Пропагандистське кіно має на меті розпалювати ворожнечу до інших народів чи рас. Пропонуємо огляд таких фільмів із різних країн та різних історичних періодів: від часів Ку-клукс-клану з його насильницькими ідеями до сучасної Росії, чия пропаганда спрямована, щоб вразити Україну.
Як перший блокбастер прославляв Ку-клукс-клан
У 1915 році світ побачив фільм Девіда Ґріффіта «Народження нації». Це був перший голлівудський блокбастер, причому один із найуспішніших в історії американського кіно. На той час він візначився багатьма технічними досягненнями та проривним візуальним рядом. А також просуванням ідеї расової нерівності та прославленням Ку-клукс-клану.
У центрі фільму — дві американські родини з різними політичними поглядами. Під час громадянської війни вони опиняються по різні боки барикад: Стоунмени стають прихильниками Півночі, Кемерони ж відстоюють інтереси рабовласницького Півдня. Але ворожнечі між ними не виникає — завдяки теплим стосункам та спільним поневірянням. Тим паче, після війни Південь зазнає вкрай неприємних змін. Коли там був рабовласницький устрій, життя здавалося чудовим та благополучним. Навіть самих рабів усе влаштовувало. Але коли руйнується вся рабовласницька система, південні штати охоплює хаос.
Водночас республіканці (натоді вони були противниками рабства) займають керівні посади. Але замість того, щоб наводити лад в країні, вони утискають права поважних південних джентльменів. А звільнені раби в свою чергу сіють насилля та беззаконня.
У родині Кемеронів стається трагедія: жорсткий розпусник Гас, колишній раб, стає причиною загибелі юної Флори. Тоді на сцену виходить вже згаданий Ку-клукс-клан. Його члени стають на захист білих американців та повертають до південних штатів порядок та закон. Також вони лінчують кривдника Флори.
У фільмі представники обох рас протиставляються. Білі люди тут зазвичай шляхетні, культурні, вони гідно ставляться як до своїх рабів, так і до ворогів на полі бою. Вони стійко переносять всі труднощі та поневіряння. Чорні (а їх тут зображають загримовані білі актори) грубі, агресивні та хтиві. Вони більше нагадують дикунів, ніж цивілізованих людей. Попри те, що їх становище змінилося, колишні раби не можуть гідно скористатися новими можливостями. Наприклад, вони перетворюють на огидний балаган процес голосування, куди їх вперше допустили. Один кладе брудні ноги на стіл, інший жує курячу ніжку, а хтось просто пиячить. Є і хороші чорні люди — ті, які все ще служать старим господарям.
Фільм «Народження нації» мав значний вплив на тогочасне суспільство. Зокрема він став поштовхом до відродження реального Ку-клукс-клану та навіть спровокував чимало спалахів насильства щодо афроамериканців.
Коли пропагандистам потрібен внутрішній ворог
Коли нацисти прийшли до влади у 1933 році, вони одразу взяли під контроль усі медіа країни. Пропагандисти хотіли об’єднати німців проти “спільного ворога” — євреїв. Їх зображали як ворожу та чужорідну расу, яка паразитує на простих та працьовитих німцях, знищує їх економіку та культуру.
Головний пропагандист Рейху Йозеф Геббельс покладав чималі надії на кінематограф. На його думку, саме кіно відіграє визначальну роль в формуванні громадської думки. Після подій Кришталевої ночі нацистська верхівка ще більше зосередилася на антисемітській пропаганді. Адже навіть німецькі ЗМІ критикували розгул насильства проти євреїв. Стало зрозуміло, що така політика не має широкої підтримки серед населення. Це неабияк розлютило Гітлера. Він забажав бачити таку пропаганду, яка б мотивувала німців самим закликати до насильства.
Після виклику «на килим» Геббельс взявся до роботи. Він наказав кожній кіностудії зняти власний антисемітський фільм. Так, у 1940 році вийшов псевдодокументальний фільм Фріца Хіплера «Вічний жид». По суті, це була така собі «наша відповідь» однойменній британській стрічці. Оригінальний фільм розповідав про переслідування євреїв та не був антисемітським по своїй суті. Але у своєму доробку Хіплер зобразив євреїв як ворогів, які століттями наносять шкоду науці, мистецтву та культурі. Там також демонструють елементи побуту та традицій євреїв з різних країн — але так, щоб викликати максимальну антипатію у глядача. У фільмі використовуються кадри роботи єврейського забійника худоби, які самі по собі доволі неприємні.
Не обійшлося і без теорій змови. Наприклад, у фільмі стверджується, що барон Ротшильд розіслав своїх синів до різних європейських країн для того, щоб заснувати там банки та наживатися на війнах. Самих євреїв показують як справжніх шкідників, їх порівнюють із пацюками, які заполонили Європу і тепер пожирають її ресурси. Завершується стрічка промовою Гітлера, де той покладає відповідальність за розв’язану ним війну на євреїв.
У тому ж 1940 році вийшов фільм «Єврей Зюсс» режисера Файта Харлана. Він був такою ж відповіддю на ще один британський фільм, який нацисти вважали «проєврейським». Події стрічки відбуваються в 1733 році. Герцог Карл Александр Вюртемберзький призначає своїм фінансистом заможного торговця Зюсса Оппенгеймера. На цій посаді він вигадує нові податки, а також вводить митні збори за користування мостами і шляхами.
Він знищує половину будинку коваля, який відмовляється платити підвищені податки. А коли обурений чоловік кидається на жорсткого фінансиста, то наказує його стратити. Зюсс маніпулює своїм безхарактерним покровителем, підбурює порушувати закони, позбавляє влади земські представництва та експлуатує вюртемберзьких селян.
У Німеччині фільм подивилося понад 20 мільйонів глядачів. Його нацисти цілеспрямовано використовували під час переслідування євреїв. «Фільм Харлана «Єврей Зюсс» — велика, геніальна постановка, — писав Геббельс у своєму щоденнику. — Антисемітський фільм, який ми тільки можемо собі побажати».
Розважальне кіно з присмаком пропаганди
Після повномасштабного вторгнення в Росії з новою силою спалахнув інтерес до дилогії «Брат» Олексія Балабанова. Обидва фільми серед росіян мають статус культових, а протагоніст Данило Багров вважається таким собі народним героєм. Та й Путін під час своєї промови також не посоромився процитувати монолог Данили про «силу в правді». Та дивуватися тут нічому. Це хіба що на перший погляд «Брат» — просто кримінальне кіно свого часу. Але навіть такі суто розважальні фільми відображають російські імперські установки, а також маркують представників інших народів як ворогів та негідників.
Дилогія наскрізь просякнута шовінізмом і расизмом. У ній постійно принижують представників інших національностей: українців, американців, євреїв, французів, темношкірих та кавказців. З ними Данило регулярно вступає в конфлікти, а коли ситуація загострюється — вбиває без вагань.
У другій частині герой їде до США, де допомагає брату свого друга, який посварився з «українською мафією». І він вирішує всі проблеми — звісно, за допомогою зброї. Під час вбивства тих мафіозі в громадській вбиральні лунає фраза «Ви мнє, гади, єщьо за Сєвастополь атвєтітє!». Вона і нині гріє душу російського шовініста. Цікаво, що в цій частині з’являється шанувальник нацистської уніформи та торговець зброєю на прізвисько Фашист. Але він свій. Бо росіянин.
Іронічно, але російська пропаганда любить маркувати українців «фашистами». Подібну тенденцію можна побачити в фільмі «Ми з майбутнього-2» Олександра Самохвалова та Бориса Ростова. Події стрічки відбуваються в Україні, куди перевиховані неонацисти Борман і Череп приїжджають заради участі в реконструкції.
Там вони зустрічають агресивного «западенця» Тараса та слабкого, боягузливого мажора Сірого. Це вкрай неприємні люди, чиї погляди, за задумом авторів, «спотворені націоналістичною пропагандою». Але якоїсь миті всі четверо потрапляють у 1944 рік. Там вони стають свідками того, як нелюди-бандерівці розстрілюють мирних мешканців. Таким чином Тарас та Сірий кардинально змінюють свої погляди. Та і спілкування з «правильними» російськими хлопцями також грає свою роль. Друзі не тільки стають на світлу сторону, а й починають спілкуватися суто російською — бо хороша та порядна людина українською не розмовлятиме.
Аналогічний меседж можна побачити фільмі «Матч» Андрія Малюкова. У стрічці позитивні персонажі спілкуються винятково російською. Всі ж зрадники, негідники та колаборанти показані україномовними. До речі, виконавець головної ролі Сергій Безруков публічно підтримав вторгнення до України. До цього він виступав на підтримку анексії Криму. А один із сценаристів стрічки, Тимофій Сергейцев, після вторгнення написав статтю під назвою «Що Росія має зробити з Україною», в якій закликав до терору та етноциду українців.
Після анексії Криму та окупації частини Донбасу пропагандистська машина працювала ще активніше. Так вийшов фільм «Крим» пропагандиста Олексія Піманова. Сам режисер позиціонує анексію півострова як велике благо, а саму Росію — як визволителя. Головний герой стрічки, колишній військовий Саня, дуже любить північного сусіда. А ще ненавидить «бандерівців» та повністю підтримує дії «Беркуту» на Євромайдані. У фільмі злі майданівці палять автобуси з кримчанами та знущаються над мирними людьми. Водночас беркутівці позиціонуються як справжні герої, гідні всякої поваги. А в фіналі фільму Саня взагалі їде на Донбас воювати на боці Росії.
Події на Донбасі 2014 року також викликали живий інтерес у російських режисерів. Наприклад, Ренат Давлетьяров у стрічці «Донбас. Окраина» показує війну як «громадянський» конфлікт. Російська військова агресія заперечується, у фільмі не побачиш ні російських військових, ні їхньої техніки та зброї. Але всі кремлівські кліше на місці: і кривава хунта, яка захопила владу, і безжальні українські карателі, і протиставлення поганого українського військового та хорошого проросійського бойовика.
Режисери Максима Бріуса і Михайла Вассербаума у своєму фільмі «Солнцепек» теж використовують такі кліше. Там є геноцид російськомовного населення, жорстокі нелюди-правосеки та американські найманці, які воюють на Донбасі. Злодіями у фільмі виступають не тільки українські військові, а й взагалі всі українці. Це вони несуть відповідальність за війну, це вони постійно знущаються над мирними жителями Донбасу. Українці в цьому фільмі — винятково вбивці, кати, ґвалтівники та моральні потвори, які вміють воювати хіба що беззбройними цивільними. А протиставляються їм, звісно, хороші та героїчні ополченці.
Кіно — це значно більше, ніж просто розвага на один вечір. Як і будь-який вид мистецтва, кінематограф здатен просувати певні ідеї та впливати на світобачення людей. Особливо якщо самі ж автори є не так митцями, як пропагандистами. За допомогою кіно вони можуть навішувати ярлики, просувати імперські та шовіністичні наративи, а також розпалювати ненависть та нетерпимість. Що й робить роками Росія.
