Журналістка Медіа Великих Історій побувала у Школі Героїв, виступила спікером і стала наставницею для юної журналістки, а тепер розповідає на власному досвіді, як усе організовано, що проєкт означає для дітей і як кожен може стати частиною чогось важливого.
Що потрібно, аби долучитися
Про Школу героїв я дізналася випадково, від друга, який розповідав про професію програміста її учасникам. Тоді я не знала про проєкт нічого, але вразила концепція. Раз на тиждень учні з різних шкіл і різного віку збираються в одному місці та слухають спікерів із різних сфер. Діти можуть поспілкуватися з тими спеціалістами, які їх надихнули, дізнатися більше про професію та, можливо, й отримати майбутнього наставника.
Я вирішила податися як спікер і розповісти про світ журналістики та письменства. Це було не складно, я просто написала у фейсбуці ініціатору проєкту Андрію Пушкарю. Від мене нічого не вимагали, жодної презентації або підготовленої промови, тільки прийти з гарним настроєм і жагою до спілкування. Але я все одно замовила три книжки з письменства та вирішила, що подарую їх дітям, які будуть горіти ідеєю.
Перед подією інформацію про спікерів виставляють на спеціальній сторінці. Діти можуть заздалегідь подивитися анонс та прийти з запитаннями до певної людини, або до всіх одразу. Я теж скористалася можливістю та дізналася, що зі мною спікерами будуть музичний продюсер Роман Семенчук, голова правління Міжнародної Ліги захисту прав громадян України Едуард Багіров, начальник відділу технічної інфраструктури в SocialTech Павло Калінін, партнер в юридичній фірмі YUMAS Вадим Трюхан, психологиня Ганна Литвинчук і ще троє спеціалістів. Компанія різнопрофільна, але в цьому і суть.
Контакти, практика та гроші
Щойно я приїхала у школу, де проводилася зустріч, одразу познайомилася з психологинею Ганною. Вона теж була спікеркою тут уперше, але горіла бажанням розповісти дітям про психологію та, можливо, підкинути комусь ідею майбутньої професії. У мене були схожі амбіції.
Навколо нас розгорнувся ярмарок, де діти продавали (власне, спікерам) свої вироби: чай, тістечка, пасочки, окопні свічки, в’язані шкарпетки та іграшки, свої фотороботи тощо. Вторговані кошти йдуть на розвиток їхнього проєкту чи мрії, а зараз — і на допомогу ЗСУ.
Одразу зацікавила дівчина у формі військової та з українським прапором на плечах. З’ясувалася, що разом з батьками вона робить окопні свічки. Частину з них відправляють на фронт, а процент із продажів на подібних ярмарках віддають на ЗСУ. Дівчина захоплюється військовою справою та хоче стати волонтеркою. У майбутньому, бо поки вона у 9 класі. У неї купила свічку, щоб підтримати її, а заодно й армію.
Дівчата поруч, кожна зі своїм стендом, продавали паски та профітролі. Обидві мріють відкрити кондитерську справу, збирають гроші, інформацію та контакти для наближення мети. У них купила смачнезні тістечка з заварним кремом.
Проте найактивнішим був хлопець, який відразу познайомився з усіма спікерами, жартував голосніше за всіх, поводився розкуто та розслаблено і з пристрастю презентував натуральні трав’яні чаї, які продає. А все для того, щоб у майбутньому відкрити перший у світі музей мурах. Звісно, заспокійливий чай також полетів у мою торбинку.
«Так діти здобувають навички продажу. Для Школи герої важливі три фактори: контакти, практика та гроші. Завдяки таким ярмаркам діти знаходять практику, бо їм удома все це готувати. Також у них з’являються якісь фінанси. А ось контакти здобувають під час безпосереднього спілкування зі спікерами», — пояснює Андрій Пушкарь.
«У кожній людині є талант»
Далі все відбувалося чітко за таймінгом. Діти виходили вперед та презентували себе, свої мрії, захоплення та мету за хвилину. Спікери у той час записували, хто їм імпонує та підходить за прагненнями. Хтось хотів займатися арбітражем трафіку, криптовалютами, фінансами, програмуванням, хтось вже грав на різних інструментів і писав музику. Хтось захоплювався хенд-мейдом або випічкою, а хтось ще навіть не визначився з майбутньою справою.
Було п’ятеро школярок, які любили писати та бачили себе у журналістиці. Я одразу занотувала їхні імена собі. Потім вже ми, спікери, розповідали про себе та сферу, у якій працюємо. Коли прийшла моя черга, я помітила, як у дівчат, яких я зауважила, загорілися очі.
За сигналом Андрія, діти зірвалися з місць та понеслися до спікерів, які їм сподобалися. Мене одразу обступили дівчата, але найкмітливішою виявилася Маша. Вона дуже нагадувала мені себе у її віці. Маші 16, вона переселенка з Донецька, пише вірші, хоче розвиватися у журналістиці та вже навіть є ведучою новин у своїй школі. Стільки всього довелося згадати, стільки порад дати та історій розказати, а у Маші все ще знаходилися запитання до мене.
Наступна співрозмовниця, Аря, поки не визначилася, хотіла б вона бути журналістом, який пише, або фотожурналістом. Велику роль у цій дилемі зіграло те, що одна спікерка подарувала їй свою професійну камеру, якою не користується. Відтоді щаслива Аря знімає все, що бачить, — буквально, адже на її стенді можна подивитися та придбати знімки.
Лейла делікатно підсіла до мене та спочатку поцікавилися про мій настрій та самопочуття, а потім почала розпитувати. Це, звичайно, підкупило.
Вона була спокійною та ввічливою, чітко формулювала запитання, розповідала свої історії та інтуїтивно зрозуміла, коли варто поступитися місцем для іншої дівчинки. Пряма дорога в журналістику.
Маленька Єва була, напевно, молодшою з усіх — учениця 8 класу, вона настільки крихітна і, здається, тендітна, що виглядала на молодшу школу. Вона була з тієї категорії, де діти ще не визначилися, ким хочуть бути та бодай в якому напрямку розвиватися. Проте вже має свою точку на ярмарку, де продає домашнє печиво. Поки я пояснювала їй, чому писати та розповідати історії — чудово, Єва хвилювалася, аж тремтіла. Було зрозуміло, що вона робить неймовірне зусилля, щоб підходити до спікерів і тим паче розмовляти з ними. Я намагалася її заспокоїти та говорила, яка вона смілива, проте мала зовсім ніяковіла. А ще одна дівчинка не встигла зі мною поговорити, але наполегливо закликала подивитися на свої плетені іграшки.
Час на спілкування збіг. Я була дуже задоволена розмовами, трохи виснажена та вражена тим, як горіли очі у дівчат, з якими я спілкувалася. Маші, Лейлі та Арі подарувала по посібнику, як добре писати, обняла та сказала писати в разі чого, адже з усіма ми до того обмінялися контактами.
Андрій, засновник проєкту, зауважує:
«У кожній людині щось є, треба просто це помітити та розвивати. Моя мета — підвести дітей до того, щоб вони виросли як команда та займалися улюбленою справою. Для цього намагаюся знайти для них потрібні корисні контакти. Вони спрацьовують».
Просте (але це не точно) завдання
Якоїсь миті всіх дітей випровадили з класу, а Андрій залишився з нами, дорослими. На папірцях ми написали враження від зустрічі, побажання та пропозиції, а після склали список тих дітей, які нам запам’яталися або навіть нас вразили. Мій список вийшов таким: Маша, Лейла, Аря, хлопець із мурахами.
Паралельно Андрій розповідав про ініціативу:
«Моє завдання просте — максимально розкривати дітей. Я спробую передати цю методику до інших шкіл, але поки що працюю самостійно, також у мене є помічниця Аля. Я хотів би в майбутньому, щоб була команда, щоб ми могли робити ще окремі заняття з наставниками та навчати дітей. Усе це потребує більшого бюджету, на цей час Школа Героїв розвивається коштом донатів.
Взагалі з дітьми я почав займатися у 2011 році, а такий формат, як зараз, працює з 2018 року. Ще до цього один рік була інша система, коли до класу приходив один спікер і відповідав на запитання дітей. Відбулося десь 500 таких зустрічей у різних школах Києва».
Далі навпроти кожного записаного імені ми ставили спеціальні позначки з різними значеннями. Тут для спікерів відкривалося чимало можливостей для допомоги та участі. З найпростішого — можна підтримувати зв’язок з дітьми у соцмережах і інколи відповідати на їхні запитання, або, як у моєму випадку, перевіряти твори та давати на них фідбек. Можна підтримати матеріально, наприклад, технікою або обладнанням, провести екскурсію за місцем роботи, підтримати фінансово дітей або оформити регулярну допомогу тощо. А можна стати наставником для когось одного або для кількох.
Я згадала, як натхненно Маша розповідала про журналістику, які влучні запитання ставила та як раділа подарованій книжці, що навпроти імені дівчини поставила позначку, яка означала, що я готова стати її наставницею. Це зобов’язує мене раз на тиждень приділяти час дитині, проводити їй лекції, давати завдання, брати з собою на інтерв’ю, вигадувати ідеї для її розвитку у сфері. Андрій зазначив, що 90% спікерів погоджуються бути наставниками.
Історії на мільйон (або на 400 тисяч)
Опісля в мене була можливість поспілкуватися з Андрієм Пушкарем. Він розповів історію Міри, яка продавала на події в’язані шкарпетки. Дівчинка зараз є єдиною годувальницею у сім’ї. Вона продає шкарпетки, а гроші приносить батькам, які через обставини наразі не працюють. Мама зазвичай підробляє нянею, а тепер у пошуках роботи. У самої Міри на початку не було навіть телефону, спікер допоміг їй із цим. А сьогодні вона прийшла вже із ноутбуком і завдяки цьому далі розвиватиметься.
«Вона поки не знає, чого вона хоче, але я вже бачу, що коли вона виросте, я запрошу її як спікерку у Школу героїв, вона поспілкується з дітьми та стане крутим спонсором для наступного покоління. Вкладаючи зараз у дітей та допомагаючи їм, ми автоматично підтримуємо наступне покоління», — каже Андрій.
І таких історій багато. Одна з них про дівчинку, яка переїхала як переселенка. Вона прийшла в Школу героїв лише один раз. На першій зустрічі їй пощастило: познайомилася із директором приватної школи. Той їй потім написав, і вона отримала грант на навчання у цьому закладі на 300 тис. грн. Або ось хлопець, який хотів робити безпілотники. Він знайшов інвестора, який виділив йому два кабінети, вклав 400 тис грн фінансування та дав контакти командування ЗСУ. Тепер юнак каже, що не має часу приходити на зустрічі, бо працює.
«Я ось нещодавно рахував: десь 150 тис грн діти заробили у вигляді зарплат: хтось відповідав на дзвінки, хтось роздавав їжу, хтось прибирав класи. Техніки діти також отримали близько на 100 тис. грн, бо ноутбук вже не перший випадок. З літа я провів 47 зустрічей. Близько 500 спікерів прийшли до Школи героїв. Я спробував порахувати, скільки в грошах діти отримали користі. Вийшло 1,1 млн грн», — згадує Андрій.
За словами ініціатора Школи героїв, він готовий приймати у лави проєкту будь-яких дітей, але переважно це підлітки 14-16 років. Найстарша дівчина була студенткою близько 21 року, яка прийшла на дві зустрічі та одразу влаштувалася на роботу. А наймолодшим був хлопець 8 років — він хотів створювати чат-ботів, але не мав ноутбука. Через 6-7 разів він знайшов спікера, який презентував йому техніку.
Як допомогти?
Школу героїв можна підтримати донатом — разовим або регулярним, який списуватиметься щомісяця. Можна підтримати проєкт інформаційно. Бюджету на рекламу немає, а таким чином про ініціативу дізнаються. Плюс батьки можуть записати до школи своїх дітей, для яких участь безплатна. Також можна стати спікером — кличуть людей з різних сфер. Можна запропонувати дітям екскурсію, стажування, заняття з наставником, підробіток тощо. Або ж ви можете запропонувати свій унікальний варіант допомоги, наприклад, надати приміщення для зустрічі дітей зі спікерами щонеділі.
