Перепливти Сіверський Донець з усім спорядженням чи вигадати нову конструкцію військового намету — завдання на фронті змушують знаходити нові підходи.
Поговорили з Тарасом Білошицьким, тренером з боротьби дзюдо, чемпіоном України з водного туризму та засновником туристичного клубу «Манівці» про майбутнє спорту, вихованців на війні й створення унікального військового спорядження.
Кожне покоління — з власною мрією
Туристичний клуб «Манівці» існує у Львові уже близько 30 років і почався він з походу. Тарас, ініціатор, пригадує, що ще студентом прочитав, як отримати третій розряд зі спортивного туризму — для цього треба піти у 6-денний похід і пройти 130 км. Чоловік та його друзі вирішили, що це доволі просто, але насправді — все було не так, як спортсмени запланували. Тож, коли треба було звітувати про пройдений шлях, аби отримати розряд, альпініст, якому й звітували, сказав: «А чого ж ви такими манівцями ходили?». Так з’явилася назва для клубу.
«Якщо є простий шлях, то ми обов’язково оберемо найскладніший його варіант для втілення», — каже Тарас про те, як назва впливає на життя організації.
Клуб — це місце, де зібралися активні та ініціативні спортсмени, що прагнуть розвивати спортивне життя краю та України. Громадська організація проводить соціальні, спортивні та культурні заходи, фестивалі, дитячі табори.
За роки існування змінювалися підходи та здобутки. Тарас каже, що «Манівці» мають свої покоління і в кожного з них — власні цілі. Коли він був викладачем інституту фізичної культури, то його мету та мету інших спортсменів, що були в клубі, можна було сформулювати як — стати чемпіонами України. Так і сталося: чоловік та його друзі неодноразово виборювали нагороди і встигли відкрити підприємство з виготовлення катамаранів — прибуток від продажів спрямовували на розвиток спорту, організовували походи, змагання.
Наступне покоління вихованців клубу мріяло здійснити походи найвищої категорії складності у водному туризмі — ця мета теж була виконана, адже спортсмени обходили Кавказ і виконали всі нормативи.
Серед інших мрій та здобутків — за час існування «Манівців» вдалося збудувати 16-метровий скеледром, найвищий на заході України на момент створення (2012 рік). А також очистити забруднене озеро у Львові і провести там відкритий Чемпіонат України з кануполо (вид спорту, поєднання веслування і гри у поло), який відвідували команди з Литви та Латвії.
Тарас із командою організовували різноманітні фестивалі, де звичайні люди могли позмагатися з багатократними чемпіонами світу з різних видів спорту. До пандемії коронавірусу вдалося відкрити перший соціальний спортзал площею майже 400 квадратних метрів, де могли займатися всі охочі. Члени клубу робили невеликі внески, аби оплатити комунальні послуги. У спортзалі був олімпійський батут, борцівський килим, майданчик для брейкдансу. Тепер він не працює через пандемію та війну, а у «Манівців» нова мрія і новий проєкт — збудувати соціальну мультиспортивну школу у селі Березина Львівської області. Вже приступили до цієї справи.
Походи і благодійні сплави
Структура клубу схожа на піраміду — на вершині Тарас як засновник і керівник, тоді двоє комунікаційниць, а далі — актив з 20-30 хлопців та дівчат, в основному це студенти, спортсмени. Наприклад, один із них, Святослав, студент-реабілітолог, зараз читає лекції про домедичну допомогу, був у Госпітальєрах. Трохи старші тепер на війні або волонтерять, а неповнолітні виїхали з сім’ями за кордон.
Тож війна значно вплинула на життя «Манівців», але це не зупинило роботу: у березні 2022 команда проводила дводенні табори для дітей з усієї України — з Маріуполя, Харкова, Черкас. Цей захід був безоплатний, «Манівці» віддавали свої спальники та намети дітям, вчили адаптуватися до умов життя на природі — як не замерзнути в палатці, як організувати обігрів. За три місяці через табір пройшло близько 400 дітей.
«Головна мета цих таборів — щоб діти не чули тривог, не спали у ванні, коли ракети летять, — каже Тарас. — Жити у палатці — психічно значно спокійніше. Ми ходили в походи по річках, печерах, досліджували природу».
Це не перші безплатні активності. Раніше турклуб організовував благодійні сплави для людей з інвалідністю — для цього треба особливе спорядження, пояснює Тарас. Адже каяки повинні мати спеціальну палубу, до якої можна під’їхати на кріслі колісному. Тож виготовили 3 катамарани, де в кожному по 2 місця розраховані для людей, що пересуваються саме так. Тарас каже, що це дуже мало, тож планує розвивати цю сферу й надалі — після війни такий запит точно буде.
Майбутня омріяна спортивна школа теж має бути інклюзивною, а також стати безпечним і цікавим місцем не лише для молоді, а й для старших людей. Тарас каже, що спортивне дозвілля для літніх жінок та чоловіків не дуже розвинене, тож турклуб хоче це виправити. Кошти для цього проєкту залучають через донорів, а також завдяки новому соціальному підприємству.
Переплисти Сіверський Донець
Якщо два попередні покоління клубу мріяли про чемпіонські нагороди та подолання найскладніших маршрутів, то нове покоління змінило спортивні мрії та досягнення на військову форму — 15 дорослих вихованців «Манівців» тепер захищають Україну на фронті. Тож Тарас має новий напрямок роботи — допомога війську. Для цього навчився виготовляти необхідне спорядження.
«Частково виготовляючи ці речі — гермомішки, ноші, намети — ми підтримуємо перше коло наших вихованців, що пішли на війну з нашого клубу. Крім цього, шукали гроші на машину для них. А зараз виготовляємо спорядження для всіх і волонтери можуть купити у нас необхідне для військових», — каже Тарас.
Тонкощів у виготовленні речей багато — не все підходить для бойових умов. Тарас пояснює, що є намети, які розкриваються як парасолька, вони продумані і зручні, але не підходять для фронту, адже якщо хоч одну опору цієї «парасольки» пошкодить від обстрілу, то намет буде непридатним для використання, бо просто не розкриється.
«Для фронту зараз треба речі порівняно дешеві, щоб використовувати їх як розхідний матеріал. Також вони мають легко ремонтуватися у польових умовах і не бути технологічно надто складними, якщо йдеться про намет, наприклад», — розмірковує Тарас.
Тож те, чим зараз займаються «Манівці», можна назвати вирішенням завдань та загадок — адже кожен запит індивідуальний і спорядження буває незвичним. Тарас каже, що часто до нього звертаються ті, хто колись був з ним у походах, експедиціях. Процес обговорення і створення спорядження щоразу інший — все починається з того, що військові описують свої потреби. Каже, ось, наприклад, хтось побачив у соцмережах гермомішок і хоче замовити такий же, але там багато елементів, які не потрібні у його випадку.
«Я зацікавлений, щоб людина заплатила за те, чим буде користуватися. Якщо виявляється, що треба тільки щоб спальник і особисті речі в окопі залишалися сухими, то не потрібно навішувати систему моллі, додаткові ручки, клапани з водою», — пояснює Тарас.
Наприклад, завдання таке: треба гермомішок, щоб з ним переплисти Сіверський Донець і речі всередині мають залишитися сухими.
«Деякі ідеї класні, деякі — відверто провальні, але ми шукаємо час та варіанти втілення, і робимо незвичні речі. Це не потужне підприємство з мільйонними тиражами», — ділиться Тарас.
Щоб навчити інших людей виготовляти спорядження, треба багато часу, а ті хлопці-спортсмени, що працювали з Тарасом раніше і вже вміють клеїти рафти, катамарани, палатки — зараз на фронті. Залишилося лише двоє — Тарас і його друг Віктор, кухар за освітою, що варив їжу для дитячих таборів, які проводили «Манівці».
Зараз клуб живе коштом підприємства з виготовлення спорядження, Тарас каже, що до пандемії, наприклад, було інше джерело доходу: організовували відпочинок для великих компаній на зразок «Київстару», «ПриватБанку». На 150-200 людей влаштовували корпоративні експедиції.
Тарас також консультує військових, оскільки має туристичний досвід.
«Хлопці, які зараз воюють, часто телефонують і кажуть: стоїмо перед зруйнованим мостом, нам треба натягнути переправу, — каже Тарас і додає: — Я займаюся зараз спортивно-туристичною педагогікою телефоном, розказую, що знадобиться для переправи, скидаю відео з ютубу, що можуть стати в пригоді».
Через проблеми з електроенергією поки зменшили обсяги виробництва. Але Тарас не втрачає оптимізму і каже, що і з цієї ситуації вихід обов’язково знайдуть — наприклад, перенесуть місце виробництва.
Тарас впевнений, що після війни ми зможемо відбудувати нашу державу ще кращою, для цього треба бути уважними до соціальних ініціатив. Каже, якщо усі ми збережемо звичку віддавати частину зарплати на донати, як робимо це зараз, то це допоможе — варто підтримувати тих підприємців, які прагнуть змінити нашу державу і допомогти іншим.
А щоб підтримати турклуб «Манівці», стежте за фейсбук-сторінкою, ходіть з ними у експедиції (наприклад, у найдовшу гіпсову печеру світу «Оптимістичну») та походи, аби досліджувати Україну і підтримувати майбутнє спорту.
