Медіа Великих Історій розповідає про ініціативу «Волонтери Культури» — її учасники від початку повномасштабного вторгнення росії допомогають переселенцям в Івано-Франківській області, а також надають поміч зі спорядженням для ЗСУ. Ініціативу створили Дмитро Авдєєв — режисер, зокрема проєктів «Їже, я люблю тебе» та «Орел & Решка», а також засновник телеграм-каналу «Чуєш, Тарантіно!», і Олександр Хомяк — 11 років працює менеджером Івана Дорна.
Як навички, отримані в креативних індустріях, знадобилися у волонтерській діяльності, дізнавайтеся з інтерв’ю.
З чого почалися «Волонтери Культури»?
Дмитро: Я досі не займався ані волонтерством, ані благодійністю — як і Сашко. Але все вийшло дуже органічно. Спочатку ми хотіли допомагати тільки хлопцям, які нас боронять. Після трьох дзвінків різним бійцям з’ясувалося, що вони цілком споряджені. Самі ж вони порадили нам взятися за допомогу переселенцям.
Багато наших друзів — медійні особистості, також із-за кордону. Вони нас підтримали й допомогли розповісти про себе. Дехто почав присилати нам першу гуманітарну допомогу. Як і ми, вони теж не знали, що саме потрібно, тому збирали в одну коробку все, що було: одяг, речі, гігієну тощо.
Пізніше все стало більш організовано, люди почали сортувати, розфасовувати, складати.
Тим часом до області прибували люди. Наприклад, до міста Яремче заїхало 20 000 переселенців з Харківської області, з Бучі та Ірпеня, з Маріуполя та Волновахи — ми допомагали їм одягом і їжею, яку отримували. А коли нам почали надходити донати, ми вигадали власну фішку і стали купувати хлопцям-захисникам стартер-рюкзаки. Туди входять каремат, спальник, аптечка, їжа, спідня білизна тощо. Все дуже якісне. Наприклад, коли ми купували бронежилети, то обирали шведську ліцензовану сталь. Ми розуміли: вона зберігатиме хлопцям життя. Кілька разів купували також форму.
Так і сталося, що гуманітарну допомогу ми розповсюджуємо серед переселенців, а донати спрямовуємо на забезпечення ЗСУ. Так, ми вже збирали на каски, окуляри, тепловізори, бронежилети, тактичні перчатки тощо. А зараз, наприклад, на автомобіль.
Які ваші здобутки за цей час?
Дмитро: Ми не рахували, скільки загалом витратили. Проте повністю звітуємо і показуємо чеки, щоб люди розуміли, на що вони донатять. Ми не великий благодійний фонд, а просто дві людини, яким самим було б важливо знати, куди пішли їхні гроші. Для повної прозорості ми зробили телеграм-канал, де показуємо, скільки чого купили. Багато людей думає, що задонатити 10 грн або 50 грн — ніби соромно, а насправді ні.
Якось ми закупили на них сто пар взуття. У холод приїжджали переселенці й просто в капцях виходили на вулицю. Так виходило, бо чоловіки збирали своїх дітей і жінок, а самі просто стрибали в машину в чому були.
Як ви дізнаєтеся про потреби?
Сашко: Щодня приходимо в Центр адміністративних послуг в Яремчі. Там є своя волонтерська організація, яка працює з більшими обсягами, проте там усе видається під підпис. А ми приходимо і запитуємо, чого не вистачає. Нам, наприклад, кажуть: «Немає їжі, хлопці». Або заїжджаємо в інший ЦНАП: «А у нас приходить багато переселенців із тваринами, їм треба харчування».
Наші друзі з Німеччини присилають величезні пакети з кормом і ми їх роздаємо. Багато хто звертається до нас за конкретними запитами. Наприклад: «Мій хлопець іде у ЗСУ». Ми перевіряємо, і якщо це справді так, збираємо та висилаємо йому стартер-рюкзак.
Ми не рахували кількість тих, кому допомогли. Спочатку думали записувати кожен свій крок, але це неможливо.
Коли розвантажуєш 12 палетів, то розумієш: зараз передусім оперативність, а не бюрократія.
Ви працюєте тільки вдвох або ж у вас є команда?
Дмитро: У нас велика команда небайдужих. Ми вдвох із Сашком придумали ініціативу, але у нас є волонтери з селища, де ми перебуваємо — вони допомогли нам побудувати склад. Це було порожнє приміщення, а місцеві хлопці познайомили нас із людиною, яка безплатно віддала нам його. Потім вони ж приїхали зі своїми інструментами, спільно ми побудували склад. Крім того, хлопці часто їздять на Нову пошту, забирають палети із різних місць абсолютно безплатно, не враховуючи грошей на бензин.
Також є люди, які допомагають у Європі та ведуть із нами комунікацію з різних міст. Це також «Волонтери культури», бо вони працюють із нами щодня. Тому можна сказати, що у нас команда з 10 людей, але всі запити та умовно офісна робота лягає на наші з Сашком плечі.
Яка у вас мотивація допомагати?
Сашко: Ми не військові і погані бійці. Тут від нас допомоги більше, ніж якби ми пішли на фронт. Я ніколи не тримав рушниці в руках, не знаю, як її розбирати і тим паче стріляти з неї. А тут розумію: можемо допомогти ЗСУ, переселенцям і всім, хто цього потребує. І хоч обсяги нашої допомоги поки порівняно невеликі, але беремо оперативністю і кількістю за раз.
Наприклад, нам дівчата написали, що їм потрібна їжа для переселенців — через два дні вона вже у них. Не треба було писати запит у міськраду, як часто це буває, проходити через бюрократію і чекати.
Дмитро: Нам приємно, коли кажуть «дякую», але це не є наша мотивація. Це наш конкретний вибір — будь-якої миті можемо зупинитися. Та поки рухаємося далі, не будуємо очікувань. Фото використовуємо суто для звітності. Іноді нам дякують незвичайно — це запам’ятовується. Якось хлопці нам вислали чарочку. Або ось нещодавно написали на папірці «Дякуємо Саші і Дімі» і скинули фотку.
Чи сумуєте за мирним життям?
Дмитро: За мирним точно сумуємо. А щодо минулого — все змінилося. Буде нове життя. Те, що відбувається, вже змінило нас на ліпше.
Ми зрозуміли, що у звичайному житті ми не розкривали повністю свій потенціал і не помічали багатьох речей. Усвідомили, що можемо робити набагато більше. Можемо навіть допомогти людям, які керують нами, керувати краще. До того ж безліч крутих людей проявили себе. Багато хто з продакшену і кіноіндустрії виявився крутим волонтером.
Читайте також: «Наш клієнт зачинений у квартирі». Як Зоопатруль рятує тварин
Які навички зі свого мирного життя знадобилися вам у волонтерстві?
Дмитро: У Саші залишилася навичка з його минулого життя, якою він користується дуже круто. Наприклад, кажеш: «Саша, нам потрібен Starlink» або: «Саша, потрібно зараз знайти фуру, яка поїде з Польщі сюди». І Саша робить, але йому не цікава остання стадія, коли все привезуть і йому подякують. Він відразу бере наступний запит.
У мене такого немає — мені потрібен результат, що, наприклад, фура кудись доїхала. А Саша відразу працює над іншим питанням. Це з минулого життя, коли одночасно потрібно було обробляти купу запитів. Було, що о третій годині ночі пропала гітара, а зранку виступати.
Я керував великими командами людей і у мене на майданчику могло бути по 50 працівників. І тепер такі обсяги не лякають. Коли розумію, що мені треба щось розвезти, на велику кількість людей купити, віддати та розподілити — ця навичка допомагає не сумніватися, а робити. Приходжу і впевнено, як і на знімальному майданчику, кажу: сьогодні робимо ось це.
У нас були організаційні здібності, які знадобилися тут. Крім того, вийшло так, що навіть той самий «Орел і Решка», який я знімав у понад 65 країнах світу, зіграв свою роль. Люди з усіх цих країн, з якими я працював, першими ж написали: «Як вам допомогти?». Тобто це ще й соціальний капітал, який я взяв у цю діяльність. Так само друзі Саші спілкуються з музикантами і блогерами — це перше, що дозволило нам розповісти про себе більшій аудиторії. Ну і постійний траблшутінг — без нього нікуди.
Що з нового досвіду заберете у мирне життя?
Дмитро: Останнім часом ми задумалися про те, що нам хочеться їздити на концерти і знімати кіно. Але поки я, наприклад, не можу сказати, коли сяду і натхненно придумаю новий фільм. Ми зрозуміли, що з 2014 року у гуманітарній сфері не вистачало класних людей. Хочеться запустити крутий і зрозумілий людям проєкт, завдяки якому можна оперативно і якісно допомагати. І щоб допомогою займалися конкретні люди, а не організації, які конкретно своїми руками б склали/привозили/віддавали. Хотілося б із цим зарадити у новому житті.
За час вашого волонтерства точно ставалися цікаві історії. Розкажіть про них.
Сашко: Історій насправді на фільм. Про те, як ми в ангарі у якихось десяти чоловіків купували бронежилети. Тому мені здається, як мінімум одна кінокомедія про війну буде — якраз про волонтерське життя. Як два пацани знайшли 10 броників, потім якимось чином знаходять предмети гігієни і міняють її на медикаменти тощо. Є історії, яких розказувати не можна, поки все не закінчилося. Потім, коли буде фільм про них, можна буде посміятися.
