Ціна на шестикімнатне помешкання у дореволюційному будинку на Римарській, 22 у центрі Харкова сьогодні вимірюється сотнями тисяч доларів — так свідчать сайти нерухомості. Стіни заввишки до трьох із половиною метрів, громіздкий ліфт у п’ятиповерховому будинку, рипіння паркету під ногами — розкіш уперемішку зі старовиною. Та одна з тутешніх квартир цінна не лише матеріально.
З травня 2021-го у колишньому помешканні мовознавця Юрія Шевельова діє мистецька резиденція. Інша резиденція у такому ж форматі рік діє у будинку «Слово». Як їх розбудовують діячі культури разом із меценатами та як такі простори змінюють життя міста, читайте у матеріалі.
Квартирник
П’ятничного вечора у квартирі №46 людно. Через чорний вхід — їх у помешканні два, ними користуються, аби не турбувати сусідів, — один за одним приходять відвідувачі. Хтось роззирається, де повісити верхній одяг, — можливо, прийшов уперше, а хтось упевнено прямує до кімнати зі встеленим паркетом та рядками крісел. Хто загалом приходить на такі заходи та як люди дізнаються про події, пізніше розпитаємо менеджерів резиденції Івана Сеніна та Олексія Юрченка — поки ж вони зайняті тим, що зустрічають гостей.
Квартира Шевельова — одна з двох мистецьких резиденцій, що діє у Харкові. Інша розташована в квартирі публіциста Петра Лісового у «Слові» — нині звичайному житловому будинку, який був зведений наприкінці 20-х років минулого століття для літераторів. Обома резиденціями опікується одна й та ж команда: Харківський літмузей (із-поміж інших його представляють Іван Сенін та Олексій Юрченко, а ще — Тетяна Пилипчук, Лідія Калашнікова, Олександра Теслюк, Діна Чмуж), письменник Сергій Жадан, тутешній видавець Олександр Савчук та родина харківських бізнесменів, сім’я Набок. Останні стали меценатами проєкту й викупили обидва помешкання, щоб облаштувати в них резиденції. Ми відвідали одну з них, інша наразі на ремонті.
У квартирі Шевельова набирається людей зо 50 — повна зала. Невдовзі розпочнеться квартирник: модеруватиме письменник Сергій Жадан, запрошена гостя — поетка і видавчиня Мар’яна Савка зі Львова. Нинішній квартирник — це така собі інтерактивна зустріч: ведучі говоритимуть про літературу, культурне життя Харкова та інших міст, спілкуватимуться з аудиторією, Мар’яна читатиме вірші — презентуватиме свою збірку.
«Ніколи раніше не бувала у цій квартирі, та відчуваю її хорошу ауру. Стіни обдерті, але головне — чим вони наповнені, — каже Мар’яна Савка. — Харкову, гадаю, бракує таких місць, центрів, де б збиралися люди, — з огляду на протистояння політичних, культурних ідентичностей у місті. Тут жили геніальні українські поети (і тут же вони були знищені). Важливо відновлювати такий Харків, плекати ауру людей, які тут мешкали. Сюди [в резиденцію] приходить дуже прогресивна молодь — разом можемо самі для себе створювати такі можливості росту, облаштовувати хаби, середовища. Будувати мости».
Один із таких мостів, квартира номер 46, слугує резиденцією для українських та закордонних митців. Простір поділений надвоє: публічний, де відбуваються презентації й квартирники, та приватний, де мешкають резиденти. Ними можуть бути митці з різних сфер — за місяць проживання вони отримують стипендію 15 тисяч гривень й мають створити роботу, у якій певним чином фігуруватиме місто Харків.
У квартирі вирує життя: поки в одній половині модерує розмову Сергій Жадан, в іншій, резидентській, оселилася письменниця Оксана Забужко, щоб працювати над новим романом. Цього вечора вона на телеефірі, а загалом працює в архівах — шукає інформацію про своїх розстріляних родичів, які й стануть героями роману.
Тут збереглося й залишатиметься оригінальне планування. У приватній частині квартири швидше впоралися з ремонтом — вийшов такий собі лофт із кухнею, ванною, спальнею зі старою шафою-шифоньєром.
Іншу половину помешкання ще ремонтують: хочуть максимально зберегти автентичні предмети (двері, вікна, ручки, плитку) та водночас зробити якомога комфортнішим для проживання. Одну з кімнат збираються облаштувати під музейну. Над реставрацією працює архітектор із літмузею та команда будівельників. Наразі ж стіни квартири наче зяють шрамами — залишки старих радянських паперових шпалер, які найважче зняти. Але головне тут — не стіни, як спершу скаже нам Мар’яна Савка, а потім ми побачимо й самі.
Нові сенси для старого помешкання
У черзі, щоб підписати книжку Мар’яни Савки, стоїть харківчанка Людмила Тимофеєва, завідувачка місцевої бібліотеки імені Толстого. Вона регулярно приходить на події, які проводять у резиденції, відколи торік влітку вперше побувала у цій квартирі. Тоді екскурсію місцями Шевельова для всіх охочих проводив Олександр Савчук — видавець (із-поміж іншого видав і два томи спогадів мовознавця) та один із будівничих резиденції.
«Де б я ще побачила Мар’яну Савку?» — відповідає на питання, чому їй цікаво сюди приходити. Крім суто особистого, у Людмили ще й професійний інтерес:
«Для мене, як для бібліотекарки, що читає книги сучасних авторів, цікаво бачити цих людей у живому спілкуванні. Приходжу сюди, щоб дізнатися щось нове і могти потім розказати про це відвідувачам своєї бібліотеки. Як казала Оксана Забужко, з якою теж була така зустріч, Харків — це не лише акторка Людмила Гурченко, яку всі знають, а й інші, поки не так широко відомі особистості, як Юрій Шевельов».
Власне, Людмила, як — можна припустити — і багато інших харків’ян, вперше почула про Шевельова через скандал. У 2013 році група невідомих чоловіків розбила меморіальну дошку мовознавцю, яку лише кілька тижнів як встановили. Це сталося після того, як група міських чиновників на сесії виступила проти того, щоб вшановувати таким чином науковця. Відтак громадські активісти почали збирати гроші на відновлення меморіальної дошки — уже з міцнішого матеріалу, її встановили наприкінці грудня 2021-го. А недавно знову осквернили — закидали яйцями.
Тож Людмила не плекає ілюзій, що їй легко вдасться переконати своїх відвідувачів дізнаватися більше про Шевельова. Але й не полишає спроб — приходить сюди, щоб і самій пізнавати нове.
Як казала Оксана Забужко, з якою теж була така зустріч, Харків — це не лише акторка Людмила Гурченко, яку всі знають, а й інші, поки не так широко відомі особистості, як Юрій Шевельов.
Іван Сенін, один із менеджерів резиденції, солідарний з Людмилою. Він вважає: Шевельов — не та постать, що надається до масової популяризації тут і зараз, він не стане завтра попсимволом, все складніше. У творців резиденції інша стратегія: сподіваються, що відомі «люди-магніти», як ось, наприклад, Сергій Жадан, гуртуватимуть людей навколо резиденції й притягуватимуть нову аудиторію.
Власну участь у творенні резиденції — цілком волонтерську — Іван називає своїм «щасливим білетом». У резиденції він опікується квартирниками, а також, як і Олексій, різною адміністративною роботою, SMM та іншим просуванням проєкту.
Перед тим, як витягти цей білет, Іван вивчився на еколога, почав волонтерити у Харківському літературному музеї, якийсь час там працював. Коли музей взявся розвивати резиденції, Іван уже знав: теж має бути у команді.
Раніше часто гуляв поблизу «Слова», думав: «Як би то бодай у під’їзд потрапити?». Тепер він один із тих, хто вдихає у старе приміщення нові сенси.
«Брати участь у цьому проєкті для мене означає продовжувати розвиток харківської і — ширше — української культури, — каже Іван. — Засвідчувати її тяглість, перевідкривати її надбання 20-х, 30-х років, показувати, як це все може існувати в сучасності, розповідати про це людям».
Як працює і з чого живе резиденція
Обрані резиденти — американська дослідниця українських 20-х Мейгіл Фаулер, яка працюватиме над книгою про акторок театру «Березіль», американська режисерка українського походження Вірляна Ткач, музикант Ентоні Коулман, українські художник Вальдемарт Клюзько, письменник Сергій Жадан — співпрацюватимуть над рімейком вистави «Алло на хвилі 477» театру «Березіль».
Юрій Шевельов оселився у квартирі на Римарській у 1915 році і прожив до 1943-го. Натоді будинок вважався одним із найелітніших у Харкові: водогін, тепло, пічка. Вузькими коридорами, якими нині проходять відвідувачі квартирників і презентацій, мала непомітно пересуватися прислуга. Батько, генерал царської армії, міг собі дозволити. Та невдовзі він пішов із родини — і з життя сім’ї зникла донедавня розкіш. Юрій із матір’ю почали здавати в оренду кілька кімнат. А потім прийшла радянська влада й «розкуркулила» Шевельових. Квартира стала комуналкою, а сім’ю переселили в найменшу кімнату, де раніше жили слуги.
На час, коли виникло рішення придбати квартиру й облаштувати в ній резиденцію, помешкання перебувало у боргах, власниця намагалася його продати. Набоки, бізнесмени, які профінансували ідею зробити в «Слові» і помешканні Шевельова резиденції, стали покупцями. Натоді вони приятелювали з командою літмузею, приходили на їхні події. У спілкуванні з’явилася ідея. Микола пояснює мотивацію своєї родини стати меценатами так:
«Одне з завдань проєкту — об’єднати людей навколо цих квартир та їхнього контексту. Так створюємо платформу й осередок, де люди зі схожими цінностями можуть познайомитися, одне одного підтримати, посилити, створити разом щось нове. І більше: ми стимулюємо цей контекст до подальшого розвитку, активно підключаємо його до інформаційного поля міста. Щоб обличчя Харкова формувалося і резиденцією також».
Набоки входять до ініціативної групи, що розвиває резиденцію. З командою Харківського літмузею, Жаданом, видавцем Савчуком вони обирають, хто стане резидентом: або з-поміж аплікантів анкети, або самі пропонують цікавим для них митцям.
Роботи, створені на резиденціях, різні, а їхні автори приїжджають із України та з-за кордону. Наприклад, Юрій Андрухович, перший, хто заселився у квартиру №46, працював з матеріалами про радіо 1930-х років — у тогочасному Харкові діяла одна з перших радіостанцій радянської України.
Музикант Юрій Гуржи записував у «Слові» звуки будинку: стукіт, рип — і накладав на все це музику. Як результат, з’явився спільний із Сергієм Жаданом музичний альбом «Фокстроти» — з фонограмами записів українських поетів-авангардистів (створювали його для проєкту Мистецького арсеналу «Футуромарення»). У квартирі Шевельова мешкав лондонський режисер Джонатан Бен-Шауль — знімав документальний фільм про радянські модерністські будівлі Харкова.
Цього року очікують гостей із різних країн: науковця з Єгипту Саміра Мунді, який вивчає українську літературу і перекладає її арабською, чеського поета Тіма Пустовіта. Поза тим, є фокусна тема — сторіччя від заснування Лесем Курбасом театру «Березіль». Відповідно до неї обрані резиденти — американська дослідниця українських 20-х Мейгіл Фаулер, яка працюватиме над книгою про акторок театру «Березіль», американська режисерка українського походження Вірляна Ткач, музикант Ентоні Коулман, українські художник Вальдемарт Клюзько, письменник Сергій Жадан — співпрацюватимуть над рімейком вистави «Алло на хвилі 477» театру «Березіль». Торік діяла окрема резиденція для трьох дитячих письменників, які працювали й зустрічалися зі школярами — цьогоріч із нею подалися на грант УКФ.
Патреон, який запустили пів року тому, вже дозволяє оплатити кілька стипендій резидентам, квартирники — зібрати з вхідних квитків на комуналку та дрібні витрати. Резиденцію продовжують підтримувати Набоки, а також до десятка інших меценатів. Усі ж, хто втілює проєкт, працюють як волонтери, або ж, як каже про себе Олексій, за ідею.
Яка ж ця ідея?
«Для мене це і про спілкування з людьми, і про особисту історію, бо завжди цікавили 20-ті, — каже. — Коли можеш побувати у просторі, де письменники жили, працювали, доторкнутися до їхніх рукописів, то відчуваєш, як по-іншому починає працювати твоя свідомість. Наче повертаєш собі пам’ять, яку намагалися стерти. Люди, які приходять на квартирники, теж це відчувають. Кажуть: «Дякуємо вам, що ми тут побували». Говорять про особливу ауру місця».
Олексій вважає: резиденція покликана відкривати місто і для самих його жителів («Харків — це не тільки парк Горького»), і для інших українців. Розповідати про його культурне життя, музеї, архітектуру й урбаністику, літературу.
А ширше — робити те, про що писав Шевельов 76 років тому.
Інший Харків
Видатний лінгвіст і есеїст Юрій Шевельов — важлива постать української культури, автор багатьох мовознавчих праць. Годі пояснити, чи саме тому в 2013-му розбили меморіальну дошку йому, та приводом критикувати мовознавця стало те, що він працював у німецькій окупаційній газеті (праці його були суто лінгвістичними і жодних ідей вищості арійської раси він не поширював), а згодом — у місцевій адміністрації.
У 1944 році, побоюючись розстрілу радянською владою, він виїхав з України: спершу в Європу, тоді до США. Найпомітніші здобутки його чекали вже після еміграції на захід. Був доцентом Українського вільного університету у Мюнхені, після переїзду до США став професором Гарвардського університету. У 90-х кілька разів приїздив до України. Листувався з письменницею Оксаною Забужко, їхні листи вийшли окремою книжкою. Підписувався: «Ваш дедушка Шевелев». Помер у 2002 році у Нью-Йорку.
А в 1946-му, невдовзі після еміграції, міркуючи про місто, де народився, Шевельов написав есе «Четвертий Харків». Описує в ньому різні образи міста, що змінювалися історично: козацький, імперський, авангардний, сірий радянський. Окреслює візію іншого, відмінного, Харкова: сучасного, прогресивного, побудованого на вірі в себе і Україну.
Такий Харків, каже Олексій, актуальний і нині, а створювати його мають зокрема і резиденції.
Нагадуємо, раніше ми писали про проєкт, мета якого — збереження харківської архітектури конструктивізму.
