Вчителька біології Ольга Ціпан живе в містечку Березне на Рівненщині. Торік улітку вона втілила в життя свою мрію — відкрила інклюзивний центр дитячого розвитку «Ерудит». Там малеча, яка має інвалідність чи особливі освітні потреби, взаємодіє з дітьми, що таких обмежень не мають. У цьому й секрет успішної соціалізації, вважає Ольга.
Педагогиня розповіла, як невдалий досвід громадської діяльності привів її до ідеї створення власного центру та як її підхід допомагає дітям із інвалідністю.
Перша спроба
У 2010 році Ольга стала мамою, в неї народився первісток — хлопчик Іван. Він з’явився на світ на 6 місяці її вагітності та важив 1 кг. На щастя, малюка врятували, але мамі з ним довелося три місяці пролежати в лікарні. Пізніше Ольга помітила, що малюк не реагує на світло. Після обстежень з’ясувалося: він не чує на ліве вухо та зовсім не бачить.
«Ми з чоловіком не знали, що робити, коли почули діагноз. Але вирішили, що будемо виховувати Івана як звичайного здорового хлопчика», — згадує Ольга.
У чотири роки батьки записали сина до садочка. Але за словами Ольги, інклюзивні програми в освітніх закладах тільки починали вводити. Через брак знань та досвіду незрячого хлопчика не хотіли брати.
«Десь рік я бігала по кабінетах з папірцями, щоб оформити сина у садок. Був закон про інклюзивну освіту і я відстоювала наші права. Врешті-решт, Іван став першою незрячою дитиною на всю Рівненську область, яку прийняли у звичайний дитячий садок, — розповідає Ольга. — Але було дуже болісно і складно. Я весь час чула: “Що ми будемо робити із сліпою дитиною? А що батьки скажуть?” Якось мені запропонували прийти на батьківські збори та розказати там, що я маю ось таку дитину».
Після садочка постало питання навчання у школі. Дітям з інвалідністю мають виділяти асистента, а такої посади у закладі не було. Тому Ольга поїхала вчитися в Київ в університет Драгоманова на тифлопедагога — вчителя, який навчає незрячих дітей. Її взяли на роботу у школу, куди вступив її син, щоб вона допомагала тому на уроках. Перші класи Іван закінчив із відзнакою.
«Я взагалі не розглядала варіант навчання сина у спецзакладі дітей з інвалідністю. Хоча б йому там було легше психологічно. Але що буде після закінчення навчання? Як він потім житиме серед здорових людей, не знаючи як з ними спілкуватись? Хто йому буде допомагати перейти дорогу, хто дружитиме з ним та з ким він сходить у кіно?» — розповідає Ольга.
Паралельно вона спілкувалася з іншими батьками, у яких теж були діти з інвалідністю. Вони помітили, що більш успішні малюки — ті, з якими додатково займаються корекційні педагоги та логопеди. Але в у Березневому не було подібних інклюзивних закладів.
Ольга разом із трьома жінками вирішили виправити ситуацію — у 2017 році вони зареєстрували Асоціацію батьків дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами «Особливий кіндер». Ольгу обрали головою.
Для роботи ініціативи районна влада надала безоплатне приміщення. Щоб купляти канцелярію для занять, Ольга шукала спонсорів. Заняття з дітьми проводили волонтери та вчителі.
«Через п’ять років я зрозуміла, що мені не подобається те, що я роблю. Ми зібралися заради допомоги іншим, але не домовились, як саме це робити та куди прямуємо. Вийшло так, що ми ізолювали дітей з інвалідністю від інших. Я хотіла зробити усе навпаки», — каже Ольга.
У лютому 2022 року вона написала заяву та склала повноваження голови асоціації. Вирішила спрямувати свій досвід, знання та знайомства на відкриття свого дитячого інклюзивного центру.
Поява «Ерудиту»
Мрія про свій заклад, де діти з особливими потребами будуть разом із іншими, в Ольги з’явилася восени 2021 року. Вона розповідала про це на уроках в школі, де викладає. Ділилась ідеями з колегами з асоціації батьків. Запрошувала деяких спеціалістів до себе працювати у майбутній центр. Але більшість скептично ставилися до ідеї.
«Одні казали: “Знаєш, які це гроші? Ти спочатку зроби, ми побачимо як це буде – і тоді вже подумаємо”. Інші взагалі не розуміли навіщо мене “брати в команду спеціалістів”, якщо вони самі викладають, а я ні, — розповідає Ольга. — Підтримала мене однокласниця, яка на той час працювала психологом у державному реабілітаційному центрі. Вона відразу погодилася піти до мене працювати в майбутній центр».
Кошти на відкриття Ольга назбирала завдяки своєму сину. Іван отримує пенсію по інвалідності і допомогу від держави по втраті годувальника (тато Івана помер, коли йому було 7 років).
«Я розповіла синові про свою ідею. Запитала, чи не проти, якщо частину його виплат будемо відкладати, щоб потім оплатити оренду приміщення та ремонт. Він погодився», — розповідає Ольга.
Навіть після початку повномасштабного вторгнення Ольга не покинула свою мрію, а продовжила маленькими кроками йти до її втілення. У Рівне почали привозити гуманітарну допомогу, яку жінка разом із волонтерами роздавала вимушеним переселенцям. Аж раптом жінка помітила, що в кутку волонтерського штабу складають різні матеріали для розвитку дітей: пірамідки, кубики, картки з тваринами та настільні ігри. Вони виявились нікому не потрібними. Малеча переважно обирала для себе ляльки, машинки та м’які іграшки.
«Я попросила віддавати мені такі речі — і згодом назбирала перші матеріали для роботи в центрі. У моїх знайомих був склад і через деякий час їм стали не потрібні шафи. Хотіла їх викупити, а мені просто так віддали. Тож я мала гроші (за рік назбирала 50 тисяч гривень), ігри та меблі. Залишилося знайти приміщення», — розповідає Ольга.
Кімнати знайшлися на цокольному поверсі одного з будинків у центрі міста. 15 квітня Ольга з чоловіком Василем подали документи на відкриття громадської організації «Центр дитячого розвитку “Ерудит”». За декілька тижнів зібралася команда з дев’яти спеціалістів: логопеди, психологи, дефектолог, вихователі, вчителі з англійської мови та математики.
«Ми разом зробили ремонт у приміщенні та окремий санвузол для дітей. Кожен сам підготував собі кабінет як хотів, склав графік занять. Я займалася соціальними мережами та формувала групи дітей», — описує Ольга підготовку.
У понеділок 20 червня мали розпочатися перші заняття з дітьми. В той час Ольга була вагітна другою дитиною — дочка народилася саме цього дня.
«Уявіть: день відкриття, до якого ми йшли так довго, мають прийти перші діти з батьками, а у мене та чоловіка вимкнені телефони. Добре, що ми з командою заздалегідь підготувалися, склали пам’ятки для батьків про роботу центру. Тож все пройшло чудово, ми стартували», — згадує Ольга.
Громадська організація, де працюють та навчають
Зараз центр дитячого розвитку «Ерудит» має шість кабінетів (на початку було три). Там щотижня проводять близько 170 занять, працює мінісадочок (у групі до 10 дітей). Загалом заклад відвідує 136 дітей, з яких: 12 — діти вимушених переселенців, 34 мають інвалідність, а 28 — з особливими потребами.
Усі витрати «Ерудиту» покривають благодійні внески батьків. Фіксованої суми немає. За словами Ольги вносять від 200 до 1000 гривень, в залежності від кількості занять. Кошти потрібні на оренду приміщення, комунальні платежі, винагороду спеціалістам, матеріали для занять та розвиток центру.
«У групі разом зі звичайними дітьми займається одна дитина з інвалідністю. Це допомагає малечі з особливими потребами переймати моделі поведінки інших, — зазначає Ольга. — На індивідуальних заняттях більше часу та зусиль піде навчити дитину сідати за стіл, малювати чи робити щось інше. В групі цей процес проходить легко, у грі. Помічаємо, що через певний час на відео групи вже не зрозуміти, де яка дитина».
Ольга пригадує, що якось на бульбашкове шоу до Дня святого Миколая мама привела юнака з важкою формою дитячого церебрального паралічу (ДЦП). Хвилювалась, як діти та інші батьки відреагують на нього. Але все пройшло добре. Діти зібралися навколо хлопця, намагалися спілкуватись з ним. Коли роздавали подарунки, один хлопчик віддав йому свій.
«Ніхто з присутніх батьків не питав мене: “Що це? Чому це? Для чого?”. Одна мама навіть почала плакати. Я підійшла до неї та спитала, що трапилось. Вона відповіла: “Це теж дитина, він теж хоче свята. Подивіться, який він щасливий”. А мама хлопця з ДЦП була приємно вражена і змогла трохи відпочити в дружній атмосфері, — розповідає Ольга. — Того дня я остаточно переконалася: ми на правильному шляху».
Ольга розповідає багато історій маленьких перемог дітей, які відвідують їх центр. Одну з мам вразило, що дитина у 5 років вперше сама взяла ложку до рук. Інша дитина у 3 роки привчилася сідати їсти за столом, а раніше робила це тільки на килимі чи дивані. Хтось із малечі зробив свою першу аплікацію, почав малювати пальчиками чи сам навчився одягатися.
«Вихователь в садочку, логопед, психолог та інші наші спеціалісти обговорюють між собою, над чим потрібно працювати кожній дитині. Наприклад, зараз у дівчинки формуємо звичку казати “дай”. Психолог підбирає на занятті спеціальні ігри для цього. Вихователь в садочку, у розмові просить казати слово “дай”, а не просто: “А-а-а”. Навчання відбувається з різних сторін та підходів», — розповідає Ольга.
Щоб розвивати центр, Ольга почала писати заявки на гранти. Вона отримала допомогу від міжнародного дитячого фонду UNICEF. Планує зробити окрему кімнату для занять з психологом у вигляді дитячого хабу. Простір умовно поділять на зони: в одній малеча зможе вчитись готувати їжу, прибирати, в другій — грати, в третій — займатися зі спеціалістом. Там будуть безкоштовно проводити реабілітацію для 15 дітей з інвалідністю.
Торік їй вдалося залучити 105 тисяч гривень на облаштування сенсорної кімнати для дітей з інвалідністю, також 50 тисяч виділили в Управлінні Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців (УВКБ ООН) для соціальної і психологічної реабілітації вимушених переселенців.
Нова мета
Якось Ольга з чоловіком їздила в Ужгород. Там вони побачили, як у готелі організований простір дитячого центру, кафе та гараж для автомобілів.
«Загорілась ідеєю побудувати подібний центр у себе в місті. Щоб у ньому на першому поверху була сенсорна кімната, садочок, місця для занять із дітьми та кав’ярня. На другому — кімнати відпочинку та конференц-зал. А останній поверх я б віддала під соціальне підприємство вимушених переселенців чи молодих людей з інвалідністю», — ділиться Ольга.
Вона вже шукає землю під будівництво та попросила намалювати архітектора проєкт будинку.
«На території навколо можна зробити контактний зоопарк. Там малеча зможе гуляти, гладити курочок, кроликів, козу. Діти з особливостями в розвитку дуже гарно йдуть на контакт з тваринами й це теж дає певні позитивні результати», — розповідає Ольга.
Вона почала пошук закордонних донорів та на кожній зустрічі, семінарі чи навчанні розказує про свою нову мету — побудувати новий корекційний центр для дітей містечка Березне.
