Зараз годі впізнати, що донедавна це був суто магазин туристичного й альпіністського спорядження. 24 лютого тут забили вікна, зняли вивіску й відчинили тільки чорний вхід — для своїх, для тих, хто знає. До повномасштабної війни «Команда Екс» мала своє коло покупців, що цінувала якісні аутдор бренди, й була більше, ніж робочим колективом.
«Передусім ми друзі, а вже потім колеги», — каже директор магазину Денис Мартинюк. Колеги-друзі разом ходили в гори, займалися альпінізмом — до таких походів долучалися й клієнти, теж друзі. Після 24 лютого «Команда Екс» стала волонтерським центром і облаштувала свій склад прямо тут, у магазині. Нещодавно знову відчинили головні двері для всіх, але волонтерство нікуди не зникло.
Робити, що всі
Денис Мартинюк уже 18 років, як директор магазину «Команда Екс». Власником є Андрій Дума, Це магазин туристичного й альпіністського спорядження, де представлені всесвітньо відомі туристичні бренди, також є офіційним дистриб’ютором Montane, Bestard, Cascade Designs Inc та інших — усього близько 20 найменувань. У Києві працює два їхні магазини. На початку квітня мали б святкувати день народження свого підприємства. Були б знижки і спільні посиденьки.
Але зараз тут волонтерський склад: під‘їжджають авто, вивантажують ящики. Їх уже стільки, що в самому приміщенні магазину не поміщаються — вже й біля сходів чимало пакунків. Постійно хтось щось приносить: підгузки, снеки, футболки, а хтось тим часом рушає з вантажами. Робота практично цілодобова, і так триває з перших днів повномасштабної війни.
У Дениса раз за разом дзвонить телефон, та й на місці хтось завжди має питання: чи надійний цей бронежилет? чи підійдуть до нього такі плити? а з чого їх краще виготовити? Денис, здається, і сам не сподівався, що його волонтерські почини набудуть таких масштабів. Зрештою, він і не вважає, що чинить щось особливе, а: «Те, що треба, що роблять зараз усі».
24 лютого, коли країна вдосвіта прокинулася від повсюдних обстрілів, Денис попіклувався про те, щоб вивезти до Карпат сім‘ю. Так само команда допомагала евакуюватися своїм працівникам — усього це 30 людей. Декого підвозили до кордону з Польщею, а там уже відгукувалися іноземні друзі й пропонували відвезти у будь-яке місто країни. Хоч Денис і мав 5 різних тривожних валізок (якщо доведеться покидати місто пішки, якщо на авто, якщо на велосипеді — прорахував усі можливі випадки), не можна сказати, що був сповна готовий до того, що станеться — хіба до такого підготуєшся?
Отож, працівники, що залишилися, зібралися в магазині вирішувати, що робити. Покупців тим часом не вщухало, телефонували, йшли один за одним й купували газові балони, пальники, рукавиці, термобілизну. Приходили хлопці з блокпостів, їм віддавали все, що було: одяг, взуття. Відкрили чорний вхід і запускали людей звідти.
Частину речей продавали, щось — за знижками. Багато чого віддали задарма — це була ідея власника. Того дня до них заходило багато волонтерів, Денис зберіг контакти і створив телеграм-групу. Так почали роботу: хтось кидав запити, що потрібно зі спорядження, хтось на них реагував. Скидалися грішми й купували необхідне.
Ядро волонтерів розросталося, ними ставали як самі працівники магазину, так і його клієнти. Так до трьох працівників, що лишилися, долучилося ще троє їхніх товаришів — прийшли, щоб допомагати. Один із них, Тарас, працює айтішником, як тімлід має у підпорядкуванні 60 людей. Інші програмісти працюють на закордонні компанії, але в ці дні вони прибирають, розвантажують. Люди відчувають потребу щось робити, каже Тарас. Тим часом люди з «Команди Екс» пішли хто в ТрО, хто в медики.
А ті, хто лишилися, розгорнули роботу.
Спільна вершина
Денис зателефонував до свого банку: «Хочу волонтерити, як це краще зробити?». Відкрив спеціальний волонтерський рахунок, почав збирати. На різне: від підгузків і пального до касок і бронежилетів. На рахунок надійшло вже понад 2,5 мільйони гривень, але це, кажуть у команді, не настільки велика сума, якщо порівняти з витратами й покупками від магазину.
Дениса не дивує ні те, що його першими соратниками стали друзі-туристи, ні те, що в найгарячіші дні вони ладні працювати по 22 години на добу.
«Ми дуже дружні, рівні — як сім‘я, і це нас відрізняє від інших. Разом ми ходимо в гори, на скелелазіння, в альпіністські походи. Це захоплення нас поєднало зараз і в волонтерстві. Люди проявляють себе в надзвичайних умовах, розкривають свою суть — погані там просто не витримають».
Гуртом взялися до роботи. Щотижня на територію магазину заїжджає фура: з їжею, медикаментами, бинтами, спорядженням для шпиталів. Мають постачання спальників, килимків, карематів. Їдуть з України та різних країн Європи. Передають посилки потягом, віднедавна повернулися до доставки «Новою поштою». Війна погіршила постачання, тож з українськими колегами обмінювалися тим, кому що потрібніше: наприклад, до столиці з Дніпра, Харкова їхали спальники, натомість із Києва віддавали багато харчів.
Спрацьовують зв‘язки, які команда має за кордоном. Ось дівчата з Польщі, з якими разом лазили на скелі, купили й передали партію якісних спальників. Ось ще 70 спальників передали знайомі з Лондона.
На місцях гуманітарну допомогу беруться розвозити охочі. У хлопців є аркуш із прізвищами, хто що може робити.
Частину речей команда купує превентивно: шоломи, каски, броники. У Польщі живуть його товариші (звісно, альпіністи і туристи), якраз біля мілітарі-магазину, там усе й беруть. Недавно Денис подумав: треба помпи на випадок злив, що стають загрозою для бліндажів. Написав у спільний чат: відразу знайшлися, готові віддати безплатно. Мають також знайомих у Польщі, Іспанії, Італії — звідти передають допомогу, є окремі люди, що відповідають за логістику, пошук машин, доставку.
Допомога, яку отримують, і військова, і гуманітарна. Віддають усе в військові шпиталі, пологові будинки, у підрозділи спецпризначенців, до Інституту хірургії й трансплантології імені Шалімова, в дитячу лікарню «Охматдит», Київську лікарню швидкої медичної допомоги, Медмістечко та ін.
Поміж роботою Денис міркує про те, що його тримає, що дає снаги бути на ногах фактично без відпочинку.
«Дивовижно, як багато зараз виносять на собі прості люди. До нас щодня приходить пара: він із Донецька, вона з Луганська — волонтери. Щоразу купують товару на 70 тисяч гривень. Є сім’я, яка готує і привозить нам сюди гарячі обіди. Хтозна, як довго ми б без них протягнули на сухпайках».
Про те, наскільки швидко їхній бізнес зможе повернутися до довоєнних показників, Денис наразі не думає. Каже: під час різких коливань курсу валют вийшло так, що багато товару продали собі в мінус, бо самі купували з відтермінуванням. Віддавали й просто так.
«Для нас було важким рішення знову почати продавати, але економіка має працювати. Зараз ніхто не рахує, скільки заробляє. Ми існуємо просто, щоб щось отримувати, щоб утриматися».
А останнє, що хвилює Дениса, — це чи не втомився він сам. Відмахується як від неважливого:
«Не втомився, бо знаю, як там військовим. Я можу щось робити, можу допомагати».
