Чому люди роблять добро і чи існує ген альтруїзму? Звідки ця потреба? Що відбувається в організмі на клітинному рівні, коли ми робимо добру справу?
Знайти відповіді допомагають:
- клітинна біологиня Ольга Маслова
- когнітивно-поведінковий психотерапевт Євген Пілецький
Клітинна біологиня, науковиця та популяризаторка науки Ольга Маслова
Чому люди взагалі роблять щось хороше?
Творити добро для людини — цілком природно. Тут є два мотиваційні вектори. З одного боку — це кайф від альтруїзму, який у деяких людей більше виражений. З іншого — прихована вигода.
Є велика ймовірність, що за хороші справи нас будуть хвалити. Ми до цього прагнемо і тут немає нічого поганого чи дивного.
Одним людям важливіше, щоб їм прямо говорили, які вони молодці, іншим це менш важливо, тому вони можуть робити добрі справи тихо. Знову ж таки, не варто засуджувати першу групу людей за те, що вони хочуть ділитися своїми здобутками та вчинками з суспільством.
Це навіть не повернеться язик назвати словом «хизується».
Звісно. Еволюційний рух та психосоціальна стадія, коли ми є суспільством з високими технологіями та розвиненою наукою, пов’язані в тому числі з бажанням бути кращими, відчувати власну значущість. Остання, до речі, — один із факторів довголіття. Люди, які відчувають власну значущість, мають внутрішні стимул і мотивацію жити довше. Їм потрібно паливо, щоб підтримувати внутрішнє вогнище.
Взагалі, у людей можуть бути різні рівні схильності до альтруїзму та до потреби відчувати соціальну значущість.
Це що, про ген альтруїзму? Я думала, це міф.
Гену альтруїзму точно не існує. Але деякі поліморфізми, тобто варіанти генів, дійсно дають трошки більшу чи меншу схильність до добрих справ. Але як і з усім, що пов’язане з поведінковою генетикою, тут потрібно обережно підбирати формулювання.
Подібні речі — це сукупність генетичної бази та тих умов, в які ми потрапляємо в процесі розвитку. Умовно, генетичний тест може дати додаткові відомості, але гени це точно не те, що ставить хрест на благодійності або гарантовано робить вас хорошою людиною.
Що відбувається в організмі на клітинному рівні, коли ми робимо добру справу?
Як і з будь-якими складними актами, немає чіткої формули. Зазвичай це комплекс подій, який охоплює нашу «систему винагороди», тобто все, що пов’язано з дофаміном. Треба підкреслити, що справа не в його кількості, як часто помилково кажуть, а у тому, з якими саме рецепторами він зв’язується, як у конкретної людини ці рецептори побудовані — а ось це вже залежить від її генетичних передумов…
Можна сказати, що запалюється «система нагороди», ми відчуваємо себе молодцем і на цьому паливі можемо зробити щось круте вже в професійному сенсі. Насправді існує класний ефект сніжної кульки — ми робимо добру справу, у нас запалюються необхідні нейрончики, і на цій тязі ми можемо робити ще щось хороше, щоб примножити цей стан.
Чому тоді всі ще не кинулися рятувати планету і людство, щоб примножити стан задоволення?
Інколи зробити найпершу добру справу найважче. Якщо у вас збіднений радістю період, може не вистачити ресурсу, а в окремих випадках задача зробити добру справу ще й додасть стрес. Людина ходить, переживає і думає, як правильно все зробити, й може навіть зайти у депресивний стан. Однак, якщо після всіх перепон людина все ж робить щось хороше, у неї з’являється відчуття виконаної справи, а це дуже приємно!
Потім навіть може активуватися не дофамінова система, що відповідає за очікування вчинка, а серотонінова, що дає радість від перебування в моменті. Плюс, якщо це щось пов’язане з соціальною активністю, можуть активуватися окситоцинові шляхи. Але, знову таки, це довгий шлях. Не буває так, щоб жахнув окситоцин — і ми пішли масово робити добрі справи. Дофамінова система відповідає за очікування вчинка, а серотонінова дає радість від перебування в моменті.
Що може завадити бажанню робити добро?
Є багато супутніх проблем, які можуть супроводжувати нашу благодійність. Наприклад, я, буває, перебираю речі й хочу їх віддати у добрі руки. Але я розумію, що зараз віднесу їх кудись, там речі почнуть оцінювати, може десь буде пляма… Я знаю, що це мої внутрішні комплекси, але це часто доставляє неприємні відчуття та гальмує. Тому коли з’явилися Кошики Добра, куди можна просто закинути речі, — проблема для мене вирішилася. Тепер є радість і передчуття цього ритуалу, елемент стресу зник.
Це, до речі, хороше зауваження — благодійним організаціям варто брати до уваги певні поведінкові речі і робити благодійність комфортною. Скажімо, як в цьому випадку с кошиками для вас.
У кожного є свої причини зробити дію чи відмовитись від неї, свої больові точки. Комусь складно спілкуватися з певною категорією людей, комусь боляче дивитися на тварин у притулках, хтось не може виносити тему раку.
В процесі пізнання себе треба бути обережним, щоб альтруїзмом не робити погано собі ж і не відвернути себе від добрих справ.
Ця система працює так — ми щось робили, нам сподобався результат, і тепер хочемо повторити. Якщо будемо запам’ятовувати тільки біль, який супроводжує процес, то самі собі будемо ставити перепони й говорити: «А може не треба?». Правильно кажуть, що для кожного є свій формат добрих справ.
Чи залежить інтенсивність позитивних емоцій від формату благодійності?
Це залежить від того, як у людини в мозку побудована система пріоритетів, а вона так чи інакше матиме градацію. Навіть якщо людина пересадила рослину у вазон і цим її врятувала — за амплітудою ці емоції можуть бути схожі на емоції від внеску 50 грн у фонд.
Є форма благодійності, коли людина, наприклад, раз на місяць переводить якусь суму у конкретну організацію, але не бачить миттєвого результату цього вчинку. До такого простіше звикнути — у якийсь момент це починає сприйматися як рутина, а благодійник не отримує спалаху іскор «вау, я класний». Фоном може звучати «я молодець», але сприймається це більше як робота.
Інша справа, коли щось вийшло спонтанно — наприклад, людина не планувала нікого сьогодні рятувати, аж раптом витягла в останній момент кошенятко з-під коліс. Тут вона крім вищезазначеного отримає ще й додатковий адреналін і точно цей випадок запам’ятає. Тим легше буде такі емоційно насичені спогади «погладити» в сумний момент, коли знадобиться згадати щось приємне.
Ти робиш добрі справи? Який випадок першим згадується?
Намагаюся, але зазвичай вони у мене виходять випадково і як побічний продукт чогось іншого. Якось я йшла вулицею Лук’янівською на Татарці (назву місця я згадую не просто так), а назустріч крокував чоловік поважного, але незрозумілого віку — чи то 45, чи 60. Він був з паличкою — видно, що незрячий. Чоловік звертався до багатьох, намагався доторкнутися й щось сказати, але ніхто не звертав уваги. Я не змогла пройти повз і вислухала його, а він всього-на-всього просив довести його до місця, де живе. На вулиці Лук’янівській — чого ж я про неї згадала, — будинки стоять на гірці, тому у деяких між першим поверхом і землею є ніші. В одній із них чоловік і жив. Звісно, у нього з самопочуттям були величезні проблеми — безпритульним бути важко, а сліпим до того ж — взагалі жах. Тому я вирішила йому допомогти.
Для мене взагалі тема безпритульних дуже болюча, тому що кожного разу я думаю про те, що у кожного є щемка історія.
Когнітивно-поведінковий психотерапевт Євген Пілецький
Чому люди прагнуть робити добро?
Благодійність у нашій природі. Еволюційно ми виживаємо не на рівні одиноких особин, а на рівні виду.
Для існування нам необхідні спеціальні інструменти, в тому числі еволюційно значущі. Альтруїзм у цьому плані відіграє доленосну роль. Сама необхідність робити добро, в тому числі пожертвувати власним життям заради іншого — критично важлива для людства властивість. Саме тому фраза «виживе найсильніший» — це не зовсім коректна. Ми не в змозі існувати поодинці.
Багато хто вірить в існування гену альтруїзму. Що ви про це думаєте?
Його не існує. У нас в голові є чудернацький механізм, який змушує весь час шукати прості відповіді на складні запитання. А соціальна поведінка сама по собі є дуже складним комплектом стратегій, патернів, тактик тощо.
Що відбувається з людиною на психологічному рівні, коли вона робить добрі справи?
Коли людина робить добру справу, то отримує умовну винагороду — таку галочку навпроти пункту «молодець» у голові, яка приносить задоволення. Варто розуміти, що наші найбазовіші потреби пов’язані з біологічною безпекою — щоб були їжа, тепло, захищеність тощо, — але всі вони ніби формуються через призму соціальної взаємодії.
Практично всі наші базові потреби так чи інакше зав’язані на людях, тому для нас бути в суспільстві є суворим must.
Коли ми здійснюємо просоціальні вчинки, покращуємо думку про себе, власне положення серед людей і їхнє ставлення до нас, підіймається й наш настрій.
Багато хто вважає: якщо ти ділишся своїм добрим вчинком, наприклад, у соцмережах — то просто хизуєшся. Мовляв, справжні добряки тримають свої гарні вчинки при собі.
Це релігійна норма, яка по суті є формою регуляції соціальної поведінки. І не завжди вона відповідає нашим реальним потребам, тому що більшості все ж хочеться, щоб про їхні дії дізналися інші та схвалили їх.
Від самого акту добра ми отримуємо якийсь кайф. Люди, які, наприклад, страждають від розладу, пов’язаного з нестачею емпатії — так званий антисоціальний розлад особистості, — абсолютно не переймаються з приводу того, що їх не приймає суспільство. Вони просто використовують людей як інструмент.
А якщо навпаки у людини розлад, пов’язаний з надлишком емпатії — прикордонний, наприклад, коли постійні емоційні гойдалки, — чи означає це, що вона більше схильна до добрих справ?
Я думаю, прямої кореляції немає. Навіть якщо вона буде робити добрі справи, то надаватиме їм інше значення.
Так дуже часто буває, наприклад, при самопожертві, та пов’язано з теорією прив’язаності. Людина починає нав’язувати добрі справи. Заведено думати, ніби самопожертва — це по суті нещасна жертва, але ні.
Приклад — бабуся, яка говорить: «Внучок, поїж», а коли той не хоче, то вмить стає несамовитою й кричить: «Як це не хочеш? Я ж так старалася!»
Cхема самопожертви працює за логікою: «Якщо я вам буду робити добро хоч навіть насильно, то ви мене полюбите». Це вже більше схоже на розлад, коли є надлишок добра, який не потрібен. Що занадто, то нездорово.
Чи правильно я розумію, що людина не робить добро тільки заради добра? Все одно є якісь особисті цілі — підсвідомі або свідомі.
Ціллю може бути банально отримати задоволення від того, що вона робить добро.
Чи можна поліпшити якість свого життя за допомогою добрих справ?
Якщо це буде в межах розумного, а не тоді, коли добро приходить з кулаками й наполегливим «бабусю, не чиніть опір, я переведу вас через дорогу». Тоді це не добро, а скоріше маніпуляція. Роблячи добро, необхідно усвідомлювати потребу в ньому людей, яким ви це добро завдаєте.
Чи робите ви добрі справи?
Так, ось навіть прямо зараз ми з сім’єю мого брата ліпимо булочки. І ось здавалося б, дрібниця, а приємно.
