Від моменту широкомасштабного російського вторгнення, за даними мін’юсту, в Україні народилося більше 11 тисяч немовлят. Чимало із них з’явилися на світ у бомбосховищах і підвалах лікарень, під обстрілами та ракетними ударами, нерідко — без допомоги медиків. На щастя, частині жінок все ж вдалося виїхати у безпечні місця, щоб там народити дітей.
Зібрали історії чотирьох жінок із Києва, Броварів, Житомира і Чернігова, які були змушені покинути свої домівки і народити на заході Україні.
«Коли бачиш, як падають мертві голуби з неба, то думаєш зовсім про інше»
Наталія родом із Черкаської області. Останні півтора роки жила в Києві, потім — у Броварах. Навчалася у Польщі. Після повернення додому працювала у сфері техпідтримки, пов’язаної з польською мовою. Коли дізналася, що вагітна, звільнилася, щоб займатися домашніми справами.
«Ми готувалися до широкомасштабного російського вторгнення, але сподівалися, що цього не станеться, — розповідає породілля (жінка одразу після пологів, — прим.ред.). — Я саме гостювала у сестри в Києві, й вранці 24 лютого прокинулися від вибухів. Чоловік відразу написав, що потрібно виїжджати з міста. Ми швидко зібралися і я з родиною сестри попрямувала до Чернівців». Жінка пригадує, що дорога була довгою і важкою. Сім’я виїхала з Києва автівкою о 5-ій ранку, а приїхала до Чернівців 25 лютого о першій ночі. У заторі стояли 5 годин. «Мали їхати одним шляхом, — додає Наталія, — але його розбомбили і нам довелося розвернутися. Дорогою бачили вертоліт, як потім виявилося — російський».
12 березня вночі у Наталії з’явилася на світ донька. «Термін був 20 березня, — розповідає жінка, — і я дуже сподівалася, що народжу вже коли переможемо, щоб дитина не застала цю ситуацію». Але сталося інакше.
До Чернівців вирішили їхати, бо подумали, що так буде найбезпечніше. «Тут близько кордон із Румунією, — додає породілля, — а Румунія — це вже НАТО і сподіваємося, що сюди нічого не долетить. В місті ситуація доволі спокійна, а коли ти була там і бачила, як падають мертві голуби з неба, у всіх паніка і по Києву чути запах горілого, то думаєш зовсім про інше».
«Їхали протягом двох днів і не знали, куди»
До початку широкомасштабного російського вторгнення Тетяна з Чернігова працювала інструкторкою з фізкультури в дитячому садочку.
«Коли все почалося, — пригадує жінка, — ми вирішили їхати, тому що живемо в селищі за Черніговом і там почали бомбити приватні будинки. Люди залишилися без світла й взагалі будь-яких умов. Щодня відбувалися обстріли. Спочатку поїхали наші друзі. Дорогою їх завертали, казали, що попереду обстріли і нам доводилося змінювати маршрут. Переночувати вдавалося у знайомих. Дякуємо людям, які нас впустили».
Жінка пригадує, що вони їхали протягом двох днів і не знали куди. «Просто шукали, де буде спокійно, щоб можна було зупинитися і народити», — додає Тетяна.
«Росіяни не можуть пройти в місто землею, — говорить породілля, — тож скидають ракети з повітря. Щодня дзвониш батькам і переживаєш. Точно знаю, що в нас обстріляли дві лікарні та районний пологовий будинок. Ситуація дуже напружена. Якщо вдень обстріли замовкають, то вночі — навпаки. Стріляють по будинках, інститутах, лікарнях».
Точно знаю, що в нас обстріляли дві лікарні та районний пологовий будинок.
Квартиру друзів Тетяни, які поїхали з двома дітьми, в центрі Чернігова розбомбили. Будинок батьків теж. На щастя, вони не постраждали, але залишилися без житла. Тож в Чернігів повертатися не збираються, адже їх там нічого не тримає.
Тетяна впевнена, що виїхати було хорошим рішенням. «Народити в підвалі — це одне, але в нас ні світла, ні тепла взагалі не було», — додає жінка.
Попри все їй дуже хочеться додому, бо там залишилися батьки. «Напевно молодим людям легше попрощатися з домом», — міркує Тетяна.
«Вдома — то є вдома»
«Колись у дитинстві бабусі та дідусі розповідали про війну, ми їх слухали, а насправді думали, щоб ті пошвидше закінчили розповідати. Тепер ми відчули, як воно».
Альона родом із Кам’янця-Подільського, але вже 10 років мешкає в столиці та працює менеджеркою з продажу будівельних матеріалів. Жінка до останнього не вірила у можливе широкомасштабне російське вторгнення, хоча побоювання, звісно, були ще з 16 лютого, коли заговорили про новий етап війни.
«Увечері 23 лютого виникло відчуття, що щось може статися, — ділиться Альона. — Через нерви піднявся тиск, я випила заспокійливого і лягла спати. Заснути вдалося аж під ранок, прокинулась я вже від вибуху. Розбудила чоловіка, але він нічого не чув. А я прислухалася до всіх звуків, бо було страшно. Спершу думала, що це можуть бути навчання, але коли відкрила інтернет, то побачила, що вже почали писати про Бориспіль, Харків…»
Альона відразу подзвонила батькам, які живуть у Чернівцях, але вони на той час навіть не знали про вибухи. «Колись у дитинстві бабусі та дідусі розповідали про війну, — пригадує породілля, — ми їх слухали, а насправді думали, щоб ті пошвидше закінчили розповідати. Тепер ми відчули, як воно».
Жінка пригадує: залишатися було страшно, їхати — теж. Особливо в її стані — на 37-му тижні вагітності, адже на тлі стресу дитина може народитися раніше. Дорога зайняла 16 годин. «Коли ми їхали вдень, — ділиться Альона, — було світло, люди йшли на контакт, спілкувалися. А як тільки стемніло, стали дуже агресивні. Звичайно, у всіх був стрес. Я пам’ятаю 6 колон машин. Ми їхали зустрічною смугою, у мене 10 разів у дорозі були перейми». В Житомирі їх зустрів брат Альони і їхали вже разом. «Нам ще пощастило, — запевняє жінка, — бо пересувалися дуже швидко: де було можливо — зрізали, і нас підрізали, фури перекривали дорогу. Словом, повний хаос».
«Все було непогано, поки біля нашого дому вночі не збили літак»
Тетяна поїхала з Житомира на 39-му тижні вагітності й через тиждень народила доньку Даринку. За професією жінка — менеджерка зовнішньоекономічної діяльності на підприємстві. Має ще двох синів 12-ти і 9-ти років.
«Ми переїхали в заміський будинок, — говорить Тетяна, — щоб дітям спокійніше. І все було непогано, поки біля нашого дому вночі не збили літак. Наступного ранку ми зібрали речі й переїхали до друзів у Чернівці».
Жінка розповідає, що передусім було страшно через те, що їхні сини все це чують і бачать, тому вони з чоловіком намагалися не возити в ті місця, де було небезпечно, хоча самі їздили, адже потрібно було до пологового будинку, здавати аналізи тощо.
Мама і тато Тетяни залишилися в Житомирі. Розповідає, що вони кожну годину ховаються у бомбосховищі, але їхати звідти не хочуть. «Коли живеш 60 років на одному місці, як їх не проси — не погоджуються», — додає породілля.
Тетяна, як й інші жінки, вірять, що після перемоги поїдуть додому. «Хочу якнайшвидше повернутися до свого життя, — додає вона, — того, яке планували, а не того, яке зараз. Де б ти не був, як би гостинно люди не приймали, все одно це не твоя домівка».
Що робити вагітним, які приїхали до Чернівців?
Наразі на обліку в одному з медичних закладів на Буковині перебуває 180 жінок-переселенок.
«Але є й інші, які прийдуть на пологи у приймальне відділення, — розповідає заступниця керівника з загальних питань та комунікацій Любов Годнюк. — Потік жінок дуже великий і постійно зростає. Передусім вагітна має стати на облік у жіночій консультації. З собою потрібно мати обмінну карту. Якщо її немає, тоді в консультації жінці зроблять всі необхідні документи і відзначать її стан. Якщо вагітна відчуває будь-які прояви пологової діяльності або проблеми зі своїм чи здоров’ям дитини, вона приїжджає на приймальне відділення центру, де їй цілодобово нададуть необхідну допомогу».
За словами Любові Годнюк, у жінок, які приїхали з «гарячих» точок і бачили всі жахіття війни (особливо це стосується мешканок Київської області, Чернігова, Харкова) лікарі відзначають напружений психоемоційний стан і загальну тривогу. Щоб допомогти їх подолати, тут працюють психологи-волонтери.
До підопічних ставляться, як до членів родини. Уже 27 мам-вимушених переселенок народили тут 28 дітей (17 хлопчиків, 11 дівчаток і двійнятка). «Є жінки, які приїжджають із усім готовим, — додає Любов Годнюк, — а є такі, що вийшли на роботу із сумочкою і повернутися додому вже не змогли. Вони в чужому місті, нікого не знають. Є забезпечені жінки, які готові самі допомагати. Коли вагітні просидять разом по 5 годин в бомбосховищі, то дуже здружуються. Зі свого боку, ми забезпечуємо необхідним — памперсами, дитячими сумішами, одягом, пляшечками для годування. Все, що привозять благодійники, віддаємо жінкам».
«Не так давно люди з села Перебиківці згуртувалися і привезли нам кілька тонн картоплі, капусти, моркви, а також тушкованку, вареники і печиво, — додає Любов Годнюк. — Жінки, які зараз на заробітках в Італії, передали малюкам і вагітним допомогу з села Клішківці. Таких добрих людей дуже багато».
Щоб забезпечити майбутніх мам усім необхідним, центру постійно потрібні памперси, дитячий одяг, пеленки, а також дитячі візочки.
