Як переселенці з Київщини відкрили три кав'ярні під час війни

У квітні Сергій Стоян з Ірпеня та Іван Демченко з Бородянки відкрили у Львові віконце з пирогами та кавою — і майже одразу стали популярними. Це один із перших випадків, коли переселенці запустили власний бізнес в іншому місті.

Хлопці нічого не знали про те, як працюють кав’ярні, але ризикнули і не прогадали. Як їм вдалося, для «Медіа Великих Історій» розповів один із засновників закладу Сергій. Розмова відбулася вже у Києві, де хлопці з місяць тому запустили друге віконце кав’ярні.

Далі — пряма мова.

Як усе починалося

24 лютого ми прокинулися о 5 ранку від дзвінка шефині Вані, власниці бучанської кав’ярні «Пташка», для якої до ночі пекли пироги. Вона сказала: «Хлопці, нас бомблять. За 10 хвилин я проїжджатиму повз ваш будинок».

Ми встали, зібралися та рушили у бік заходу України, оскільки Аліна мала намір їхати в Австрію, де, власне, і проживала тривалий час до цього. Ми з Іваном два дні побули у Сваляві, а тоді разом переїхали до Львова. Три тижні волонтерили у крамниці, яку переобладнали під видачу гуманітарної допомоги. Гроші почали закінчуватися, постало питання, що далі. Ще одним стимулом шукати роботу стало звернення президента, де він говорив, що хто може працювати, нехай працює.

Якось під час прогулянки містом ми вирішили випити кави — й здивувалися від місцевих цін. Аж раптом зауважили напис «Оренда» на вулиці Руській, 3. Це навіть не приміщення, а радше вікно з кімнаткою 3*3. Я запропонував Вані його орендувати — щоправда, більше жартома, але ми зайшли всередину.

Це була абсолютна авантюра — без грошей і підготовки ми вирішили відкрити кав’ярню, в якій би продавали пироги та іншу випічку.

Так, Ваня до цього працював баристою, а я займався кулінарним блогом і пік пироги на замовлення. Але жодних бізнес-знань у нас не було.

Про цю ідею я розповів лише нашій подрузі Дарині Мазур, яку в перші дні війни ми буквально силоміць переправляли у Польщу. Вона так і не змогла там прижитися, тому приїхала у Львів, щойно почула про кав’ярню. Відтоді вона поруч. Я готую, Ваня варить каву, Дарина допомагає з усім. Жартуємо, що «КІІТ» — єдина кав‘ярня, де пече пироги й варить каву програмістка з червоним дипломом університету Шевченка.

Чашки та тарілки для кав’ярні ми збирали через друзів та волонтерів, з якими познайомилися у Львові. Щодо оренди, то її взяли «в борг» й обіцяли виплатити за два місяці. Плюс власники приміщення зробили знижку у пів ціни на перший місяць. Страху не було: коли щодня читаєш новини й отримуєш звістки про війну від рідних і друзів, сенс боятися відкрити кав’ярню? Що б ми втратити, якби прогоріли? Максимум повернулися б до точки, з якої починали.

Я приблизно порахував, що нам потрібно продавати мінімум 5 пирогів на день, щоб виплатити оренду та покрити інші витрати. Перші два дні відвідувачів було мало. Я засмучувався, думав, що доведеться зачинятися. Однак на третій день ми написали на дошці поруч з віконцем нашу історію — і з’явилися люди.

На четвертий день ми продали вже 27 пирогів. Утворювалися такі черги, що доводилося робити вихідні для кав’ярні, бо не вистачало сил — пироги готували вночі на квартирі. До речі, борг за оренду ми сплатили вже за два тижні роботи кав’ярні.

Чому стався такий ажіотаж? Нас вважають першими, хто переніс власний бізнес в інше місто — проте це не зовсім так, оскільки до початку повномасштабної війни ми не мали бізнесу. Правильніше сказати, що ми перші з переселенців, хто зміг запустити власний бізнес в іншому місті.

На диво, відкрити першу кав’ярню було легко, бо ми взагалі нічого не знали про цю справу (посміхається). Зараз запускати кав’ярню важко, бо розумієш усі нюанси. Днями ми відкрили віконце «КІІТ» у Києві, плануємо запуск другої кав’ярні у Львові. Там буде більше приміщення, отже буде змога навіть поставити столики та розмістити людей усередині. Тепер думок та пересторог набагато більше, ніж під час авантюри з першим закладом.

«КІІТ» у Києві

Ми відкрили кав’ярню у Києві, бо не змогли цього зробити в Ірпені. Після Львова ми дуже хотіли облаштувати віконця у рідних містах, однак Бородянку відкинули одразу — все ще мало людей туди повернулося.

Ми пішли у КМДА, де нам запропонували одне вільне місце. Потрібно було написати листа, але відповідь на нього ми отримали вже тоді, коли самі знайшли приміщення у центрі міста.

Тож близько місяця у нас працює віконце біля метро «Палац Спорту». Ми вклали у нього все, що заробили з першої кав’ярні. Оренда цього приміщення обходиться дешевше, ніж 5 кв. м у Львові. Людей набагато менше, але чому було б не спробувати?

Наразі живемо на два міста. У Києві працюємо втрьох, однак чергуємося. У Львові нам ще допомагають четверо переселенок. Що цікаво, до київської кав’ярні приходять люди, які перебували у Львові та заходили до нас там. Я завжди питаю: «А ми бачились у Львові?». Люди відповідають ствердно. Це приємно: вони вже є нашими постійними клієнтами.

Уже кілька днів до нас приходить пара літніх людей. Вони охайні, ввічливі, але видно, що потребують допомоги. Щоранку я видаю їм по шматку пирога. Днями вони віддячили нам квітами, які тепер стоять на вітрині. Ми без питань допоможемо з їжею, але якщо людина дійсно у біді.

Кава з місією

Ми майже нічого не заробляємо з кав’ярень. Ваня хотів відкрити віконце як альтернативу основній роботі баристою, Дарина просто була за будь-яку авантюру. Я ж потребував грошей на пошуки Містера Кота, якого досі не можу знайти.

Містер Кіт — це 8-річний кіт Сергія, який загубився у Ворзелі під час війни. Кіт був на перетримці, коли почалася війна, однак коли у сусідній будинок влучила ракета, той втік. На його честь названа кав’ярня.

Я постійно їздив зі Львова до Бучанського району на його пошуки. Це недешево. Доводилося декілька разів зачиняти кав’ярню саме тому, що я, Ваня та Дарина разом їздили шукати кота. Тому наші кав’ярні ніколи не були «про бізнес». Однак уже є пропозиції щодо франшиз — тільки ми проти. Так, можна зробити копію, але якою вона буде? Коли я видаю шматок пирога, знаю, ким і як він приготований. Не уявляю, щоб це робив хтось інший.

Нас часто питають: розкажіть, як відкрити кав’ярню. Річ у тому, що ми самі не знали, як, але просто зібралися і зробили. Шаблонна фраза «Just Do It» — це про нас.

Тому не треба боятися щось робити, якщо дійсно чогось хочете. Просто беріть і робіть. Навіть якщо ідея не вдасться, можна все відпрацювати, поки ми молоді.

У кав’ярні продають фірмові пироги, галети та булочки від Сергія, а також варять каву.

Ціни:

• шматок пирога — 43 грн;

• капучино (великий) — 45 грн;

• галета — 42 грн.

Начинки пирогів та галет варіюються, їх оновлюють на таблиці біля вікна закладу. Можуть додавати окремі позиції — наприклад, тематичні рулети з маком на день Маковія (Спаса).

Адреси кав’ярень: