Майстри манікюру, масажисти, перукарі-стилісти та бровісти їздять у деокуповані села та міста Київщини, щоб розрадити місцевих мешканців тим, що вони вміють — доглядовими процедурами. Адже піклування про себе — важлива частина психологічної підтримки. Ми поспілкувалися з засновницею проєкту «Б’юті волонтери» Ольгою Белицькою про те, як і в які частини Київщини вони вже навідувалися, як місцеві реагують на запропоновані послуги та чому це дійсно важлива місія.
Як з’явився проєкт?
Ця ідея виникла у мене у квітні після декількох волонтерських візитів у лікарню до поранених. Тоді хотілося зробити щось для людей, які були в окупації. Навколо тоді все гупало, летіло, хтось зникав, люди гинули. Єдиний спосіб не з’їхати з глузду в такому випадку — допомагати. Якраз 1 квітня Київщину звільнили, і російську армію вигнали з Ірпеня. А 26 травня стався наш перший виїзд в це місто. Нас тоді було 12 людей, з яких всього кілька моїх знайомих, а решта — ентузіасти з Інтернету. Я просто зробила сторітелінг, запостила, попросила друзів репостнути, а своїм знайомим майстрам написала «Привіт, є така ідея, їдеш?» — в більшості відповідали «їду».
Мені спочатку було дуже лячно на це наважитися, тому що я думала, що мене захейтять. Люди були в окупації, у людей зруйновані будинки, їм не до того. Але насправді нас сильно підтримали й ініціатива набула потужного розголосу. Вчора у нас була вже 16 поїздка, в якій брали участь 22 майстри.
А чим взагалі ви займалися на той момент?
Я працюю у сфері мейкапу 7 років. Остання моя діяльність — я була головним візажистом одного французького бренду в Україні та низці пострадянських країн. Але зараз я у декретній відпустці, моєму сину два роки. Чоловік підтримав мене у всьому і допоміг запустити ініціативу. Коли в понеділок мене зранку до вечора немає, а ми їздимо якраз щопонеділка, він знаходиться з дитиною, тому що віддалена робота йому це дозволяє. Ми міняємося, тому що він теж волонтерить — займається броніками.
Скільки зазвичай охочих на б’юті-процедури?
В середньому 50-70 клієнтів. І це людина може спочатку сходити на стрижку, потім піти на манікюр, на брови, на масаж і взагалі влаштувати собі б’юті день. Коли ми приїхали в Бучу в будинок культури на вулиці Яблунській, то до нас прийшло близько 100 людей — це був ажіотаж.
Які саме ви послуги надаєте?
Ми стрижемо, іноді фарбуємо, якщо умови дозволяють, робимо манікюр, масаж тіла та обличчя, фарбування та корекцію брів. Також у нас є два косметологи, які в залежності від обставин наносять базовий догляд. Деякі жінки, які до нас приходять, 40 днів пробули у підвалах. А тут приїжджає дівчинка, кладе їх на подушку і щось робить доглядове з обличчям — то такий кайф. Після цього і жити хочеться. Буває таке, що ми знаходимося недалеко від стратегічних об’єктів. Тоді можуть зайти військові. Ми їх також можемо швиденько підстригти, десь вправити плече, десь зняти спазми.
Хто у вашій команді?
Майстри в команді — це не новачки, а спеціалісти з досвідом, які вміють не тільки надати якісну послугу, а й загалом працювати з людьми. Вони знають, куди й до кого їдуть, як себе поводити. Оскільки у нашій ситуації не можна прийти та сказати «Ого, вас тут розбомбили». Треба розуміти, що у людей ПТСР. Буває таке, що ми не витримуємо. Наприклад, коли я поверталася додому з перших поїздок, то взагалі мовчала. Іноді треба вийти на вулицю подихати, тому що тобі сказали щось, що тебе зачепило. Мене тригерять історії про дітей, аж стає погано в ці моменти.
Тому наша команда складається з тих, хто вміє психологічно працювати з людьми та тверезо оцінює свій емоційний ресурс. Зараз, коли хтось проситься в команду, я скоріше за все відмовляю. У більшості випадків люди дійсно цього спочатку хочуть, але коли з’являються перші складнощі, наприклад, треба доїхати на станцію метро, вони відмовляються. Виключення, якщо людина зовсім наша, тоді вона залишається.
У нас в команді є майстри, чий син або чоловік у ЗСУ, у когось брат зник безвісти тощо. Для них ця діяльність — теж у певному сенсі порятунок, тому що коли у тебе купа дурних думок, треба працювати руками.
Вам як організатору складно менеджерити процес?
Ні, а зараз в мене навіть вже є дівчата, які цим займаються. Вони допомагають мені з усім, що я робила сама на самому початку — від пошуку місця до всіх організаційних моментів. З деякими громадами дуже складна комунікація. Напевно, важливо на початку знайти правильну людину, яка потім зможе тебе вести. А бувають історії, коли я з людьми знаходилася в Інтернеті — наприклад, в групі Бучі я познайомилася з мешканцями села Бучанського району, розповіла їм про нас і сказала, що ми можемо приїхати. Люди підхопили ідею і сказали: «Ой, як круто, піду поговорю зі старостою села». Зараз система більш налагоджена і вже не ми шукаємо можливості, а нас запрошують.
Спочатку ми дуже багато на себе взяли, приїхали в Ірпінь і побачили, які там жахи. А люди, які їздять волонтерити в такому форматі, взагалі мають величезну емпатію. Хочеться допомогти дітям, собакам, пенсіонерам, проте треба розуміти, що так не буває. Ефективніше сконцентруватися на одному. А ми як накинулися — знаходили пральні машини, мікрохвильовки, різну гуманітарку, посуд. Ми їздили самі й з собою тягали пакети з лахами. В якийсь момент ми перегоріли, тому що люди, які нам давали це все, просили приїхати та забрати. З логістичної точки зору це стало дуже складно. Плюс на той момент в область завозилося достатньо, її було навіть занадто багато.
Тому зараз гуманітарною частиною від нас в команді займається перукар Кирило. Він кожного тижня збирає донати, замовляє пральний порошок, мило, зубну пасту, смаколики для дітей — найнеобхідніше. Коли ми приїжджаємо в село, він кожному клієнту роздає такі набори — це дрібниця, щоб підтримати. Також ми допомагаємо, якщо є точкові запити, коли ми знаємо, що і для кого шукаємо і що у цьому справді є необхідність.
Ну це круто, мені здається, тому що про цю б’юті-складову забувають, хоча з психологічної точки зору це дуже важливо.
Якщо я спілкуюся з українськими ЗМІ, то всі розуміють, що це не просто прийти підстригтися або зробити манікюр. Це про те, що ти тримаєш людину за руку, ти їй кажеш, що ти її розумієш, обіймаєш її та підтримуєш. Насправді може і не розумієш, але хочеш допомогти, чим можеш. І у більшості просто вислухати — це вже величезна поміч. Люди вдячні, що їм приділяють увагу, надають послугу або, як вони це називають, «дозволяють зекономити гроші» або «відстригають негативну енергію». Як це не назви, таким чином ми можемо допомогти. Наші клієнти настільки вдячні, що віддають те, що можуть. Приносять кабачки, яблука, огірки, всю можливу городину. І це пробирає аж до сліз.
Пам’ятаєте свою першу клієнтку на першому вашому виїзді?
Так, це була жінка, яка спочатку дуже сором’язливо стояла осторонь. Їй наче хотілося, але було ніяково. Я їй кажу «Чого ви там стоїте? Ви сідайте». Розмовляю з нею, пропоную їй зробити брівки, а вона починає плакати. І у мене теж накочуються сльози. А ми ж приїхали навпаки створювати настрій, щоб після нас залишився позитив. Я завела з жінкою розмову, обняла її, відволікла, хоч і починалися розмови з того, що раніше було все, а зараз нічого немає. Ми її підстригли й виходила вона вже королева, з класним піднесеним настроєм. І так приємно було бачити ці зміни.
По сторіз не завжди видно, які насправді умови нашого волонтерства. Хоч ми і намагаємося висвітлювати все, як є, адже нас ніхто не спонсорує, ми нікого не просуваємо, максимум збираємо якісь донати від друзів. Нам все одно часто кажуть «Ой, у вас там так весело і класно, хочу до вас». Тим часом ми пропрацювали 6 годин без будь-якої води — ми її закупаємо і возимо в баклажках.
Часто бувають складні умови?
Так, але люди нам самі допомагають. У Вишгородському районі, наприклад, дуже класна адміністрація. Ми приїхали в одне село, де мешканці подзвонили й кажуть «До нас їдуть волонтери, але у нас немає світла в школі». Адміністрація блискавично знайшла генератор, через у вікна кинули дроти, підключилися і робота закипіла. Але ж це теж треба розуміти, що 7 перукарів і у кожного фен. Для того, щоб не було біди, з феном працювали по черзі.
Або якщо хтось хоче пофарбувати волосся, то ми попереджаємо, що без проблем, але немає, де змивати. Для людей зазвичай це не проблема. Хтось може знайти тазик, щоб над ним водою змити. Або кажуть «Нічого страшного, я зараз городами до дома добіжу і там змию».
Невже всі такі приязні?
Ну, так не буває. Бувало таке, що щось не подобалося. А була історія, як наша волонтерка з команди робила манікюр жінці, а поруч сиділа подружка тієї. І вони між собою обговорювали, як одна буде купляти машину, а друга буде їй цю машину гнати. А в кінці вони подивилися на свої нігті й такі «ну нормально». І це все відбувалося у тимчасових будиночках, де живуть люди. І питання, як ці люди туди потрапили. Вони забрали чиюсь можливість?
Взагалі великий попит на послуги?
Люди не завжди йдуть потоком: вони часто соромляться, бояться, не вірять в те, що щось може бути безплатно. Для них це підозріло, адже нічого просто так не буває. Так, можливо, якби повномасштабне вторгнення не сталося, ми б про це не подумали. Але так вже є. Якщо це якась громада, де ми їздимо по селах, то вони вже всі в курсі та чекають на нас з шашликами. Ми потроху привчаємо до того, що певні послуги можуть бути безплатними і це нормально.
Наприклад, в Штатах це дуже розвинена тема. Моя подружка, яка багато років там живе, взяла рецепт Євгена Клопотенка, зварила український борщ і стала роздавати його людям на вулиці, щоб, можливо, якось інформаційно висвітлити, що за держава Україна та які її громадяни. У них волонтерство — це нормальна складова життя.
Куди саме ви їздите/їздили?
Ми почали з Ірпеня. Потім були два рази в Бородянці, але вже туди не їздимо, бо у нас з’явилися, як я їх називаю, послідовники, які продовжили там нашу справу. Я так розумію, вони не такі активні як ми, але стрижуть, роблять манікюр тощо. Це круто, що ми когось надихнули. Також ми були в Бучі та чотирьох селах Бучанського району, у Вишгородському районі, Козаровичах, Гуті-Межигірській, Литвинівці, а скоро їдемо в Катюжанку та Демидів. Наступного тижня завітаємо в Синяк — він теж був в окупації й в мене в команді є дівчинка, яка її пережила. Ми не були ще в Гостомельській громаді, тому що з ними складно комунікувати. З Бучею теж було непросто, я дзвонила шести людям, щоб ми туди потрапили.
Сюр в тому, що ти з цього не маєш зиску — навпаки, хочеш допомогти, але тебе “футболять”.
Чому саме цей напрям також має значення?
Це увага. Майстри манікюру, наприклад, часто виконують ще й наче роль психолога, тому що ти з ними розмовляєш, а вони слухають. Люди мають біль, яким треба ділитися, його не можна тримати в собі. Чим більше вони будуть говорити про це, тим скоріше продовжать жити далі, тому що це такий етап, який треба пройти. Важливо знати, що тебе розуміють і чують. Що ти не віч-на-віч зі своєю проблемою. Я вважаю, що це головне наше завдання.
Згадайте себе у кризових ситуаціях. Перше, на чому ви починаєте економити — на собі. Вже не до манікюру, стрижок і брів. Але ж ти так звик, це твій зв’язок з реальністю, твоя ниточка нормальності. Крім того, для людей важливо планувати. Хто не має планів, той не живе. І коли ти в стані стресу і психологічній ямі, у тебе в цілому день бабака. Мені хочеться думати, що наші візити дають людям якусь подію, на яку вони чекають.
Що ви отримуєте емоційно від цього?
Ми звикли знецінювати свою працю. Але коли ми розпочали цю ініціативу і до нас у суспільства з’явився інтерес, прийшло усвідомлення, що ми робимо щось важливе. Коли я читала перший журналістський матеріал про б’юті-волонтерів, то просто почала плакати.
Які у проєкту плани на майбутнє?
Якийсь час він точно буде існувати після нашої перемоги, тому що війна може закінчитися одного дня, а її наслідки нам доведеться розгрібати ще багато років. Тільки от нещодавно говорили з командою, що ми наче весь час виїжджаємо кудись на свіже повітря, а піти, наприклад, у ліс, не можемо, тому що все заміновано.
Франшизу на інші регіони робити не хочу. По-перше, з регіонів за кордон виїхали майже всі хороші майстри. По-друге, я не знаю людей особисто, а ми як проєкт несемо соціальну відповідальність.
