Подорожі Україною: маєтки українських меценатів

Що перетворює просто великий дім на меценатський маєток? Якщо подивитися на історичні приклади 18-19 століть, можна визначити декілька ключових факторів.

Насамперед власник маєтку має бути філантропом і підтримувати культурні та благодійні ініціативи. Обов’язковим атрибутом садиби є багате книжкове зібрання, а ще зазвичай вона зберігає чимало творів мистецтва. Часто такий маєток є місцем культурно-мистецьких подій, а люди мистецтва в ньому — часті гості.

Меценатський маєток — це «культурне гніздо», яке на довгі роки формує культурний простір і залишає помітний слід в історії. 

Отож поглянемо на ті пам’ятки історії, культури, архітектури, які пережили складні історичні перипетії і дійшли до нашого часу.

Маєток Галаганів. Сокиринці.

Давній родовий маєток козацько-старшинського роду Галаганів розташовується в селі Сокиринці Чернігівської області. Історія садиби сягає початку 18 століття. У 1716 році козацький полковник Гнат Галаган отримав Сокиринці як винагороду за зразкову службу, і відтоді вони більш як 150 років стали садибою родини Галаганів. 

Попервах Сокиринці нічим не відрізнялися від десятків інших маєтків козацької старшини. Все почало змінюватися на початку 19 століття, коли господарем садиби став Павло Галаган. Він розпочав велику перебудову, перетворюючи садибу на зразковий палацо-парковий комплекс. Основні роботи тривали впродовж 1820-30-х років. Тоді за проєктом київського архітектора Павла Дубровського був збудований шикарний палац у стилі ампір на 60 кімнат. Довкола палацу зусиллями німецького садівника Йоганна Ернста Бістерфельда був закладений англійський ландшафтний парк площею понад 350 гектарів, прикрашений альтанками в романтичному стилі, декоративними дамби та місточками.

Вся садиба була добре спланована як з естетичної, так і практичної точки зору. Поруч з палацом і парком були флігелі, оранжерея, теплиці, стайні та інші господарські будівлі. Також на території облаштували дві церкви, одна з яких слугувала усипальницею роду Галаганів.

Справжнім осередком культурного та інтелектуального життя маєток став з 1840-х років, коли впливовий суспільно-політичний діяч і меценат Григорій Галаган успадкував садибу та обрав Сокиринці для постійного проживання. У маєтку гостювали Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, тут у різні часи жили і працювали відомі художники Гаврило Васько, Лев Жемчужников, Лев Лагоріо, Іван Соколов.

Відомий письменник-публіцист Іван Аксаков залишив такий опис садиби Галаганів: «Будинок величезний, справжній замок, утримується заможно, але особливої розкоші в ньому немає. Вся розкіш в саду. І який сад, який парк. Я не бачив нічого кращого і думаю, що тільки в Англії можна знайти що-небудь подібне і навіть краще. Сад розташований з незвичайним знанням справи. Я не мав досі ніякого поняття про науку або, краще сказати, про мистецтво садівництва. Садівник повинен бути справжнім художником і містити в душі своїй почуття краси, розуміти гармонію ліній, квітів, і фарб в природі надзвичайно. Ви бачите дерева не підрізані, що ростуть зовсім по волі, у всю свою силу; ваше око вражене красою їх, але ви і не здогадуєтеся, що майстерна рука садівника саме з цією метою помістила ці дерева тут, а не в іншому місці або поруч, до цих дерев підсадила кущі з зеленню іншого відтінку або зачистила навколо дерев простір, щоб вони були видніші або чіткіше відтінялися».

Після смерті Григорія Галагана цей рід перервався по чоловічій лінії, але садибу успадкувала племінниця Григорія Павловича — Катерина Коморовська. Вона зберігала родовий маєток у зразковому стані. У 1915 році про садибу писали:

«При всій масі художніх скарбів, які мають Сокиринці, вони утримуються, однак, в ідеальному порядку. Будинок, парк, усі колекції — все має на собі відбиток турботливого — більше — любовного ставлення до старовини рідної і художньої…».

Складні часи для родового маєтку Галаганів наступили після 1917 року. У 1920-х роках радянська влада розмістила у садибі агрономічну школу. Щоправда поруч з цим створили музей «Панської садиби 19 століття», в основу якого ввійшли багаті колекції родини Галаганів. Та врешті, у 1926 році, всі цінні речі вивезли з маєтку до музею в Прилуках. Поступово садиба занепадала і руйнувалася. Відомий дослідник Андроник Степович наприкінці 1920-х із сумом писав: «перервалися духовні традиції, не збережена спадщина, напрацьована кількома поколіннями однієї родини».

У радянський час на будівельні матеріали були розібрані дві церкви і частина господарських споруд на території маєтку. Однак загалом архітектурний комплекс зберігся і зараз частково реставрований. 

Сьогодні в давній садибі Галаганів розташовується аграрний ліцей, в якому можна відвідати історико-етнографічний музей і дізнатися більше про історію Сокиринців.

Маєток Тарновських. Качанівка.

Історія Качанівки розпочинається зі згадки про маленький хуторець у середині 18 століття. Трохи згодом, у 1770 році, його викупив граф Петро Рум’янцев-Задунайський і розпочав масштабне будівництво. За розпорядженням власника почалося зведення кам’яного одноповерхового палацу і облаштування великого регулярного англійського парку площею понад 700 гектарів. 

У 1796 році граф помер, а Качанівка перейшла у спадок до одного з його синів. Зовсім скоро син продав маєток поміщику Григорію Почеці, який у свою чергу передав його у спадок пасинку, Григорію Тарновському. 

З 1824 року розпочалася «золота доба» Качанівки. Завдяки трьом поколінням родини Тарновських вона перетворилася з типового поміщицького маєтку на осередок культури і мистецтв. 

Вже при першому Тарновському Качанівка щедро зустрічала відомих композиторів, літераторів і художників Михайла Глінку, Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Максимовича, Семена Гулака-Артемовського і Віктора Забілу. Григорій Тарновський також виявився прихильним молодих талантів і оплачував навчання в Петербурзькій академії наук для художника Василя Штернберга, який згодом неодноразово гостював і працював у Качанівці. 

Григорій Тарновський не мав нащадків, тому все своє майно заповів племіннику Василю Тарновському-старшому. Останній, у свою чергу, підтримав меценатські традиції дядька, а також заснував низку народних шкіл в Качанівці та інших навколишніх селах (Антонівці, Парафіївці). Більше того,  він особисто разом з двома синами навчав селянських дітей грамоті.

Найбільш активним культурне життя в Качанівці було за часів останнього з Тарновських — Василя-молодшого. Він зібрав унікальну колекцію українських старожитностей, творів образотворчого мистецтва, не шкодував грошей на різні благодійні проєкти. Показово, що свою унікальну колекцію він передав Чернігівському земству для влаштування музею.

Василь Тарновський-молодший приділяв Качанівці багато уваги: неодноразово здійснював перебудови у маєтку, займався упорядкуванням і облагородженням палацо-паркового ансамблю. Традиційними для Качанівки тоді були численні літературні та музичні вечори, пишні прийоми на честь знаменитих гостей.

Особливо плідним гостювання було для художника Іллі Рєпіна, який зробив у Качанівці замальовки до своєї славнозвісної картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Відомий історик Микола Костомаров неспроста говорив, що маєток, був «вирієм, куди зліталось різне українське вчене, художнє та письменнє «птаство».

Захопившись колекціонуванням і меценатською діяльністю Василь Тарновський-молодший опинився на грані розорення. У 1898 році він продав Качанівку відомому українському підприємцеві Павлу Харитоненку, який підтримував давні традиції меценатського маєтку.
З приходом радянської влади Качанівка почала занепадати. Особливо складними для маєтку були 1920-30-ті роки, коли в ньому розташовувалася комуна дітей, що залишилися без догляду батьків, — дитяче містечко імені Вацлава Воровського. 

Згодом в Качанівці містилися різні лікувальні установи, зокрема туберкульозний санаторій. Лише у 1981 році Качанівці присвоїли статус Державного історико-культурного заповідника, що сприяло відтворенню культурно-духовної атмосфери меценатського маєтку. 

Сьогодні Качанівка показує, що навіть після часів занепаду можна відновити давній осередок культурного життя і наповнити його новим змістом. 

Маєток Скоропадських. Тростянецький парк

Розбудова Тростянецького маєтку Скоропадських розпочалася на початку 1830-х років. Тоді Іван Михайлович Скоропадський отримав весільний подарунок від батьків — великий наділ землі біля річки Тростянець. Саме тут молодий поміщик збудував великий дерев’яний будинок з вежами, чотири флігелі та зайнявся облаштуванням парку, який став справою всього його життя. Протягом наступних 50 років він буде купувати рідкісні рослини і поступово облаштує парк.

Одним з поштовхів до розвитку парку в Тростянці став візит Івана Михайловича до Парижу в 1857 році. У Франції Скоропадський відвідав парк Джеймса Ротшильда в Ферре, в якому побачив штучне формування рельєфу. Після цього він вирішив створити «маленькі Альпи» в Тростянці. На це знадобилося майже 30 років і робота сотень селян.

Значно пізніше у спогадах гетьман Української Держави Павло Скоропадський напише про свого діда: «У Івана Михайловча була одна пристрасть: це любов до природи. Мешкаючи постійно в Тростянці і маючи значні статки, він створив Тростянецкий парк, який під кінець його життя був визначною пам’яткою України. Не кажучи вже про художню сторону останнього, дивуючи всіх, кому доводилося в ньому побувати, парк цей по кількості зібраних в ньому рідкісних екземплярів дерев міг конкурувати з першокласними ботанічними садами Європи». 

Може скластися хибне враження, ніби Іван Скоропадський займався виключно парком. Насправді ж Тростянецька садиба також стала одним з прикладів меценатського маєтку, осередку культурного життя. Тут неодноразово гостювали відомі митці: художники Микола Ге, Віктор Резанов, композитор Владислав Заремба. До Тростянця приїздили й інші поціновувачі мистецтв: поміщики Тарновські, Галагани, Маркевичі, Милорадовичі. Часто в маєтку зупинялися мандрівні лірники і музиканти.

Для ширшої публіки Іван Михайлович відкрив у своєму будинку невелику картинну галерею, де експонувалися полотна з пейзажами Чернігівщини і Полтавщини.

Долучився Скоропадський і до розвитку освіти. Спершу він профінансував відкриття декількох народних шкіл, а згодом заснував пансіон для підготовки народних вчителів, в якому могли навчатися тільки сільські діти. У 1860-х роках в Прилуках він заснував початкове жіноче училище, а пізніше продав практично за безцінь свою міську садибу під приміщення для чоловічої гімназії.

Та все ж чи не найголовнішим в житті для Івана Скоропадського був Тростянецький парк, який він перетворив на справжній витвір садово-паркового мистецтва. Після смерті Івана Михайловича садибу з парком успадкував майбутній гетьман Павло Скоропадський.

Під час революційних подій маєток зазнав серйозних руйнувань. Залишився тільки парк, який в перші роки радянської влади був на балансі тваринницького радгоспу. Тільки у 1940 році Тростянецький парк став державним заповідником, а з 1951 року — науково-дослідною установою Академії наук України. За останні десятиліття вченим-ботанікам вдалося відновити красу та різноманіття парку, який зараз займає площу більше як 200 гектарів і відкритий для всіх поціновувачів.