«Ти там, де маєш бути» — такий напис на листівці прикрашає нішу у цегляній стіні біля вхідних дверей у заклад «0629». Поруч — фрагмент декоративної ліпнини Маріупольського драмтеатру. Шматочок рідного міста співзасновникам кафе подарували волонтери. Сюди часто заходять люди, які через війну були вимушені залишити рідні міста та переїхати до Львова. У кафе «0629» можна знайти своїх, поділитися новинами та відчути знайомий смак шаурми, яку продавали у 23-му мікрорайоні міста Маріуполь.
Усередині березня до Львова приїхали маріупольці Костянтин Понідельченко і Володимир Мігас, а також їхній колега Олексій Корж, який родом із Ніжина Чернігівської області. Вже у квітні хлопці вирішили відкрити власний заклад, щоб працювати самим та допомогти із роботою своїм друзям і родичам. Олексій — чи не єдиний не-маріуполець у команді. Решта працівників закладу родом із Маріуполя. Співзасновник закладу Костянтин розповідає, як кафе пристосовується до вимкнень світла, які страви замовляють найчастіше та як відчути себе у незнайомому місці вдома.
«Уся Україна в одному кафе»
0629 — телефонний код міста Маріуполь. За лаконічним написом на вхідних дверях маріупольці, які зараз живуть у Львові, знаходять своїх.
«90% нашої команди — з Маріуполя. Дизайнер, сммник, кухарі, бармен, працівники на виробництві комбучі, прибиральниці та інші працівники — маріупольці. «0629» — наче своєрідний код для тих, хто розуміє ці цифри. Ми пережили те, що й вони. Коли кафе тільки відкрилося, маріупольці заходили до нас, цікавилися, хто ми і ставали нашими постійними відвідувачами», — розповідає співзасновник закладу Костянтин.
Він та його колеги до повномасштабної війни працювали у гастросфері. Володимир — кухарем, а Костянтин із Олексієм — обоє баристами. Хлопці не мали досвіду ведення власного бізнесу, проте ризикнули відкрити заклад у Львові.
Костянтин вчився та працював баристою у Маріуполі. Згодом переїхав до Києва, оскільки у столиці більше закладів та можливостей знайти роботу до душі.
«Після 2014 року у Маріуполі стало набагато менше людей: місцеві виїхали, туризм перестав активно розвиватись. Мені хотілося будувати кар’єру, тому й переїхав до Києва», — пригадує Костянтин.
Він навчався разом із Володимиром Мігасом — су-шефом кафе «0629». Костянтин говорить, що саме Володимир був основним ініціатором створення закладу. Він придумав його концепцію, надихнув та згуртував команду у Львові.
На другий день повномасштабної війни брат Костянтина Ігор дивом виїхав із Маріуполя до Львова. Кості вдалось евакуюватися із Києва в Ужгород. До середини березня у нього не було зв’язку із друзями та родиною, які залишились у рідному Маріуполі. Родичі уперше вийшли на зв’язок 15 березня.
В евакуаційній колоні з Маріуполя виїхав також друг хлопців, який займався виготовленням комбучі. У цей же час до Львова із Чернігівської області приїхав Олексій Корж. Зрештою, всі зустрілись у Львові та вирішили створити своє кафе.
«У Львові, видавалось, зібралась уся Україна. На відміну від пустого Києва, який перебував під загрозою окупації, тут усюди були величезні натовпи. Ми вирішили, що зараз слушний час розпочати власну справу та просувати її. До того ж, до Львова почали приїжджати наші друзі та близькі із Маріуполя, яким ми хотіли допомогти із поселенням та роботою», — ділиться Костянтин.
«Страви, як у дитинстві»
Кафе розташоване на вузькій брукованій вуличці Яна Жижки неподалік Львівського оперного театру. У закладу немає великої вивіски. Замість неї — український прапор із написом «Маріуполь» та цифри «0629» на склі масивних вхідних дверей. На стіні однієї із зал кафе намальована карта-схема міста Маріуполь — чорний контур, заповнений жовто-блакитними мазками.
Над інтер’єром кафе працював також маріуполець Олег Погорілець. Свого часу у рідному місті до нього зверталися топові заклади, для яких він із батьком виготовляв меблі та розробляв дизайн.
«Ми з дизайнером навчались у одній школі. Йому з родиною вдалось евакуюватись із Маріуполя у другій половині березня. Батько поки залишився у Рівному, а Олег приїхав до Львова. Поки став на ноги, жив із знайомими у квартирі. Зараз працює, заходить до нас майже кожного дня», — говорить Костянтин.
Від ідеї створити кафе до її втілення пройшло менше місяця. У травні хлопці тестували меню, щоб виявити найпопулярніші страви, і наприкінці місяця відкрили заклад.
«Ми хотіли, щоб у одному приміщенні була і запашна кава, і смачна їжа, і навіть добрий алкоголь, — пригадує співзасновник Костя. — У день відкриття в закладі була вечірка, на яку прийшло багато людей. Ми сподівалися проводити й наступні, утім такі гучні події викликали обурення у сусідів і ми відмовилися від цього формату».
Формував страви для меню су-шеф кафе Володимир Мігас. Костя пояснює, що у меню увійшли також страви, які для Володимира свого часу готували його мама та бабуся.
«Ми давно хотіли приготувати для закладу шаурму з жульєном, яку продавали у 23-му мікрорайоні міста. Саме там виріс наш шеф-кухар. Ми всі там навчалися і часто купували шаурму. Знаєте, є кіоски із вуличною їжею, але черга стоїть лише до одного. Сьогодні «Шаурма 23» — це 80% наших продажів, це бестселер. Вона вийшла максимально автентичною. Мені видається, що саме за неї нас і люблять», — говорить з усмішкою Костянтин.
Починати свій бізнес у Львові було доволі складно. Хлопці витратили багато часу на пошук відповідного місця. Багато закладів не працювали і неможливо було зрозуміти, відчиняться вони знову чи вже ні.
«Весною у Львові був ажіотаж, багато бізнесів із різних міст України пробували релокуватися до Львова. Хаос та велика конкуренція», — пояснює Костянтин. Зрештою, хлопці орендували зал та зробили там ремонт.
На повну кафе «0629» запрацювало у серпні. У цей місяць хлопці змогли подвоїти кількість працівників та додати нові страви у меню. Удвічі збільшилось і виробництво комбучі. Володимир заснував цей бренд пару років тому в Києві. Хлопцям вдалося перевезти виробництво до Львова. Кожного серпневого дня у кафе росла кількість відвідувачів та, відповідно, каса. Хлопці відчули, що людям важлива їхня робота.
У вересні разом із погіршенням погоди зменшилась і кількість гостей кафе. Утім такі сезонні коливання нормальні для закладів харчування і доводиться під них підлаштовуватись. Як і до погодинних відключень світла та повітряних тривог. Кафе отримує замовлення на доставку їжі додому.
«Розпочати власну справу завжди нелегко. Проте у нинішніх умовах підприємцям значно складніше», — каже Костянтин.
«Нехай усі будуть вдома»
Заклад має і постійних відвідувачів, які приходять незалежно від погоди. Доволі часто це мешканці Дніпра, Харкова, Маріуполя та інших міст. Тут уже сформувалася своя спільнота. Відвідувачі знаходять спільних знайомих, однокласників чи сусідів, з якими, приміром, у дитинстві грали у футбол.
«Також навідуються туристи. Працюємо над збільшення нашої аудиторії у соціальних мережах. Наприклад, наш інстаграм веде дівчина із Маріуполя. Мешканці Маріуполя зараз роз’їхалися по всьому світу. Коли приїжджають до Львова, обов’язково заходять і до нас», — розповідає Костянтин.
Додає, що найчастіше інформація про заклад передається «сарафанним радіо» — це головна реклама. Люди приходять та розповідають, що дізнались про «найсмачнішу у Львові шаурму» чи про «кафе маріупольців» від своїх знайомих та друзів.
Костянтин пригадує, що у перші місяці повномасштабної російсько-української війни було складно насамперед емоційно. Не було зв’язку із родичами у Маріуполі, не було певності, що з ними усе гаразд.
«Відчував і страх, і образу на себе через те, що перебував у відносній безпеці, а не з близькими мені людьми у Маріуполі. Розумів, що події у рідному місті травмували людей на все життя. Багато маріупольців, яким вдалось евакуюватись, мали панічні атаки, їм снились жахіття. Зараз люди потихеньку адаптуються на новому місці — шукають роботу, водять дітей до школи, — каже Костя. — Моїм батькам, які прожили життя у своїй квартирі, дбайливо добирали для неї меблі та різні дрібнички, зараз змушені винаймати помешкання. Мені важко дивитися, в яких умовах живе моя родина. Це дуже болить. Мрію, щоб усі змогли повернутися в рідний український Маріуполь».
Костянтин додає, що йому поки складно адаптуватися до Львова. Він сумує за просторими вулицями Маріуполя, неозорістю степу та моря.
У планах співзасновників — збільшити заклад або додати нові формати.
«Ми не думали, що буде такий ажіотаж навколо нашого стріт-фуду. Можливо, створимо ще декілька позицій вуличної їжі та зробимо віконце, у якому можна буде взяти їжу з собою», — говорить Костя.
Наступного року хлопці планують перенести заклад на більш людну вулицю.
«З роботою зараз важко і ми б хотіли допомогти з працевлаштуванням своїм родичам та знайомим із Маріуполя, — пояснює Костянтин. — Наші пріоритетні завдання — це створювати нові робочі місця та виплачувати людям гідну зарплатню. Щомісяця намагаємось її підвищувати. Якщо переїзд на нове місце вивільнить нам додаткові кошти для зарплати — зробимо це. Ми не можемо інакше — бо це свої».
