Історія кішечки з Бородянки, яка переховувалася на 7-му поверсі зруйнованого будинку, облетіла всі новини. Її порятунок став можливий завдяки спільноті волонтерів ЗооПатруль, які витягують тварин з покинутих господарями квартир з самого початку повномасштабної війни.
Ми поговорили з Сонею Садовською, співзасновницею та директоркою відділу комунікації та маркетингу ЗооПатруль. Про появу та діяльність ініціативи, причини, через які господарі можуть залишати своїх вихованців у квартирі, а також про найяскравіші історії хвостиків.
Розкажіть про ЗооПатруль — як ініціатива з’явилася?
З’явилася організація тому, під час війни у ній виникла потреба. Особисто я була зовсім не дотична до цієї сфери, інший наш співзасновник, Дмитро Ревнюк, хоча б частково — у нього був журнал під назвою «Світ ветеринарії». Я взагалі працювала сценаристкою на Film.ua і ще 23 лютого ввечері ми підписали з кіностудією контракт на фільм. Я донатила зоозахисним організаціям, але на рахунку тварин, яких я врятувала, був тільки один котик, що потрапив під колеса автомобіля. Це і був увесь мій досвід з порятунку життів.
Але з 24 лютого господарі почали виїздити з Києва та передмість і з різних причин залишили своїх тварин вдома. Більшість власників були впевнені, що скоро повернуться. Та час ішов і стало зрозуміло, якщо зараз нічого не зробити, хвостики почнуть просто помирати. Почалося все з того, що знайомі Дмитра звернулися до нього з проханням дістати котика з квартири. Він зробив дірку у стіні і через неї виманив тваринку, сфотографував це і виклав у соцмережі. Цей знімок викликав великий ажіотаж. У Дмитра просто розривався месенджер від прохань допомогти й іншим тваринам від людей, які дійсно переживали та намагалися придумати, як дистанційно дістати своїх улюбленців із зачинених квартир. Тому з Дмитра власне розпочинається вся наша історія, він нас усіх зібрав разом.
З кого складається ваша команда?
У нас чотири співзасновники. Дмитро Ревнюк, його дружина Анна Ревнюк, я — Соня Садовська, і Марія Єрохіна. У нас свої окремі департаменти, у кожному з них є низка працівників. Наприклад, у мене медіа відділ. Ми всі взагалі з кіноіндустрії.
Спершу нас було 1-3 патрулі, набрані зі знайомих. Діяльність була дуже точкова. Ми зробили соцмережі, і я намагалася про нас якомога більше розказати, щоб люди знали, куди можна подати заявку.
Але запити й без того сипалися по 50-60 на день і 3-ох патрулів вже було недостатньо.
Ми набрали ще людей і зараз у нас 22 патрулі — це зазвичай один водій та за сумісництвом патрульний і ще один патрульний йому на допомогу. Вони або виїжджають за конкретною адресою у заявці, або просто патрулюють вулиці у тих же Бучі чи Ірпені. Проте люди з відділів теж можуть брати участь у виїздах. Наприклад, буває, що хтось їде зняти матеріали для медіа, а повертається у результаті без фото, але з двома котами.
Буває, хтось їде зняти матеріали для медіа, а повертається у результаті без фото, але з двома котами.
Звідки ви берете кошти?
Перші тижні абсолютно все робилося власними коштами. Ми навіть нічого не приймали від небайдужих господарів, які готові були віддячити нам за порятунок своєї тварини. Це для того, щоб нас не сплутали з шахраями. У перший період війни був бум псевдозборів. Ми на той час ще не мали підтримки та впізнаваності серед людей та інтерв’ю в медіа, тому не хотіли, щоб людей ошукали, прикриваючись нашим іменем. Тоді ми за власні кошти заправляли автомобілі, купувати інструменти тощо. Але десь за місяць команда витратила близько 200 тис. грн. Ми зрозуміли, що все затягується, а тварин, яких треба рятувати, стає все більше: якщо у квартирах залишилося небагато, але з’явилося більше на вулицях.
І ви що ви вирішили змінити?
Тоді ми організувалися в ГО і вийшли на інший рівень. Зараз у нас в планах будівництво найбільшого в Україні притулку, зробленого по новому стандарту, що активно функціонує в європейських країнах. Це буде щось, геть не схоже на кошмарний формат “2000 в’язнів, які сидять в концтаборах все життя”, який, на жаль, можна зустріти у вітчизняній зоопрактиці. На днях у нас було відрядження, ми їздили у Берліні та в Брно — дивилися дві абсолютно різні установи: державний притулок та приватний притулок-ферму подружжя зооактивістів. Ми хочемо перейняти цей досвід і зробити так, щоб у нашому притулку тваринки були у комфортних умовах, наближених до домашніх, з достатньою кількістю простору і уваги для кожного.
Але найголовніше — зробити так, щоб вони там не жили довічно. Не дивлячись на круті умови в притулку, наша мета — знайти їм усім люблячі сім’ї. Тобто система така: тварини надходять у притулок, їх лікують, бо часто є така потреба, там вони перебувають, умовно кажучи, як на курорті-санаторії, проходять свою реабілітацію, а ми тим часом знаходимо для них родину.
В планах будівництво найбільшого в Україні притулку, зробленого по новому стандарту, що активно функціонує в європейських країнах.
Зараз багато небайдужих людей, готових забрати пухнастика до себе. Але, звісно, бувають і казусні історії, коли нам пишуть: «А можна у вас придбати песика мопса, ще й цуцика, і щоб він був ніжно-шоколадного відтінку». Тим часом ми забираємо з вулиць знедолених тварин, деякі з них — з уламковими чи кульовими пораненнями. Ми не іграшки роздаємо.
Часом бувало, що серед врятованих — тварини, які на виставках брали всі на світі нагороди — і тепер їм потрібен дім. Але частіше його потребують хвостики, які не мають далеко не блакитну кров.
Ми постійно закликаємо: у якому б жахливому стані ви не побачили б тваринку на вулиці — заберіть її, напишіть нам, ми полікуємо і все з нею буде файно, значно краще ніж на вулиці. Якщо ви захочете, то заберете потім собі, а як ні — знайдуться інші охочі. Але рятувати точно треба. Чи тваринку викинули, чи вона втекла від страху і загубилася, або господарі взагалі мертві — таке зараз теж, на жаль, буває, — ми цього не знаємо. Але знаємо точно: вулиця — не місце для домашніх тварин.
Чому спочатку вирішили займатися саме порятунком покинутих у квартирах тварин?
У тварин, які залишилися вдома самі, дуже обмежений ресурс для життя: їжа і вода, яку залишили господарі. Тому способи порятунку треба було вигадувати терміново. Щоб врятувати деяких іноді було достатньо пояснити людям, що можна відправити сусідам ключі Новою поштою. Нам часто дзвонили з інших міст — і там часто справді було достатньо цієї підказки. На початку роботи ми опрацювали 800 заявок, але виїздів на місце за ними було всього 200.
До нас можна подати заявку на допомогу. Це абсолютно безплатно і можна зробити за формою або зателефонувати на гарячу лінію за телефоном 099 130 3030, чи написати в дірект у соцмережах, де вам теж надішлють форму.
Заповнюють заявки саме ті люди, які залишили тварин?
Часто вони, але бувають і ті небайдужі, хто просто чує або знає про таку проблему. Тому ми радимо, якщо ви просто знаєте про залишену тваринку, спершу закидайте інформацію в чати будинку. Може хтось з сусідів зараз є і може подати заявку. Ми тоді відразу включаємося в роботу. Звісно, щоб розпиляти двері потрібна згода власника. Якщо сусід подав заявку, то далі ми контактуємо з ним, шукаємо господаря, домовляємося. Найголовніше — дізнатися, що проблема є. А хто про неї повідомить, не так важливо: господар, сусід або сам кіт покличе з балкону.
Бувало таке, що ви зв’язуєтеся з господарем, а він такий «та нє, не треба рятувати»?
На жаль, буває. І це була і є велика для нас проблема. У тих, хто менеджерить цей процес порятунку, не раз траплялося вигорання через це. Але така специфіка нашої роботи. Якби ми були, наприклад, дизайн-студією, то могли б просто відмовитися від замовлення поганого клієнта. Але не у випадку з поганим господарем. Тому що наш основний клієнт закритий у квартирі. Ми це робимо для нього — того, хто там нявкає чи гавкає, страждає та може померти з голоду.
З господарем нам доводиться якось домовлятися. Іноді вони погоджувалися, але з мотивацією на кшталт «дістаньте з квартири, бо труп буде смердіти». Деякі не дозволяли дірку у дверях зробити, адже шкода дверей, пропонували обережно їх відкрити та закрити. Але ми ж не професійні зламники. Ми можемо прорізати вихід для тваринки, якщо господар боїться, щоб ми не заходили. Інший варіант — зрізати петлі, а потім їх заварити. А коли людина повернеться, то відпиляє ці та поставить собі нові двері. Іноді нас про це просили самі господарі, якщо вони адекватні й для них життя тваринки важливіше.
Але коли господарі, м’яко кажучи, конфліктні, то у нас іноді була проблема навіть з тим, щоб вибити вічко дверей і через нього пустити трубку, щоб подавати корм і воду зачиненій тарині. Бо «якщо ми будемо лити туди воду, то паркет здується». Тоді ми самі не витримували й іноді казали: «А як ви думаєте, що ваш Мурчик зробить з вашими улюбленими диванами, коли буде помирати з голоду?».
Не розумію, навіщо взагалі заводити тварину, якщо до неї ставлення як до предмету інтер’єру.
Так, і це тотальна проблема. На щастя, люди різні. Є дуже відповідальні, яких залишити хвостика вдома змусили обставини. Поїхали вони, наприклад, у відрядження, залишили тварин на сусіда, а трапилася війна і той виїхав. А сьогодні, наприклад, у нас вийшов пост про хлопчика з Маріуполя, який накривав собою кота, щоб вивести його з міста. Ці випадки показують, наскільки ми різні, наскільки у нас багато людей з великим серцем, які, незалежно від віку, здатні до великих вчинків. І навпаки, як багато людей, яким треба пояснювати, що тварини — це не меблі та не іграшки, що це велика відповідальність. Якщо ви до неї не готові, купіть собі краще гарну вазу.
Сьогодні, наприклад, у нас вийшов пост про хлопчика з Маріуполя, який накривав собою кота, щоб вивести його з міста.
Коли ви рятуєте тваринку з квартири, куди вона потім направляється?
По-різному. Бувають адекватні господарі, які телефонують нам, турбуються про цю тварину і обіцяють забрати. І ми розуміємо, що так склалися обставини. Тоді ми рятуємо тваринку, за необхідністю лікуємо її. Вона може дочекатися повернення господаря на перетримці — у нас є багато волонтерів, які готові це забезпечити.
Іноді ми оплачуємо перетримку у клініці, якщо у пухнастика критичний стан. Але буває, що ми маємо справу з іншим типом порятунку, наприклад, коли господарі виїхали, ніхто нічого не сповіщав, а бідолашний котик сам покликав з балкона. І нікого не хвилювало, що пройшло два місяці і він п’є з унітазу та їсть землю з вазонів. Часто господарі думали, що він уже помер. Ну от якщо так, то забудьте про свого Мурчика або Рижика. У такому випадку для тваринки ми знаходимо новий дім. Або часто забирають патрульні. У нас зараз у патрульних по 3-4 коти дома. Або до нас напряму звертаються люди, які хочуть допомогти. Ми проводимо певну співбесіду і за її результатами приймаємо рішення — віддавати цій людині або шукати іншу. Головне, щоб люди були адекватні і ця тваринка більше ніколи не була залишеною.
Часто буває так, що викликають вас самі тварини, а не люди?
Так, кличуть, наприклад, сидячи на балконі і нявкаючи. У перші дні патрулювання у розбомблених містах було мало людей, тому коли машина приїжджала, до неї одразу бігли місцеві коти та вискакували на бампер. Вони бачили, що приїхали люди, і шукали у них порятунку. Раніше це були домашні тварини й вони звикли, що людина дає їм їжу та прихисток.
У перші дні патрулювання у розбомблених містах було мало людей, тому коли машина приїжджала, до неї одразу бігли місцеві коти та вискакували на бампер.
До того ж тварини відчувають, кому можна довіряти. Була, наприклад, вівчарка, в яку стріляли, у неї були кульові поранення. Вона прийшла до блокпоста. І здавалося б, у неї стріляли. Окупанти в камуфляжі. Але якимось чином вона зрозуміла, що на блокпостах зовсім інші люди у формі. Вже звідти нам зателефонували та передали цю розумну тваринку на лікування.
Які причини господарі тварин, яких вони покинули, озвучують? Чому не беруть їх з собою?
Коли нам люди розповідають: «Ой у мене було стільки речей, в машину не влазило» — ну просто в голові не вкладається. Наприклад, був пост, який так розійшовся, — з котиком у дитячому ліжечку. Родина мала у квартирі цілий зоопарк: котика, щуреня, папужку. Нікого з цієї квартири не вдалося врятували. Власники нам озвучили супернепереконливі виправдання. Досі не розуміємо, що їм заважало взяти звірят із собою? Люди з Маріуполя вивозять тварин під обстрілами, а в цьому випадку ситуація і близько не була не такою критичною.
Була ще одна історія, коли котика не вдалося врятувати. І це власне всього 2 випадки із 200, коли ми не змогли допомогти. У патрульної через цю історію стався нервовий зрив. До трьох ночі ми намагалися її заспокоїти, тому що їй дуже сильно боліло. А вона все через себе пропускає. Патрульна виїжджала тричі на виклик, а господарі не дозволили їй відкрити двері. Вона ніколи його не бачила зачиненого котика, але чула через стінку, як він просить про порятунок. Все, на що вдалося домовитися, це трубка для подачі їжі.
Коли господарі нарешті відправили ключі, було пізно — киця не дочекалася. І наша патрульна взяла всю цю провину на себе. Вона могла з ноги вибити ці двері та врятувати цю кицю. Але є тяжкий момент формального закону. Він часто йде у розріз з законом моралі.
Ми довго розбирали цю ситуацію і намагалися зрозуміти, де ми припустилися помилки. Що важливіше — прохання господаря не вибивати двері чи плач тваринки? Чи не зробимо ми так, що вибивши ці двері без згоди, ми скомпроментуємо діяльність своєї організації? І потім ніхто ніколи не звернеться до нас і це вб’є багатьох тварин, яких потенційно можна було врятувати. Ці всі питання дуже болісні і турбують нас і досі.
Але ж є сотні успішних кейсів. Мені, наприклад, до душі припала історія про кота Фенікса.
Так, ми досі не розуміємо, як те маленьке вижило. Цього кота врятував засновник організації Pethouse Володимир Крижанівський. Він допомагав нам від початку роботи, ще коли ми не знали навіть, хто він. Спочатку, Володимир дав нам перфоратори, коли їх не було де купити, бо магазини не працювали. Потім він з нами їздив на виклики.
Ми відчували, що йому не байдуже. І от сталася ця історія с Феніксом. Журналісти зробили фотографію з котиком, який весь обгорів. Вона дуже завірусилася в мережі, але хвостика ніхто так і не забрав. Ми цілу слідчу роботу проводили, щоб знати того кота і місце з фото. Володимир власною персоною поїхав на місце і забрав звідти багатьох котів. І Фенікса теж. Але не одразу впізнав у ньому кота з фотографії. Зараз малюк живе в офісі Pethouse, досі знаходиться на лікуванні, але має жагу до життя і кожного дня йде на одужання.
Чула, що вам погрожують судами за те, що ви наче крадете тварин?
Так, поясню чому. Часто ми підбираємо котів просто на вулицях — це переважно ті, які змогли якимось чином вибратися з квартир. Вони в жахливому стані. Наприклад, у будинку розлетілося вікно і кота чи пса посікло, а потім ще додалися інфекції.
Буває, що тваринка сидити на балконі й кличе на допомогу — в цьому випадку ми теж рятуємо. І інколи патрульні так переймаються ними, що залишають у себе. Але ясна річ, що ми маємо показувати у соцмережах свою роботу і врятованих тварин. Коли пост активно поширюють, можуть нізвідки з’явитися господарі, яким вже два місяці як було байдуже на свою тварину. Вони вимагають віддати кота і видалити про нього всі пости, бо тоді його можуть впізнати знайомі чи сусіди й подумати бозна-що. Тобто мотивація така — врятувати себе і свою репутацію, а не тварину.
Коли пост активно поширюють, можуть нізвідки з’явитися господарі, яким вже два місяці як було байдуже на свою тварину. Вони вимагають віддати кота і видалити про нього всі пости, бо тоді його можуть впізнати знайомі чи сусіди й подумати бозна-що.
Такі господарі починають давити на жалість, маніпулювати. Але якщо ви так жити без свого кота не можете, то чого ж ви його не забрали? А хвостик тим часом живе вже кілька тижнів у патрульного, який його возить в клініку, лікує, оплачує реабілітацію. Він врятував кота і ми знаємо, що він його не образить, тоді як колишні господарі залишили тварину на смерть. У такому випадку ми врятованого не віддаємо. Тоді люди часто починають погрожувати судами. У нас така позиція — якщо вони хочуть до суду, будь ласка. У нас також багато матеріалів за цими справами, є чим опонувати. Але жодну тварину ми не віддаємо, якщо не впевнені, що вона буде у безпеці.
Реквізити для підтримки волонтерскьої ініціативи можна знайти на офіційній сторінці у Facebook.
