Світлана Фоменко та Олена Конюшок — рідні сестри. Вони присвятили все життя розвитку свого рідного села Вільного Волноваського району. Воно розташоване між окупованим Донецьком та Маріуполем.
Уже на початку березня Вільне та навколишні села захопили російські військові. З однієї тисячі місцевих жителів багато хто встиг виїхали. Проте чи повернуться всі назад після перемоги? Це питання не давало спокою Світлані й Олені.
Вони вирішили згуртувати вільнян та людей із сусідніх сіл й запустили проєкт «Громада онлайн» — щоб кожен із учасників спільноти став «якорем» для інших. Тією ниточкою, що зв’язує людину з її домом.
«Колядування»
Сестри вкорінені у землю Вільного. Колись туди переїхали їх прадіди, там досі живе їх рідня. Жінки вважають це село найкращим місцем для життя своїх дітей, не уявляють себе серед багатоповерхівок мегаполісу.
Світлана Фоменко — поетка, директорка Вільненського сільського будинку культури Хлібодарівської громади, Олена Конюшок — очільниця відділу культури, туризму, молоді та спорту Хлібодарської сільської територіальної громади. Їх громадська активність почалась у 2011 році з роботи у місцевому будинку культури.
«Раніше в будинку культури проводили концерти, але на них приходило максимум 50 людей. Молоді взагалі було не цікаво», — згадує Світлана.
Сестри вирішили змінити ситуацію та придумали конкурс «Вільне має талант».
«Грошей у будинку культури немає, апаратури теж — нічого, —згадує Олена. — Ми вирішили купити бодай мікрофони і для пошуку коштів пішли «колядувати» по селу. Світлана переодягнулася в імпозантного грузина. Разом ходили від хати до хати та читали вірші, що спеціально написала сестра».
Зібрали 1500 гривень, натоді — значна сума. Вистачило на два мікрофони та призовий фонд. Їхній імпровізований виступ став ще й рекламною кампанією — на концерт сільських талантів прийшло понад 150 людей. Були зайняті всі місця.
Завдяки активностям Світлани та Олени культурне життя в селі почало набирати обертів. Для молоді проводили розважальні вечори, танці, концерти, різноманітні гуртки.
Крім цього, сестри залучали місцевих підприємців до благодійності: малечі поставили гойдалки на дитячому майданчику, а для старших — столи для настільного тенісу.
«У бізнесменів ми просили тільки матеріали, все інше робили самі, — розповідає Світлана. — Якось нам знадобилися куліси для сцени. Готові коштували 30 тисяч гривень, а ми витратили 6 тисяч на тканину. Пошили їх наші бабусі та дідусі».
Час вільних
У 2020 році сестри зареєстрували свою громадську організацію «Час вільних» та почали залучати грантові кошти. Поступово в селі з’явились лавки, нові тренажери на дитячому майданчику, де гралися і їхні діти.
Завдяки одному проєкту сестри чотири місяці випускали газету «Я жінка. Я можу»: публікували інтерв’ю місцевих жінок та різні просвітницькі матеріали. Крім цього, облаштували кімнату для підтримки жінок «Така як є». У ній зібрали книги, добірку серіалів про сильних жінок, зробили пам’ятку з телефонами довіри, а також раз на тиждень проводили тренінги.
«Багато односельців нас підтримували, але деякі були не задоволені. Казали, що краще б ми асфальт зробили на дорогах чи світло в селі провели. Доводилося пояснювати, що таке грант і що нам дають гроші на інші витрати», — каже Олена. Вона займалася технічними та фінансовими питаннями.
У 2021 році дівчата втілили свою мрію – у Вільненському сільському будинку культури відкрили молодіжний центр «Вільні». Кошти на нього виділили з бюджету Донецької облдержадміністрації та Волноваської райдержадміністрації.
«Рік боролися за відкриття молодіжного центру, а ремонт зробили за два місяці. В той час був великий спротив від голови міської ради, який не розумів прагнення до змін сучасної молоді. Жодні аргументи та колективні звернення не працювали, — розповідає Світлана. — Але ця ситуація нас загартувала. Ми стільки законів перечитали!».
До вторгнення в молодіжному центрі Вільного щодня щось проводили: заняття з вокалу, декламації, хореографії, настільного тенісу, фітнесу. Займалися англійською, збиралися на перегляд кіно, організовували тренінги, зустрічі історичного клубу, проводили вечірки, майстер-класи.
«На другому поверсі будинку культури була кімната-музей у стилістиці СРСР: зірки, стрічки, портрети Леніна на стінах. Діти туди боялися заходити, — згадує Олена. — Ми розуміли, що поряд із нашим крутим молодіжним центром не може бути такого жаху. Зробили там ремонт та перебрали усі “артефакти” — більшість викинули на смітник».
Також почали знімати фільм про історію села: записували розмови із дідусями та бабусями, зробили панорамну зйомку з квадрокоптера.
«Перших поселенців Вільного насильно привезли з Харківської та Чернігівської губерній у 1844 році. Наше село виросло з людського горя. І я дуже шкодую, що ми про це так і не встигли розказати всім. Обов’язково ще розповімо», — каже Світлана.
Окупація Вільного
На думку сестер, початок війни у 2014 році не надто вплинув на життя села — бої їх тоді обійшли. Перед повномасштабною війною навіть думок не було виїхати кудись заздалегідь — раніше залишали дім максимум на п’ять днів заради навчання.
«Та коли обстріли ставали дедалі ближчими до села, ми вирішили, що треба рятувати дітей. Зібрали речі, документи та поїхали. Взагалі не було плану, куди саме прямувати. Точно не хотіли у місто, бо ми сільські жителі», — розповідає Світлана.
Їх запросила до себе подруга родини з села Сонячного Полтавської області, яка раніше проживала у Вільному. Добрі люди виділили родинам Світлани та Олени окремий будинок, де вони і живуть тепер.
«Вперше за свої 30 років пішла просити до сусідів качалку. Раніше моїми сусідами були батьки — ні в кого нічого не просила. Навіть яйця ніколи не купувала, бо були свої кури», — ділиться Світлана.
Через декілька днів після виїзду сестер у село зайшли російські військові. Батьки дівчат, їхні бабуся з дідусем опинилися в окупації — не захотіли їхати, бо доглядали за худобою. Через три місяці окупації сестри дізналися, що росіяни полонили 41 людину з села. Усіх повезли у фільтраційний табір до Старобешевого Донецької області.
«Батько після операції потребував дієти та постійних перев’язок. Але на це ніхто не зважав. Окупанти заходили в будинок та казали усім “на вихід”. Нічого з речей не давали взяти. Потім забрали документи та телефони», — розповідає Олена.
Про долю рідних дізналися тільки на другий день після полону. Батьки знайшли спосіб зателефонувати дівчатам. Людей поселили у будинку культури у Старобешевому. Годували супом та жменю каші раз на день. З кожним провели «бесіду» та зробили відбитки пальців.
У підвішеному стані вільнян тримали 21 день: не чіпали, але і не відпускали. Потім на їх місце привезли інших. Людям повернули їх речі, але наказали два тижні не повертатися додому.
«Батьки поїхали до друзів, а як повернулися додому, побачили, що наше майно забрали окупанти, які поселились у нас. Батькам дозволили зайти забрати худобу та деякі речі з однієї кімнати. Шкода, що там не було фотоальбомів, їх не змогли взяти», — каже Олена.
Щоб доїхати до доньок, батьки продали господарство та найняли перевізника. Їхали по спеці п’ять днів через окупований Бердянськ.
«Ми змогли видихнути спокійно тільки тоді, коли обійняли маму й тата. Тепер ми знову разом, — каже Світлана. — Почали жити, бо весь цей час ми просто існували».
Громада онлайн
Майже одразу після переїзду Світлана та Олена створили спільний чат для жителів Хлібодарської громади, куди входить і село Вільне. Туди додалося майже 100 людей: дорослі й молодь. Спершу просто обмінювалися корисною інформацією, потім — історіями життя й проблемами.
«Ми дуже хочемо, щоб усі повернулися додому. Тому маємо бути “якорями” одне для одного», — вважає Олена.
У спілкуванні з земляками й з’явилася ідея проєкту «Громада онлайн». Сестри вирішили проводити для односельчан різні заходи. Навіть знайшли грант у межах програми UPSHIFT за підтримки ЮНІСЕФ. Але потрібно було захистити ідею на співбесіді. За день до зідзвону сестри дізналися про полон рідних. Думки були зовсім не про те, але відмовитися від участі означало б не допомогти багатьом. Тому зібралися з духом та захистили проєкт.
У команди знову все вийшло. Одна з перших активностей — «Шматочок дому». Людям запропонували купити собі щось на 700 гривень, надані проєктом, що нагадувало б їх домівку. Світлана придбала собі велику сковорідку —на схожій вона готувала вдома їжу для всієї родини. Інші обирали одяг, подушки, тонометри, фен, кухонне приладдя тощо.
«Наша акція була більш психологічною допомогою, аніж фінансовою. Ми усі зараз в стресових умовах, ставимо свої бажання на паузу», — каже Світлана.
Зараз Світлана проводить у zoom творчі зустрічі «Кава з поетесою» та заняття англійською для дорослих та дітей. За освітою вона вчителька англійської мови в початкових класах, у Вільному вела свій гурток.
Паралельно сестри продовжують співати та знімати кліпи, що викладають у свій YouTube Олена. Розповідають, що тато все життя грає на гармошці, а вони співають.
«Не можу просто сісти склавши руки. Нам потрібно про щось мріяти, ставити якусь мету та йти до неї. Ми завжди так жили. Кажемо, що можна вивезти людей з Вільного, але Вільне з людей — не забереш», — каже Олена.
Із нових мрій у сестер — видати збірку віршів Світлани. А понад те — повернутися усією молодіжною командою до Вільного та організувати вечірку на честь перемоги України.
