отримаємо на виході — невідомо.
Що вам найбільше не подобається у вашій роботі?
Не подобається рівень стресу. Він виникає не через те, що це складна тема — з цим якраз проблем немає, адже ми її прожили, прийняли та спокійно про неї комунікуємо. Взаємодія між організаціями якась конкурентна, проте було б добре вміти домовлятися і підсилювати один одного. Поки що цього не відбувається, і від цього деколи можна впасти в розпач.
Ще стрес викликають моменти, коли ти розумієш, що нічим не можеш допомогти людині. Ми знаємо, в чому ми компетентні, і де пролягають межі нашого впливу. Але це завжди боляче. Відразу виникає почуття безсилля, бо начебто ти фонд і працюєш для того, щоб допомогти, а зараз, у цьому конкретному випадку, не можеш нічого вдіяти. Іноді буває вигорання, особливо коли багато ресурсу потрібно витратити, але немає, де його поповнити.
Що ж змушує вас рухатися далі?
Коли обертаєшся і дивишся на виконану роботу. Це потрібно робити регулярно, особливо у фонді, тому що ми постійно працюємо і іноді не помічаємо зміни. Адвокація, наприклад, дуже пролонгована у своєму ефекті та у досягненні мети. Це довгий процес, результати якого будуть помітні лише через 5, а то й 10 років. Але коли зупиняєшся, обертаєшся і дивишся на вже втілені в життя проєкти, на спільноту, яку ми формуємо, це тішить.
До того ж, ми маємо особисту мотивацію, ми в цій історії живемо і вже нікуди не дінемося. У нас все одно є ризики зіткнутися з новим захворюванням, і ми це усвідомлюємо. Це змушує рухатись далі. Ти це робиш для чогось і для когось, це нівелює багато недоліків.
Чи відчували ви на собі у роботі ґендерні забобони?
Я з такою проблемою не стикалася. Єдине, що нам партнери іноді дещо поблажливо можуть говорити «дівчата». Деяких колег це дратує, я ж спокійно ставлюся. Я можу бути ким завгодно у певних межах, головне, щоб справа рухалася, а результат досягався.
Які зміни відбулися у вашому житті саме завдяки цій роботі?
Змінилося дуже багато, адже у цій роботі багато викликів. Ми постійно робимо щось, чого раніше не робили, та щоразу підвищуємо планку. Тому ми у процесі вічного навчання. Іноді ми йдемо кудись, де не були до того, та знаємо лише те, що нам потрібно на цю зустріч, щоб розв’язати конкретне питання. Так розвивається сміливість та звичка брати на себе відповідальність. Що добре і водночас погано — виробився перфекціонізм, коли «ми не можемо зробити неідеально».
Самооцінка зросла, як і почуття власної цінності, тому що тепер я розумію, що можу зробити багато і вплинути на глобальні процеси. Змінилося навіть моє самовідчуття. Коли ти представляєш фонд на певному заході високого рівня — сьогодні для нас це вже норма, але якщо абстрагуватися, то це дуже круто, а ми цього вже не помічаємо.
Які зміни у секторі хочеться бачити?
Люди мають здобути здорове розуміння благодійності, наприклад, що вона не обов’язково означає лише волонтерство. Хочеться, щоб не було стереотипного мислення — про ті самі фонди та адресну допомогу. Усередині сектора хотілося б розвивати культуру взаємин. Важливо бути етичними по відношенню одне до одного та не знецінювати роботу колег, тому що кожен з нас робить важливі речі.
