Труднощі у житті — скінченні, та вони можуть спричинити дискомфорт, коли людина не може знайти сил чи мотивації знову повернутися до активного життя.
У цьому матеріалі ставимо 10 незручних питань КПТ-психотерапевтці та координаторці благодійної організації «UA Mental Help» Алісі Слюсар — про те, чому ми відмовляємося від своїх бажань, відтерміновуємо втілення мрій та ніяк не наважуємося знову натиснути на «старт».
Що таке «синдром відкладеного життя»?
Описати синдром відкладеного життя можна популярними фразами на зразок «не чіпай, то на Новий рік» або «відпочиватиму вже після перемоги». Він знайомий чи не кожному: коли від покоління до покоління перемандровує кришталевий сервіз «тільки для почесних гостей», а в шафі припадають пилом нові, жодного разу не одягнені речі «на урочисті події», а наші батьки й родичі сумують за непрожитими миттями життя. Цю традицію продовжуємо й ми самі.
Що спричиняє цей стан?
«Замороження» може виникати через очікування або установку, що відновити нормальний ритм життя можна буде після певної події — наприклад, в українському сьогоденні після повернення певного населеного пункту чи після нашої перемоги у війні.
Інші причини — низька самооцінка та невпевненість у собі. Людина може вважати себе недостатньо професійною, цікавою, навіть невдахою. Якщо людині притаманний ще й перфекціонізм, то вона може відкладати бажання і плани — страшно не впоратися.
Чому ми ставимо життя на паузу?
В умовах стресу та небезпеки завмирання зберігає відчуття стабільності й безпеки, отже дозволяє пережити цю страшну подію. Людина ставить життя на паузу повністю, залишаючи активною лише певну частину, умовну соціальну чи професійну «роль». Але життя триває, а зупиняти час можуть лише герої фільмів на кшталт «Зоряного шляху» та «Доктор Хто».
Коли з’явилася проблема?
Це не нове явище. Детальніше його почали досліджувати після Другої Світової, а власне терапія стресових і постстресових проявів, станів та синдромів стрімко розвивається з кінця 80-х років ХХ століття.
Поняття «синдром відкладеного життя» вперше згадує доктор психологічних наук Володимир Серкін у 1997 році. Він вивчав жителів півночі, що роками мріють про переїзд, але «колись потім». І вірять, що їхнє справжнє життя розпочнеться якось пізніше. Але цей час переважно так ніколи й не наставав.
Як проявляється стан «життя на паузі»?
Якщо хочеться пливти за течією, немає бажань і не хочеться нічого вирішувати (особливо, якщо людина за природою активна і ініціативна) — це воно. Мислення стає млявим і повільним, без новизни й ідей, втрачається більшість емоцій. Людина починає діяти обачно і без зайвих рухів. На свідомому та підсвідомому психічних рівнях функціонування відбувається «швидка заморозка» — тобто ми поводимося, думаємо й почуваємося інакше.
Спектр проявів життя звужується, а радість від купівлі нових речей чи задоволення від посиденьок з друзями перетворюються у втомленість, ступор і апатію. Умовно, в людини є спогади з минулого та уявлення про майбутнє, в якому вона повертається до звичного життя. Проте посередині залишається пустка, заповнена лише обмеженнями та заборонами на радість і позитивні емоції. У цій пустці людина починає закриватися, перестає спілкуватися з близькими і друзями, водночас не знайомлячись із новими людьми, не шукає роботу та не займається саморозвитком.
Як виглядає життя людини, що «завмерла»?
Уявімо, наближається довгоочікувана весна, а ви вже декілька місяців не оновлювали гардероб, аргументуючи, що нікуди ходити, був карантин, потім повномасштабне вторгнення, а зараз взагалі не на часі. Але час іде, речі зношуються і ось уже на улюбленому светрі з’явилася дірочка. Ви ігноруєте це і коло закручується: ви не хочете купувати новий светр, потім не йдете в гості до друзів, щоб не псувати їм радість своїм похмурим настроєм, зайвий раз залишаєтеся вдома. Вже й батьки та колеги починають відчувати, ніби ви віддаляєтесь, у вас самих меншає сил на працю та спілкування з людьми навколо. Так триває декілька місяців, до поганого настрою додається роздратування, апатія — й зненацька людина втрачає сенс життя.
Є три стратегії поведінки в стресі: замри, біжи, бий. Чому деякі люди обирають завмерти і коли цей стан стає проблемою. А коли, навпаки, допомагає?
Відчувати час по-різному природно: він то зупиняється і стає «в’язким», то, навпаки, пришвидшується. Це свідчить про зміни нашого психологічного стану. Сприйняття часу особливо викривлене в стані сильного стресу. Наприклад, коли є загроза життю. Тоді наш організм типово реагує, обираючи одну з трьох стратегій: «бий», тобто дій активно, «біжи», тобто тікай із ситуації, чи замри, тобто пригальмуй всі процеси. Так еволюція подбала про те, щоб ми вижили.
Кожна з трьох стратегій реагування на стрес є нормальною, проте довготривале й неусвідомлене перебування в стані «замри» приносить у життя багато проблем і знижує його якість.
Чи можливо змінювати стратегію в процесі життя і знову ж таки, від чого це залежить?
Змінити спосіб реакції на стрес можливо, але це важке завдання. Наші реакції підсвідомі, тож потрібен час. Все індивідуально, а суть — у тренуванні, аби набути нових навичок поведінки, які автоматично спрацьовуватимуть у певних ситуаціях. Саме тому, наприклад, військові багато тренуються: формують навичку в більш-менш спокійних умовах, щоб при необхідності вона виконувалася без обмірковування, за замовчуванням.
Як зрозуміти, що завмер?
Сигналізувати про те, що ви потрапили в пастку синдрому відкладеного життя, можуть такі думки:
- нащо це взагалі робити, нічого путнього не вийде;
- почекаємо, подивимось;
- ще невідомо, що буде, аби не гірше;
- радіти не на часі, он скільки смертей.
Водночас на фізіологічному рівні стан «замри» може проявлятися в сповільнених рухах. Людина може довго не змінювати позу, не мати апетиту та почуватися так, ніби все відбувається на віддалі від неї, нереальне — мов фільм. Емоції та міміка також стають менш вираженими та жвавими. І навіть якщо в нормальному житті ви спокійні та, наприклад, активно не жестикулюєте в розмові, темп уповільнюється. При цьому симпатична нервова система залишається активною: серце може битися швидше, мучитиме синдром подразненого кишківника, пересихатиме в роті тощо.
Як допомогти собі «розморозитися»?
Знати про проблему добре, але щось із нею треба робити. Звичайно, швидше і краще — це звернутися до спеціаліста, який підбере індивідуальний сценарій терапії. Але певні речі можна зробити й самому. У нагоді стануть підходи з КПТ-терапії, а саме:
— розпізнати проблему та назвати її — умовно;
— проговорити чи прописати, як саме вона впливає на ваше життя, близьких і оточення;
— подумати чи пофантазувати, що хотіли б змінити, але не дозволяєте собі, відкладаючи на потім;
— поставити реальні цілі;
— почати робити — навіть маленькі кроки;
— проаналізувати результати і продовжити втілювати бажання й потреби далі.
Після того, як дія «заморозки» закінчиться, людина знову почне більше рухатися, впускати в життя нові події та активності. Проте варто усвідомлювати, що в певних аспектах зміна може відбутися різко і, наприклад, з’явиться раптова жага до фізичної активності чи бажання відправитися в незвичайну подорож. Така реакція нормальна і ваш внутрішній маятник згодом стабілізується.
