Про те, чому громадська організація — це місце для професіоналів.
Уже більше п’яти років в Івано-Франківську діє громадська організація «Д.О.М.48.24», засновниками якої є переселенці зі Сходу України. Вона має на меті згуртувати локальні спільноти, підтримати творчу та економічну реалізацію людей, забезпечити гендерну рівність і дотримання прав жінок, а також зробити видимою кожну людину.
Ця місія закладена і в назві ініціативи: «Д.О.М.48.24» — абревіатура «Дій, обирай майбутнє!», а 48 і 24 — широта і довгота Івано-Франківська (на 48 широті також розташовані Донецьк і Луганськ).
У 2016-му році громадська організація (далі — ГО, — прим.ред.) створила власний креативний простір «Вдома», що став місцем для розміщення коворкінгу, хостела й проведення подій. Тут відбувається чимало культурних та освітніх заходів, діє музична кімната та денний кризовий центр, а свою діяльність ГО зосереджує довкола підтримки представників креативного малого бізнесу і громадського сектору та протидії насильству.
Як руйнувати стереотипи щодо переселенців, заснувати успішну громадську організацію в чужому місті, створити соціальну пральню та надавати психологічну допомогу жінкам, постраждалим від домашнього насильства, говоримо з головою правління «Д.О.М.48.24» Наталією Вишневецькою.
Стереотипи про переселенців, із якими довелося зіштовхнутися
У 2014-му році Наталія Вишневецька разом із чоловіком та маленькою дитиною переїхали з Донецька до Івано-Франківська. Жінка пригадує, що в той час місто було більш провінційним, але завдяки децентралізації починало стрімко розвиватися. Зокрема, з’явилося багато громадських ініціатив, у тому числі й їхня ГО «Д.О.М.48.24».
«В Івано-Франківськ приїхало не так багато переселенців, порівняно з іншими містами, — говорить Наталія. — Якщо брати той же Краматорськ, де було приблизно 160 тисяч населення і близько 60 000 переселенців, то в Івано-Франківськ із його 250 тисячами мешканців приїхало близько 3 тисяч внутрішньо переміщених осіб (далі — ВПО)».
Перша проблема, з якою зіштовхнулися вони з сім’єю — відсутність місця для дітей у садочках.
«У мене тоді якраз народилася дочка, — ділиться Наталія, — і я не знала правил. Сина вже народила в Івано-Франківську і відразу стала на чергу, хоча все одно проблема була. Те саме зі школами. Забудова міста не встигає за потребами мешканців. Зараз для Франківська поворотний момент: або воно збереже власну сутність і буде розвиватися далі, або втратить частку себе. Адже чимало старовинних будинків руйнується, багато ділянок в центрі віддають під хаотичні забудови».
За словами громадської активістки, зі стереотипами вона зустрічалася нечасто, хоча в знайомих таке траплялося. «Суттєвий плюс у тому, — говорить Наталія, — що я можу вільно спілкуватися українською мовою; добре вивчила її в Донецьку, у шкільні та університетські роки. Перевагою стало також те, що в мене дуже багато соціальних контактів. Адже саме на їх відсутність часто скаржаться інші переселенці». Водночас жінка відзначає, що до немісцевих в Івано-Франківську ставляться з осторогою. «Люди загалом привітні, — додає вона. — Якщо є гостра потреба, тоді допоможуть, але надто близько до себе не підпускають. У Франківську дуже сильне відчуття спільноти, ком’юніті. Від інших я часто чула, що їх спершу не сприймали, але коли познайомились ближче, то змінили своє ставлення».
Серед проблем, з якими стикалася засновниця ГО «Д.О.М.48.24», — неможливість зняти житло. «Коли ми казали, що з Донецька, — говорить вона, — то нам не хотіли здавати квартиру, але це вирішувалося буквально за кілька хвилин розмови. Я впевнена, що будь-який стереотип можна подолати завдяки особистому досвіду, коли знаєш людину і розумієш, що вона гідна твоєї поваги. До речі, саме події на сході України допомогли мені зрозуміти свою українську ідентичність».
фото тут і далі: ГО «Д.О.М.48.24»
Громадська організація «Д.О.М.48.24» з’явилась не відразу
Коли сім’я Наталії приїхала до Івано-Франківська, у них тут взагалі не було знайомих. Згодом завдяки соціальним мережам вдалося познайомитися з іншими ВПО зі схожою ситуацією, створити групу у Facebook із допомоги переселенцям, а також організувати мітинг проти виборів на окупованій території. Так і почалася активна діяльність.
«У нас було дві спроби створити громадську організацію, — говорить Наталія. — Спершу ми не до кінця розуміли, навіщо це потрібно, тому старання були марними. Через певний час на одній із подій познайомилися з організацією, що робила заходи для переселенців, про які ми навіть не чули. Тож побачили, що є можливості й гранти, і вирішили створити свою громадську організацію. Тим більше, що для нас і тоді, й досі дуже важливим залишається питання житла». Наталія зізнається, що це і стало визначальним фактором. «ГО потрібна для того, щоб залучати кошти і впливати на суспільство, — переконана активістка. — Й зараз у нас у команді є і переселенці, і місцеві».
Фокуси, з якими працює «Д.О.М.48.24», теж змінилися. «Якщо спочатку статут був спрямований на ВПО,— говорить Наталія, — то зараз з цією темою ми працюємо більше в тому випадку, якщо комусь потрібно задіяти цю авдиторію. Наприклад, нещодавно до нас зверталися, щоб знайти, як передати книжки в школи на сході України. Тож сьогодні ми виконуємо інформативну й просвітницьку функцію — змінюємо ставлення до переселенців завдяки особистому досвіду й спілкуванню».
Креативний простір «Вдома» відкритий для всіх
Від самого початку активісти розуміли, що «Д.О.М.48.24» має стати тією точкою, куди всі охочі зможуть прийти й отримати інформацію про переселенців, а також необхідну їм допомогу.
Команда постійно збільшувалася. І якщо раніше вони збиралися в когось на кухні, то з часом люди вже не були готові приймати в себе вдома сторонніх. Тоді й виникла потреба мати свій офіс. «Ми пробували двічі подаватися на комунальну оренду, — згадує Наталія, — але нас не підтримали. Щоб винаймати приміщення, потрібні були гроші. Грантів тоді не було, і ми думали, як можна покрити ці витрати». Перше приміщення в ГО «Д.О.М.48.24» мало 40 кв. м.
З часом від них від’єдналися ініціативи, яким також потрібен був тимчасовий простір, тож організація за мінімальні кошти здавала свій офіс в оренду. Ця модель виявилася ефективною. Хто міг, той платив гроші, з яких активісти покривали частину витрат. «Зараз офіс займає практично 450 кв. м., — говорить Наталія, — (300 з них — хостел, 150 — простір для подій). Також тут діє коворкінг. До нас регулярно звертаються більше 10 ініціатив із проханням безкоштовно надати локацію. Зокрема, це молодіжна організація «Дубль N», Фундація Регіональних Ініціатив. «Вдома» відкриті для всіх.
З початком карантину стало навіть краще
Наталія розповідає, що зі спалахом пандемії організація отримала інституційну підтримку від донорів, тому фінансова ситуація навіть покращилась. Також «Д.О.М.48.24» виграв кілька грантів, які дозволили вперше платити регулярну заробітну плату. «Якщо раніше в нас такого не було, — додає активістка, — то тут сформувалася постійна команда, якій ми могли платити більше року. Хостел — це комерційна частина, яка не стосується соціальної діяльності, але вона допомогла нам триматися «на плаву». Коли влітку не працював простір «Вдома», то іноді я це компенсувала з хостела, бо він в цей час навпаки заробляв».
У період карантину організація знайшла донора, який запропонував створити кризову кімнату для протидії домашньому насильству. «Ми обладнали частину хостела під цей проєкт, — додає Наталія, — і втілювали його практично 9 місяців. Завдяки цьому вдалося «достукатися» до міської влади, що на таку ініціативу потрібне окреме приміщення. І воно вже є. В муніципальному притулку якраз закінчують ремонт».
Соціальна пральня для допомоги жінкам
Серед численних ініціатив організації звертає на себе увагу соціальна пральня, мета якої — забезпечити працевлаштування найбільш вразливих категорій наслення, зокрема жінок, які опинилася у складних життєвих обставинах. Приміщення активісти отримали безкоштовно, але проєкт поки не запустили. «Хоча ми дуже креативні, — зізнається Наталія, — людини, яка б взялася б за цей проєкт, поки немає. Соціальне підприємництво працює в тестовому режимі, так як ми все ще в пошуках клієнтів».
Наразі організація співпрацює з двома жінками-волонтерками, яким компенсує певні витрати, але поки не може їх працевлаштувати, так як пральня обслуговує тільки хостел. «Одна з жінок має маленьку дитину, інша приїжджає з села. Нам потрібно збільшити обсяг техніки, а також знайти кошти на зарплату людині, яка буде координувати цю роботу. На щастя, ми вже виграли гранти, які зможуть це покрити», — ділиться Наталія.
Жінки звертаються тоді, коли вже немає виходу
На прийдешній рік у планах більше інформувати людей, розвіювати їхні страхи.
Щоб допомогти постраждалим від домашнього насильства, ГО створила кризову кімнату для жінок та згодом Денний кризовий центр, де можна отримати безкоштовні консультації психолога, юриста та соціального працівника.
На думку Наталії Вишневецької, в Івано-Франківській області жінки з проблемами звертаються недостатньо часто й зазвичай тоді, коли вже немає виходу. «На прийдешній рік у планах більше інформувати людей, розвіювати їхні страхи. Раніше ми могли діяти тільки реактивно — допомогти вирішити конкретну ситуацію, а далі покладалися на те, що жінка сама дасть собі раду. На жаль, це не завжди можливо, адже після таких стосунків людина часто знищена психологічно».
Наразі активісти планують здійснювати превентивні заходи, щоб у жінки не було необхідності повертатися до цих стосунків.
Інклюзивність — це не лише про людей з інвалідністю
На переконання Наталії Вишневецької, поняття інклюзивності слід розуміти набагато ширше. «У нас був дворічний проєкт для школярів разом із Erasmus+, — говорить активістка, — про покращення інклюзії через арт-проєкти, в якому були задіяні 5 країн. І ми запозичили звідти розуміння інклюзивності, куди також зараховуємо переселенців, біженців і мігрантів, які мають свої потреби. До прикладу, в мене є знайомі мами, які заснували свою школу тільки через те, що їхні діти не змогли підлаштуватися під місцеву (в тому числі й через українську мову). З моєю дочкою теж є нюанс. Вдома ми розмовляємо російською, і вона не встигає засвоїти дві мови. Тож дітям переселенців потрібен трошки інший підхід. Звісно, не так, як із дітьми з інвалідністю, але їм теж необхідна своя система».
Наталія розповідає, що коли вони зверталися до інституту післядипломної освіти, то тоді розглядалося питання включення дітей ромської спільноти до інклюзії. Але досі нічого не змінилося. «В нас перебувала постраждала ромка, діти якої відвідували звичайну школу, — додає активістка. — Але як ця дитина може вчитися на рівні з іншими, якщо її батьки не вміють читати й писати, тож не зможуть проконтролювати виконання домашніх завдань? Їм потрібні особливі інклюзивні умови, але держава, на жаль, поки що працює тільки з дітьми з інвалідністю».
Креативний простір «Вдома» інклюзивний для різних груп. Наталія зазначає, що в Івано-Франківську присутня певна «бульбашковість», коли люди спілкуються майже виключно в своїх спільнотах. «А ми намагаємося витягувати їх, — говорить активістка, — і спеціально залучаємо до подій, щоб вони там познайомилися і почали чути іншу думку. Це теж подолання певної форми інклюзії».
Для «Вдома» це вже третє приміщення, яке знаходиться на третьому поверсі. Сюди дістаються і люди з інвалідністю. У кризовій кімнаті мешкає жінка з порушеннями зору. Люди з такими особливостями селилися і в їхньому хостелі. «Безбар’єрне середовище в центрі міста складно організувати через стару австро-угорську архітектуру, — міркує Наталія. — Заважають сходи, неможливість встановити ліфт, відсутність коштів, щоб це зробити».
Читати також: Доступне місто. Чотири проєкти, які руйнують бар’єри
Громадська організація — не місце для професіоналів?
«Д.О.М.48.24» існує вже більше п’яти років. Одна з головних проблем, із якою зіштовхується Наталія, полягає у тому, що ГО часто не вважають місцем для професіоналів, а називають радше хобі. «Коли я віддавала дитину в садок, — каже активістка, — і принесла довідку, що працевлаштована в громадській організації, то мені сказали, що це не робота. Але чому ж ні? Я маю зарплату і плачу податки!».
По-друге, громадську діяльність часто плутають з волонтерством. «У нас склався стереотип, — міркує Наталія, — що якщо ти займаєшся громадською діяльністю, то якось соромно за це брати гроші. Але якщо людина працює, і в результаті її роботи щось змінюється на краще, то хіба вона не має права на цьому заробляти? За кордоном інша ситуація: коли ти робиш соціальні проєкти, то обов’язково отримуєш фінансову винагороду. Можливо, не таку високу, як у комерційній зайнятості, але точно не робиш це безкоштовно».
Третій момент стосується власне пошуку коштів. За словами Наталії, в іноземних донорів є програми, які дозволяють представникам громадських організацій отримувати зарплату. В Україні їх поки що дуже мало. Звертає увагу жінка і на необхідність чесної співпраці між ГО та донорами. «Якщо останні хочуть отримувати якийсь імпакт, — додає активістка, — то працювати над тим чи іншим проєктом треба не один рік. Зокрема, ми почали займатися темою домашнього насильства, і від нас очікують тривалого результату. Допомогти вирішити ситуацію одній жінці — це не те. Імпакт буде, коли більше жінок почнуть звертатися за психологічною допомогою, будуть знати, що потрібно відстоювати свої права, або коли після нашої діяльності рівень домашнього насильства зменшиться».
Наталія впевнена, що якщо не громадська організація, то цього не зробить ніхто інший. Для досягнення мети потрібно об’єднати жінок, поінформувати про їхні права, вибудувати систему підтримки, тиснути на державні органи. «Щоб спланувати стратегію і досягти результатів, — міркує активістка, — мені потрібно знати, що в команді будуть люди, які в цьому розбираються і, відповідно, отримуватимуть зарплату за свою роботу. Якщо цього не буде, то вони підуть шукати заробітку в іншому місці».
Активістка переконана, що немає сенсу через кожні півроку набирати волонтерів. Якщо це безоплатна робота, то не можна бути впевненим, що людина видасть необхідний результат. Тож поки не буде стабільного заробітку, до громадських організацій і далі ставитимуться як хобі, а не середовища професіоналів, які продукують нові креативні бізнес-ідеї.
