Наталя опинилася у Чернівецькій області через повномасштабну війну, але і на новому місці продовжує підтримувати і тих, хто лишився у окупації, і тих, хто пішов захищати Україну зі зброєю в руках. У П’ядиківцях вона зустріла однодумців і стала частиною невеличкого волонтерського об’єднання місцевих жінок.
Але це історія про те, що маленької допомоги не буває — ми йдемо до перемоги завдяки сміливості воїнів і завдяки великим серцям українців, що роблять добро. Поговорили з Наталею про те, як Запорізька область зустріла 24 лютого і що там відбувається тепер, про волонтерство та вдячність. А з п’ядиківськими жінками — про буковинські страви на передовій, допомогу війську і молитви за воїнів.
Шкільний автобус з добровольцями
У будинку Наталі російське ФСБ тричі проводило обшуки — шукали документи на землю та, схоже, будь-який компромат на їхню думку. Знайшли старий жовто-блакитний намет, який жінці в юності подарував тато — з ним родина їздила на море, а потім вже Наталині діти вдома будували з нього халабуди і гралися. Намет як «важливий» доказ співробітники ФСБ забрали — а насправді вкрали пам’ять і спогад.
Наталя із Запорізької області, працювала старостою села Кохане, неподалік Токмака. Зараз усі села навколо тимчасово окуповані, а росіяни крадуть не тільки пам’ять —вивозять техніку, займають будинки, влаштовують обшуки.
24 лютого виявилося справжнім викликом. Саме на цей день запланували сесію сільської ради — і провели її, пригадує Наталя:
«Сестра зателефонувала мені о шостій годині ранку і зі сльозами кричала, що почалася війна, і в них уже танки стоять [сестра проживає у Бериславі Херсонської області — ред.] Але я ще не вірила, у мене було дурне запитання: які танки?».
О п’ятій годині ранку жителі села прокинулися від свисту, над головами летіли ракети. Було чути далекі вибухи. На сесію Наталя прийшла і керівництво громади почало діяти. Перше, що треба було зробити — виписувати повістки:
«У нас патріотична територія, я з гордістю можу сказати, що наші жителі, чоловіки нашого округу приєдналися до оборони країни. Майже всі, кому ми приносили повістки, погоджувалися. Багато добровольців пішло. Односельчани їздили і в райцентр — батька і сина ми зустріли по дорозі, батько воював з 2014, а син мав медичні протипоказання — але їхали обидва».
З усіма охочими поїхали в сусідню Михайлівку. Наталя супроводжувала хлопців, їхали шкільним автобусом — але туди помістилися не всі, тож дехто доїжджав автомобілями.
«Коли вся група вишикувалася, воєнком їх зустрів і привітався із ними: “Слава Україні!”. Як же дзвінко та дружно пролунало у відповідь — “Героям Слава!”», — пригадує Наталя.
Водій шкільного автобуса Ігор мав повертатися з Наталею додому, він не отримав повістку, адже має трьох неповнолітніх дітей. Коли чоловіки пішли оформлювати документи, Наталя запропонувала їхати, проте Ігор вирішив залишитися, сказав: «Я нікуди не поїду, лишаюся з хлопцями, як я можу дивитися їм в очі». Ігор і тепер лишається у рідних місцях — його оранжевий шкільний автобус перефарбували і чоловік ночами возить гуманітарну допомогу по вогневих позиціях.
Наталя повернулася додому — і почалася робота в нових умовах. Села поки не були окуповані, але через них проходила ворожа техніка. Магазини вже не працювали, у Токмаку створили перші ворожі блокпости і велися перші бої.
Працювати ще можна було — хоч і попри страх. Наталя пригадує, як в той час ходила на роботу:
«До старостинського округу мені йти 6 кілометрів. Цією дорогою ходила щодня впродовж 22 років. Ніколи не було лячно, а тепер думала — чого я повинна йти по рідній землі і боятися? Інколи були перевірки. Часто думала: а що в голові в отого солдата, коли дуло його автомата націлене тобі в спину?»
Перша проблема, з якою зіткнулися жителі, — відсутність хліба. Раніше у села завозили хліб із пекарні, що належала місцевому фермеру. Але приміщення — біля дороги з Мелітополя на Василівку, тож ця пекарня стала одним з перших місць, куди зайшли росіяни. Вони заарештували працівників, забирали в них телефони і кудись їх вивозили.
Тож поставок більше не було:
«Ми почали у шкільній їдальні випікати хліб для наших жителів. Фермери приносили олію, привозили в мішках борошно. З одним із депутатів, Олександром, ми їздили селом і по крихітці, по пів пачки збирали дріжджі і випікали хліб. А потім розвозили його людям».
Жителі уже виїжджали, але лишалося ще близько 800 людей, тож раз на два чи три дні Наталя з іншими працівниками привозили їм хліб.
«Наші люди розподіляли хліб на декілька днів, сушили сухарі, бо не знали, коли він буде наступного разу. Ми цього не знали теж», — пригадує Наталя.
Хліб зі шкільної їдальні і «руский мір»
У березні село приймало тих, кому вдалося виїхати практично з пекла. На той час чужих машин у селі уже не було, та й місцеві їздили кудись не часто, адже на блокпостах уже стояли росіяни:
«Побачила, що по нашій сільській дорозі їде багато машин. Вони були не місцевими, бо весь транспорт місцевих ми знали. Ці авто — постріляні, з розбитим склом і написами “Діти”. Я зрозуміла, що це біженці».
Ще до цього випадку місцеві допомагали токмацьким волонтерам — збирали у селі картоплю, закрутки, овочі і передавали у місто, там уже приймали тих, хто рятувався від війни. Наталя зв’язалася зі знайомим волонтером і той пояснив, що у Токмаку вже немає можливості прийняти ще когось, тож людей направляють саме до села Наталі. Тож почали приймати переселенців у місцевій школі — увімкнули опалення, почали готувати обіди:
«Завантажили автомобіль хлібом — і привезли до школи. Уявіть, теплий запашний хліб для людей з Маріуполя! Дівчата стояли в їдальні на видачі, нарізали свіжі буханки — хліб відразу розходився. Багато хто ховав шматки по кишенях».
Наталя каже, що розселяли маріупольців у селі, щоб ті зігрілися, мали змогу помитися і відпочити. Але люди чекали, коли можна буде поїхати далі. Наталя з Олександром, місцевим депутатом, вказували їм найшвидший шлях — їхали попереду до блокпосту.
«Тоді я вперше побачила цей “руский мір” — таке презирливе, зневажливе ставлення до наших жителів. На пункті пропуску були бійці так званих ЛНР/ДНР, а також регулярна армія РФ. Спочатку машини обшукували еленерівці — відкривали багажники, копирсалися в речах. Але росіяни їм не довіряли і починали обшуки заново. Обличчя у всіх були в балаклавах, я думала: чого ви приховували свої обличчя? Вам що, соромно було, дивитися людям в очі?», — ділиться Наталя.
Чоловіків роздягали — шукали патріотичні тату. Очікування було дуже тривожним — відпускали машини партіями, люди дякували Богу, що пройшли черговий блокпост, каже Наталя.
«Я тоді не думала, що в мене буде доля цих маріупольців, що я також змушена буду шукати якогось захисту, кидати рідну домівку», — зізнається жінка.
Весняний приїзд на Буковину
У Наталі двоє дорослих дітей — син-військовослужбовець і донька — вчителька історії. Обоє мають свої сім’ї та дітей. Донька Наталі живе у сусідньому селі — у Новогорівці.
«Тривог у нашому селі не було, але ракети над головою літали. Щоб я не залишалася вдома сама, на вихідні донька забирала мене до себе. Вони живуть на крайній вулиці села — там уже стояла техніка росіян. Коли починалися вибухи, ми спускалися в їхній підвал — проте він пристосований для зберігання овочів та консервації, а не для прихистку цілої родини», — пригадує Наталя.
Адже у тісному підвалі треба було розміститися всім. Жінка каже, доводилося вкладати там дітей спати — але неможливо було витримувати понад 4-6 годин. Трирічний внук боявся цього місця, плакав і казав, що не хоче лізти в яму.
Тож друзі запропонували доньці виїхати до Запоріжжя — у машині було місце. І жінка наважилася, взяла двох дітей і одну валізу. Чоловік залишився у селі. Знайти житло виявилося не так просто і речей не вистачало, тож Наталя зібрала необхідне і теж поїхала до Запоріжжя. Так нарешті зустрілися всі разом — донька, син і мама:
«Ми пішли у центр міста — грала музика. Тоді мені це так краяло душу, адже є ті, хто живе у жахливих умовах, а тут зовсім інше життя. На площі зібралися байкери і звуки їхніх мотоциклів нагадували звуки техніки. Я вжахнулася, внуки боялися теж».
Наталя добре пам’ятає той день, 13 квітня, не тільки тому, що зустріла дітей. А й через один телефонний дзвінок — місцевий фермер розповів, що російські солдати зламали двері старостинського округу, понищили все, болгарками порізали сейфи. Вони шукали Наталю. Тож жінка з донькою лишилася в Запоріжжі.
Щодня Наталі телефонувала подруга юності Галина. Вони познайомилися завдяки шкільному листуванню — вчительки тоді ще дівчаток (одна з П’ядиківців, друга з Токмака) запропонували писати листи учням. Наталя каже, що листувалася не лише з Галиною, але саме з нею зав’язалася міцна дружба. В юності жінки їздили одна до одної в гості і зберегли теплі стосунки впродовж життя.
Тож подруга з далекої Буковини не лише підтримала Наталю у складний час, а й запропонувала приїхати до неї. Наближалися великодні свята, весна ставала все теплішою. Хоч виїжджати було страшно, Наталя з донькою та онуками наважилися на цей крок.
Востаннє Наталя бачила Галину ще у 1981 році, на весіллі подруги. А тоді — криза 90-тих, хвороби дітей, безгрошів’я. Жінки підтримували зв’язок, але не бачилися — аж до минулої весни. Зустріч була теплою, зі сльозами щастя.
«Коли вранці десь загуркотів трактор чи якась техніка, то ми знову жахалися. Ще не могли відтіля перенестися сюди — на цю безпечну територію. Жителі дуже радісно прийняли нас, пропонували допомогу. А Галина забезпечила нас усім необхідним», — каже Наталя.
Наталя почала допомагати подрузі по городу, внуки — виходили на дитячий майданчик у селі, познайомилися з жителями. Діти все ж сумували за домом, за татом, а Наталя з донькою мали надію, що зовсім скоро ЗСУ відтіснить окупантів з їхньої землі. Дев’ятирічна внучка часто плакала вночі та прокидалася від снів:
«Вона казала: мені снилося моє село, але воно було таке сіре… Це не було моє красиве село. Наступного разу їй снився тато — вони йдуть селом, а російські солдати виривають у неї тата, і вона лишається сама».
Село, де жила донька тоді ще не було окуповане, росіяни зайняли тільки школу — але цивільних не чіпали. Тож вирішили повертатися додому. На Трійцю Наталя з донькою поїхали до Запоріжжя.
Обручка від чоловіка, сережки — від мами
У серпні Наталине село окупували — зайняли будинок культури, житлові будинки. У липні жінка ще встигла заїхати додому.
«24 лютого був 40 день по смерті тата, я картала себе, що не могла тоді поїхати у Токмак на могилу. У липні я їхала зібрати урожай і відвідати могилу тата. Токмак тоді вже був окупований», — каже Наталя.
Прийшлося знову поспішно виїжджати — односельці попередили, що росіяни знову її шукали. Тож Наталя поїхала у Василівку на блокпост і не уникнула перевірки, сумку її витрусили, окупант перевіряв кожні таблетки, знайшов робочу флешку — а на ній списки депутатів. Дуже зрадів, хоч це і була інформація з вільних джерел.
«Я взяла з собою золоті речі — обручку від чоловіка, сережки, які подарувала мені мама, каблучку від бабусі. Це була пам’ять, добре, що не забрали. Кожен документ з флешки дивилися, не знаю, скільки часу це тривало, але здавалося, що ціла вічність. Я не витримала і сказала: ви з бабусі хочете зробити агента, ви не знайдете нічого, відпустіть мене! Вони промовчали».
У Запоріжжі почала активну роботу, з депутатом Олександром шукали благодійні фонди, волонтерів, допомагали жителям свого округу і з евакуацією, і з гуманітарною допомогою — привозили продукти, предмети побуту.
«На початку жовтня знову почалися масовані обстріли Запоріжжя. Шахеди вже почали літати над нашими головами. Недалеко було влучання по електропідстанції — і постійні повітряні тривоги. Тиск почав стрибати», — каже Наталя.
Діти попросили поберегти здоров’я і поїхати з міста. Тож 14 жовтня Наталя знову повернулася у П’ядиківці.
Волонтерити від щирого серця
Донька Наталі залишається в окупації, на її місце вчительки історії взяли іншу людину. Зв’язок поки є, але спілкується Наталя з рідними лише на буденні теми — як здоров’я, чи все гаразд. Доньку уже викликали на допит за патріотичні дописи у соцмережах.
«У моєму будинку ФСБ тричі проводило обшуки, двічі шукали якісь папери з сільради, думали, я їх вдома зберігаю. За третім разом зламали мій комп’ютер, зробити більш ретельний обшук, в одній шафі знайшли жовто-блакитну тканину, думали, що це прапор — але це був намет, подарований татом», — каже жінка.
Тепер Наталя не може повернутися додому:
«На початку грудня зранку мені зателефонувала сусідка. Я зразу відчула, що нічого доброго цей дзвінок не принесе. Вночі росіяни намагалися ввійти у мій будинок, гепали у двері, ламали вікна, так і не зайшли. Але потім приїжджала «прєдсєдатєльша» і хотіла когось поселити у будинку — уже з 9 грудня російські солдати живуть там».
Діти сказали: все відновимо і зробимо ще краще. Наталя відчуває їхню підтримку і шукає себе в роботі та волонтерстві — допомагає з приготування їжі на фронт, шукає чернівецьких волонтерів, що зможуть домогти жителям у тимчасовій окупації.
У П’ядиківцях Наталя пішла до церкви — щоб молитися за всю Україну, за військових та цивільних. Там вона познайомилася з місцевими жінками. Одна з них, Степанія Онуфріївна, запропонувала приєднатися до волонтерства.
Жінки згуртувалися і готували традиційні страви на фронт, Наталя теж долучилася — і фізично, і фінансово.
«Коло моїх знайомих розширилося, запрошують в гості. Я дякую цим людям, які кажуть, що ми єдиний народ і єдина держава».
Жінка намагається розповідати місцевим про свої рідні місця, про те, що там проживають люди:
«Я в боргу перед цими людьми, бо я на безпечній території, а вони лишаються там. Росіяни почали переслідувати тих, хто роздавав гумдопомогу, люди у важких умовах. Тепер окупанти в кожному селі стоять — серед села риють окопи, городи перекопують, виганяють людей з полів, мінують їх».
А коли повернеться додому, каже Наталя, розповідатиме про буковинських людей, що з великою любов’ю прийняли її в себе вдома.
Буковинські страви — на передову
Біля місцевої церкви є кілька приміщень, у одному з них — велика піч, кілька столів, лавиці. Збираємося тут, щоб поговорити про волонтерство. Степанія Онуфріївна на чолі великого гурту сільських жінок — їх близько шістнадцяти. Жінка все життя допомагала на весіллях, каже, 23 роки була кухаркою. Давнє буковинське весілля тривало 3 дні, а щоб наготувати їжі — треба було ще кілька. Це тепер усі роблять свята у ресторанах, а тоді Степанія Онуфрівна мала багато роботи.
Проте навички кухарки пригодилися їй і під час великої війни. Жінки зібралися, щоб готувати їжу для військових. Степанія Онуфріївна розказує, що триває це зазвичай два дні — спочатку печуть печиво (по-місцевому кістечка), а потім голубці, котлети, вареники з різними начинками та ще багато страв. Також приносять з дому закрутки, докуповують солодощі, мандарини, каву, чай — і завантажують цілі машини. Серед географії отримувачів, точки, про які тепер знають усі — Соледар, Бахмут, Донецьк, Харків, Лиман.
Деколи наймають волонтерів, деколи продукти відвозять військові, що приїжджають у відпустку додому.
Степанія Онуфріївна — лідер цього волонтерського об’єднання. Жінки жартома називають її «отаманом», вона справді вміло організовує роботу, каже, ніхто не відмовляється допомогти, якщо та просить прийти.
Жінки завжди були активним гуртом і це не перша їхня спільна робота. Вони і співають у гурті «Берестяночка», який організували самотужки (на весіллях, сільських святах, на похоронах), і прибирають місцевий цвинтар, тримають лад у церкві. Готувати їсти для тих, хто нас захищає, вирішили якось природньо — Степанія Онуфріївна каже, що у жінок з гурту там діти. У Олі — син Саша, у Наталки — Юрій. І взагалі багато хлопців із ОТГ воює. При згадці про військових у жінок навертаються сльози. Кажуть, там усі — наші хлопці, не лише земляки.
«На Святий вечір найняли машину і відправили їжу для тих військових, хто тоді був у Чернівецькій області. Галушки, начинку, печериці, пшеничку, рибу замастили і вареників наліпили, будза козячого, кістечок. Усе печемо у печі», — розповідає Степанія Онуфріївна.
Усе, що перелічила жінка, — традиційні різдвяні страви буковинського столу. Тут кажуть «замастити піч» — це про особливий спосіб приготування страв саме в печі, на дровах. Тож у військових був шанс потрапити на справжню буковинську вечерю, для когось рідну, для когось — цілком нову.
«Оршівські хлопці (Оршівці, одне з сіл ОТГ — ред.) телефонували додому, казали, що згадали дитинство, бо їли кістечка з цукром. Такі ж, як пекла колись мама», — каже жінка.
Вони щиро радіють, коли військовим подобається їжа, яку вони готують. Жінки додають, що готові висилати все, що зможуть, лиш би воїни швидше вернулися додому.
Степанія Онуфріївна каже, що місцеві дуже активно відгукнулися на їхню ідею — за тиждень пожертвували 10 тисяч гривень, тож можна було закупити необхідне. Крім їжі, передають на фронт ліки, термошкарпетки, окопні свічки, буржуйки.
Наталю із Запорізької області тут зустріли як рідну, Степанія Онуфріївна каже, що жінка швидко влилася в їхню сільську родину.
«Я останньою примкнула до жіночого гурту — вони такі завзяті, з гумором, я біля них вивчаю буковинську кухню, традиції, знайомлюся з рецептами. І разом молимося за наших військових і тих, хто залишився на окупованих територіях», — каже Наталя.
Після зустрічі вона і справді запитує рецепт тістечок у Степанії Онуфріївни. Щоб приготувати такі ж для подруги Галини.
Оля трохи розповідає про сина: він 4 місяці був у пеклі, потрапив під обстріл. Привіз свій бушлат — розірваний на всю спину. Сказав: щоб ви, мамо, мали пам’ять.
Наталка розповідає і про свого воїна — він воює ще з 2014 року. Юрія чекає вдома 4 дітей — троє синів і донька. Чоловік радіє кожній їхній світлині, які надсилає мама.
«Уже як збираємо машину і відправляємо — плачемо усі», — каже Степанія.
— Як за мерцем, — вихоплюється у когось.
— Як за мерцем, — погоджується Степанія.
Каже, перші рази плакали менше, а останні два — не могли зупинитися. Проте це не вияв песимізму, як може здатися на перший погляд: за мертвими тут плачуть найщиріше, і проводжаючи машину, жінки вкладають всю свою любов і повагу в цей плач.
Скоро жінки знову розпалюватимуть піч, сажатимуть туди їжу для захисників, готуватимуть, пакуватимуть, а тоді — плакатимуть як за мерцем. Аж поки не зустрінуть своїх героїв живими, героїв, що у Бахмуті, Соледарі й Харкові їли буковинські страви — хтось згадував дитинство, а хтось, може, думав про цих жінок, що дбайливими руками творили магію домашньої їжі саме для них.
