Місяць життя у підвалах із двома маленькими дітьми на руках. Без світла і їжі. Під канонаду російської артилерії, що не стихає. 36-річна Вікторія Ковтун досі не може повірити, що змогла вирватися з окупації. Її рідне місто — Пологи (Запорізька область), росіяни захопили ще 3 березня 2022 року і воно досі під окупацією. Зараз родина Ковтун — у відносній безпеці та під опікою благодійників.
Ніби фільм про війну
«Ми наче побували всередині фільму про війну. Але все було — наяву: гранати, які розривалися під моїми вікнами, автоматні черги, які не змовкали. Ти не знаєш, чи житимеш завтра і що буде з твоїми дітьми», — таким пригадує життя в окупації 36-річна Вікторія Ковтун.
3 березня 2022 року. Російські війська вторглися в місто Пологи з напрямку Токмака. Першими окупантів зустріли бійці територіальної оборони. Зав’язався бій. Вікторія Ковтун, яка стала свідком тих подій, пригадує:
«Ми з чоловіком та дітьми саме ховалися в підвалі у сестри. Автоматні черги не стихали. Це було дуже близько. Ми просто мовчали і слухали, як кулі влучають у стіни».
Наступного дня Вікторія з чоловіком, сином і донькою повернулися додому, де залишилася дитяча молочна суміш. Вулицю, на якій жили, було складно впізнати, з болем пригадує Вікторія.
«Російська техніка повністю знищила людські подвір’я. Викривлені паркани, побиті стовпи. На дорозі — суцільне місиво, болото. Підходять сусіди і розповідають, що ми дуже вчасно поїхали з дому. Бо вже через 15 хвилин після цього йшла піша колона російських військових і вони розстрілювали машини в кожному дворі. Цілилися по колесах. У кого була відчинена хвіртка — заходили на подвір’я та зривали з автомобілів номери».
Ймовірно, окупанти робили все для того, щоб місцеві не змогли виїхати з міста. Росіяни боялися, що мешканці Пологів здаватимуть їхні позиції ЗСУ. В окупації родина Ковтун з двома дітьми прожила місяць.
Життя заново
Вікторія пригадує, як довго вагалася їхати з рідного міста чи залишатися жити там:
«Я розуміла, що чим довше живу в окупації, тим більше наражаю своїх дітей на небезпеку. О 9 годині ранку 5 квітня ми з чоловіком зібрали найнеобхідніші речі, посадили дітей в машину і рушили. Їхали колоною, де було багато машин. Отак і їхали всю дорогу, не зупиняючись до самого Запоріжжя. Наступного дня з Пологів таким самим чином виїхали мої батьки та бабуся».
Певний час родина мешкала в Запоріжжі. Винаймала житло. Пізніше — переїхали в Дніпропетровську область.
«Ми орендуємо трикімнатну квартиру. І там живемо всімох: я, мій чоловік, двоє дітей, мої батьки та бабуся. Трохи тіснувато, але ми раді, що у відносній безпеці», — розповідає Вікторія.
Сім’я живе на виплати для внутрішньо переміщених осіб, які нараховує держава. Багато допомагають і благодійники, говорить Вікторія.
«У Запоріжжі було багато благодійних організацій, куди ми зверталися. Вони давали нам підгузки та дитяче харчування. Це виручало. Бо коли ми виїжджали з Пологів, то я говорила чоловікові, що нам наших грошей вистачить тільки на підгузки. Допомагає наша Пологівська громада, яка в Запоріжжі. Видають щомісячно продуктові набори. Нам вистачає і ми їм дуже за це вдячні».
З-поміж тих, хто допомагає родині — і партнер СОС Дитячі Містечка, ГО «Українське жіноцтво». У рамках проєкту #SOSДіти передали родині підгузки, теплу ковдру, організували заняття з логопедом.
Завдяки потужній підтримці благодійників і теплим стосункам у родині дворічна Яна та дев’ятирічний Артем стали частіше посміхатися.
Родина Ковтун, попри вагання та страх, усе ж вирвалася з окупації. Але ще тисячі українських дітей залишаються жити на окупованих та деокупованих територіях, які постійно обстрілюються, розповідає національний програмний директор СОС Дитячі Містечка Дар’я Касьянова.
Починаючи з 2014-го року, благодійний фонд СОС Дитячі Містечка допомагає дітям, евакуйованим із зони бойових дій. Це — гуманітарна підтримка, реабілітація, супровід родин, які виховують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Найскладніше наразі — це евакуація неповнолітніх із прифронтових міст і сіл, бо багато родин відмовляються виїжджати, розповідає національний програмний директор СОС Дитячі Містечка Дар’я Касьянова.
«Ми, починаючи з 2014 року, опікуємося багатьма родинами з Луганської та Донецької областей. Знаю, наскільки складно розмовляти з батьками і вмовляти їх виїжджати. Люди бояться все покидати і виїжджати, навіть коли вже немає чого покидати. Будинок зруйнований, вони мешкають у підвалі, але чомусь не готові евакуюватися, і наражають на смерть не тільки себе, але й своїх дітей.
Українське суспільство та представники влади шукають, яким чином узаконити примусову евакуацію. Ми спілкуємося з міжнародними організаціями, з представниками Управління Верховного комісара ООН, з представниками ЮНІСЕФ, і шукаємо якісь стандарти, які дозволять вивозити дітей без батьків, якщо вони відмовляються», — розповідає Дар’я.
Евакуація з регіонів, які обстрілюються, — завжди ризик, але водночас і шанс вціліти. Тому яким би не був складним вибір, варто робити його на користь життя.
*
СОС Дитячі Mістечка — недержавна благодійна організація, що понад 19 років допомагає дітям-сиротам та сім’ям з дітьми, що опинилися у складних життєвих обставинах або мають ризик потрапити в цю категорію. За цей час більше 100 000 дітей та дорослих отримали підтримку від фонду в Україні.
Є частиною міжнародної федерації SOS Kinderdorf, яка представлена у 138 країнах світу та має 73-pічний досвід роботи з дітьми, позбавленими батьківського піклування, та родинами у кризі.
