Даша та Станіслав Дмитрієви знають одне одного змалку. Обоє народилися в Донецьку, обоє мешкали біля аеропорту, ходили до тієї самої школи. Згодом одружилися. Даша працювала в поліції, а чоловік кулінарив. Він понад 12 років вивчає японську кухню та готує її страви.
Коли у їхнє рідне місто вторгнулася Росія, пара переїхала до Маріуполя. Там їм вдалося заново налагодити життя й відкрити два ресторани східної кухні. Тоді вони ще не знали, що через 8 років знову доведеться все покидати й починати з нуля. Вони проїхали всю країну, спинилися у Львові і вже встигли відкрити там ресторан — із тією ж назвою і вивіскою, що й у Маріуполі.
***
Літнього пообіддя у середмісті Львова вщухає гроза і вигулькує сонце. Якщо звернути з площі Ринок в одну з прилеглих брукованих вулиць — Івана Федорова, помічаєш вивіску: Bluefin. Під нею працює ресторан суші, який нещодавно відкрили подружжя Даші та Станіслава разом із партнерами. На час, коли ми спілкуємося, заклад ще не приймає відвідувачів — допрацьовують останні деталі в інтер’єрі. Столи й стільці стоять ще не розпаковані.
Зустрічає Даша — яскрава й усміхнена дівчина, одягнена у жовто-зелений костюм. Вона працює тут менеджеркою. Проводить до свого робочого столу біля вікна у ресторані. На столі — робочі телефони, комп’ютер, записник для замовлень. У Даші відчувається сила й світло. Після бурі сходить сонце, після пережитої катастрофи збираєш себе докупи й починаєш заново.
Але за видимим на перший погляд усміхом таїться чимало болю, що пережило подружжя. А ще — людської сили та здатності відновлюватися попри все.
Найдорожче — для сина. Донецьк, травень 2014-го
На календарі — 26 травня. Уже кілька днів поспіль Даша і Станіслав чують вибухи, звуки ударів, бачать із вікон військову техніку. Колись втішне сусідство з летовищем зараз не віщує нічого доброго. Сьогодні розпочнеться бій, що потім стане відомий як перший бій за Донецький аеропорт. Український підрозділ сил спеціальних операцій першим зайде на територію. Наші військові та добровольці відбиватимуть будівлю в окупаційних військ та проросійських бойовиків. Відіб’ють. Але з осені почнеться новий етап російського нападу та української оборони аеропорту: 242 дні оборони, одна з найпекельніших битв у війні Росії проти України.
Під гуркіт і вибухи, долаючи страх та тамуючи паніку, подружжя збирається в дорогу. Не беруть багато, головне — просто виїхати. Їхньому старшому (і натоді єдиному) сину Богдану — майже два роки. Найважливіше — вивезти дитину в безпечне місце, подалі від обстрілів. Рятувати найдорожче.
Для себе беруть мало речей, дбають передусім про дитину. Як і багато хто з вимушених переселенців тоді, ще сподіваються, що скоро зможуть повернутися. Не можуть уявити, що все затягнеться на роки.
До Маріуполя, до моря. Життя до 24 лютого 2022-го
Їхній шлях проліг двома областями. Спершу мешкали в Авдіївці, згодом перебралися до Бердянська, що в Запорізькій області. Зрештою, за якийсь час спинилися в Маріуполі — хотіли бути якомога ближче до рідного міста.
«Не знали, як це — бути без Донецька. Але поруч було море, воно додавало сил. Ми стали жити заново, не знаючи, що настане ще один день, коли все доведеться починати з нуля», — згадує Даша.
Сім’я обожнювала Донецьк: як він розвивався, розбудовувався. У Маріуполі зауважували такі ж зміни. Кожна вулиця, парк, сквер оновлювалися, їх проєктували з практичним підходом. Для дітей, для молоді було вдосталь простору.
У Маріуполі подружжя мешкало останні 5 років. Перед початком нового етапу війни пара планувала переїжджати з орендованої квартири та купувати свою.
«Маріуполь виявився для нас любов’ю з першого погляду. Ми жили біля моря, споглядали його з вікна. У перші дні не могли натішитися, постійно бігали до узбережжя. Насолоджувалися життям», — Даша помітно щасливішає, коли це згадує.
Водночас їхня сім’я збільшилася, народився ще один син. Зараз старшому Богдану 9 років, а молодшому Максиму — 5.
Щоліта їхнє нове місто оживало різними концертами, фестивалями, гостями. Багато співали, веселились. У місті, що припало до душі, було легше пережити колишні втрати. А найбільше допомогло те, що мали власну справу й цілком жили нею.
Рік тому, вони з чоловіком та партнерами (ще одне подружжя) відкрили у Маріуполі перший ресторан суші і ролів BLUEFIN, а згодом і другий.
Ресторан наповнив їхнє життя сенсом і давав заробіток. Як каже Даша, дбали про найменші деталі у ньому: про увагу й якість від прийняття замовлення і до миті, коли віддаєш готову страву клієнту.
Пара жила на лівому березі міста, біля Азовсталі. Там і розташовувався один із ресторанів. Інший був у центрі, за Маріупольським драмтеатром. Місця їхньої сили невдовзі перетворяться в одні з найкривавіших точок майбутньої війни.
Саме на лівому березі міста 24 лютого почалися найсильніші вибухи. Це було мов найстрашніше дежавю для сім’ї.
«Якщо сьогодні не виберемось, більше ніколи не виїдемо». Шлях із Маріуполя і потяг у невідомість
24 лютого подружжя прокинулось о 5 ранку від вибухів. Світло зненацька розпанахало темряву. Вони не готувалися до великої війни, не могли собі уявити, що все набере аж таких обертів. Але, будучи загартовані попереднім досвідом, нутром відчували: все може затягнутися, тож краще не зволікати, Маріуполь може стати новим фронтиром війни. Знову пакували сумки.
«План був такий: я збирала речі: багато теплого одягу дітям. Розраховували, що якщо не виберемося з міста, доведеться шукати укриття. Чоловік побіг шукати воду, робити якісь запаси на дорогу. Я відчувала: якщо ми сьогодні не виберемося, то більше ніколи не виїдемо», — згадує Даша.
Зателефонували до друзів і три сім’ї на двох машинах виїхали з міста. По шосе назустріч їхала військова техніка, завивали сирени. Дорога з Маріуполя, як запам’ятала Даша, була порожньою, мало хто тоді ще виїжджав. Ніхто в авто нічого не їв, тільки безперестанку скролили новини. Було страшно.
Ввечері 24 лютого вже були в Запоріжжі. У ту ніч ніхто з компанії не спав від думок про те, що далі.
Сім’я жила в Запоріжжі 2-3 дні у квартирі знайомих. Через часті сигнали тривоги більшість часу провели в підвалі, а потім Даша прочитала, що будуть евакуаційні поїзди і знову швидко зібрала речі. Чіткого плану не було, але залишатися вони не хотіли. Так само на вокзалі не було графіків та маршрутів потягів: який куди їде. Провідники казали тільки: «На захід України».
Людей — натовпи, на вокзалі — тиснява і штовханина. Всі охоплені панікою. Заледве знайшли місце в потязі, щоб діти змогли сісти. Уже пізніше у вагоні їм сповістили: потяг їде до Львова. Дорога тривала близько 20 годин.
Пара взялася шукати в інтернеті, де можна переночувати. Але, гуляючи містом, знайшли волонтера, який дозволив сім’ї пожити в його квартирі два тижні.
«Це було для нас дивом. Цей чоловік своєю добротою надихнув нас жити далі», — згадує Даша.
Потім, до середини червня, вони жили в помешканні Мальтійської служби допомоги. Тепер переїхали на квартиру, яку також знайшли волонтери, але подружжя вже самостійно оплачує оренду.
З новин дізналися: на третій день повномасштабного вторгнення вибухом зруйнувало кухню їхньої квартири у Маріуполі. Пізніше стало відомо, що згорів уже цілий будинок, а під’їзд обвалився. За останньою інформацією з телеграм-каналу, їхній будинок повністю знесли.
Відновлення бізнесу
Коли сім’я вирішила залишатися у Львові, Станіслав знайшов роботу у місцевому ресторані кухарем. Пізніше, коли трохи оговталися, почали думати, як відродити власну справу. Саме вона свого часу дала їм наснагу жити, не озираючись на минуле. Партнери також переїхали до Львова. Їхні обидва ресторани в Маріуполі згоріли.
«Нам знову так пощастило, що ми в самому центрі Львова знайшли класне приміщення через волонтерів. Коли ми його побачили, то закохалися. Відразу уявили, як будемо тут творити і показувати, які це роли з Маріуполя», — розповідає Даша.
З грішми на новий старт допомогли партнери, а волонтери почали активно розповідати про новий ресторан східної кухні у Львові — так створили рекламу для закладу. Вже мали розкручені сторінки в соцмережах, почали їх використовувати. Поки він працює лише на виніс, ведуться останні приготування в дизайні, щоб відкрити повноцінний ресторан. Такий, як був у Маріуполі.
Даша розповідає, що в роботі задіяні четверо:
«Так само, як і раніше, розподілили обов’язки: чоловік працює шеф-кухарем, я приймаю замовлення, розповідаю про нас. Передаю замовлення Марині,нашій партнерці, вона їх упаковує і віддає нашому ще одному партнеру Дмитрові. Він усе розвозить».
Поки мають змогу обслуговувати в радіусі 7 кілометрів. Це безплатна доставка, а якщо далі, то вартість — 50 гривень.
Риба приходить із Норвегії, через Одесу. Мають свіжі поставки двічі на тиждень. Станіслав, коли працював у місцевому кафе, познайомився з постачальниками, а потім ті вже самі їх знаходили. Робота пішла звичним темпом.
***
Найважчим в евакуації є відчуття страху — не встигнути врятувати свою сім’ю, зізнається Даша. Наразі сім’я залишається у Львові, але, коли це буде можливо після перемоги, хочуть повернутися до Маріуполя й відбудовувати місто, яке стало їм рідним.
«Ми дуже хочемо працювати, допомагати, як уміємо. Своїм прикладом, волею до життя показати, як любимо Україну».
